Раді Вас бачити!

1 вересня 2025 року

Осінь прийшла надто тихо.

Місто ще зберігало тепло літа, але ранкове повітря вже пахло холодом, мокрим асфальтом і чимось новим. Наче саме життя вирішило перегорнути сторінку.

Біля школи було шумно.Хтось сміявся, хтось фотографувався, першокурсники нервово стискали телефони, а одинадцятикласники поводилися так, ніби їм належав увесь світ.

Я стояла трохи осторонь, тримаючи в руках холодну каву, яка вже давно втратила свій смак.

І саме тоді я його побачила.

Чорний мотоцикл різко розрізав шум навколо.Кілька дівчат одразу повернули голови, почали щось шепотіти й усміхатися.

Він повільно зняв шолом.

Темне волосся.Чорна куртка.Погляд, у якому було стільки байдужості, ніби цей світ давно його втомив.

Він виглядав не як хлопець із першого вересня.Швидше — як проблема, про яку всі ще пошкодують.

Мотоцикл тихо клацнув металом, коли він поставив його на підніжку.

Я не знаю, чому продовжувала дивитися.

Можливо, через те, як вітер ледь ворушив його волосся.Можливо, через той дивний сум у його очах.А можливо, тому що саме в той момент моє життя тихо розділилося на «до» і «після».

Він підняв голову.

І наші погляди зустрілися.

Світ не зупинився.Ніхто не помітив нічого особливого.

Але десь усередині мене стало надто тихо.

Він ще кілька секунд дивився прямо на мене.

Так, ніби впізнав.

Хоча ми точно ніколи не зустрічалися.

Навколо знову почав оживати шум: сміх, музика з телефонів, голоси вчителів. Але поруч із ним усе це звучало десь далеко, ніби крізь воду.

Раптом біля школи один за одним загуркотіли ще кілька мотоциклів.

Гучно. Зухвало.Так, що половина двору одразу обернулася.

— Та ну, вони знову приперлися… — прошепотіла якась дівчина поруч.

До нього під’їхали троє хлопців.

Першим зняв шолом високий брюнет із нахабною усмішкою.

— Максе, ти серйозно запізнився в перший день? — засміявся він.

— Закрийся, Ден, — спокійно кинув той у чорній куртці.

Другий хлопець, рудий і занадто веселий на вигляд, ляснув його по плечу.

— Я ж казав, він приїде ефектно.

— Як завжди, — фиркнув третій. — У нього алергія на нормальне життя.

Вони засміялися, а я вже хотіла відвести погляд і просто піти.

Але він раптом рушив у мій бік.

Повільно. Впевнено.

Усередині все чомусь стиснулося.

— Ей… — тихо видихнула я сама до себе.

Він зупинився зовсім близько.

Надто близько.

Я відчула легкий запах дощу, бензину й м’яти.

Його друзі позаду різко замовкли.

— Ти хто такий?.. — не встигла договорити я.

Він нахилився — і поцілував мене.

Прямо посеред шкільного двору.

На очах у всіх.

У мене ніби вибило повітря з легень.

Навколо почулися шоковані вигуки.

— ЩО?!— Вони знайомі?!— Та ну нафіг…

Хтось навіть упустив телефон.

А в мене всередині замість думок — порожнеча й шалений стукіт серця.

Секунда.

Друга.

І різкий ляпас розрізав повітря.

Його голова трохи сіпнулася вбік.

Навколо стало так тихо, що, здавалось, усі перестали дихати.

— Ти ненормальний?! — видихнула я, відчуваючи, як горять щоки.

А потім, не стримавшись, дала йому ще одного ляща.

У когось позаду вирвався задушений сміх і шокований кашель одночасно.

Його друзі стояли з відкритими ротами.

Особливо той, рудий.

— Оце так… — прошепотів він.

Я зробила крок назад, дивлячись просто йому в очі.

А він…

Він усміхався.

Ніби йому це сподобалося.

І це дратувало ще сильніше.

— Не запізнюйся, котику, — кинула я з гіркою іронією.

Розвернулася й пішла геть, відчуваючи на собі погляди всього шкільного двору.

А позаду залишився лише шум чужого шоку… і його тихий сміх.

Виделит

Рол

Я йшла швидко.

Ні, майже тікала.

Серце билося так сильно, що мені здавалося — його чує весь двір. Долоні тремтіли, а щоки досі палали після того божевільного моменту.

Що це взагалі було?..

— ТИ НОРМАЛЬНА?! — почувся крик позаду.

Мене наздогнала Аліса, моя найкраща подруга. Її світле волосся розтріпалося від бігу, а очі були величезні від шоку.

— Скажи мені, що це був пранк. Просто скажи! — вона схопила мене за руку.

— Я сама нічого не зрозуміла… — видихнула я, нервово поправляючи рукав кофти.

До нас підбігла ще й Марта.

— Ви бачили обличчя людей?! Там навіть фізрук завис!

Я нервово фиркнула, але всередині все стискалося дедалі сильніше.

— Він просто псих.

— Псих?! — Аліса мало не вдавилася повітрям. — Він тебе поцілував перед усією школою!

— І отримав за це, — буркнула я.

Марта раптом сповільнилася й подивилася кудись мені за спину.

— Ем… дівчата…

Я озирнулася.

Біля мотоциклів досі стояли вони.

Ті самі хлопці.

І він.

Чорна куртка. Спокійний погляд. Руки в кишенях. Наче нічого щойно не сталося.

Рудий хлопець — здається, Ден — голосно заржав.

— Брат, вона тебе вбила!

— Двічі, — додав інший. — Це рекорд.

Макс провів язиком по внутрішній стороні щоки й ледь усміхнувся.

— Заслужив.

— Ти серйозно зараз?! — Ден аж зігнувся від сміху. — Тебе ще ніхто так не принижував.

— Та заткнись ти, — спокійно кинув Макс.

Третій хлопець, Артем, примружився.

— А ви точно незнайомі?

На кілька секунд повисла тиша.

Макс подивився в мій бік.

Прямо. Занадто прямо.

У мене всередині знову все дивно стиснулося.

— Тепер уже ні, — тихо сказав він.

— О БОЖЕ, — прошепотіла Аліса біля мене. — Він ще й дивиться так, ніби це романтичний фільм.

— А в мене від нього нервовий зрив, — крізь зуби відповіла я.

Марта раптом хитро усміхнулася.

— Але він красивий.

— Марто!

— Ну що?! Я ж не сліпа.

— Він самовпевнений придурок.

— Який приїхав на байку й поцілував тебе перед усіма, — ледь стримуючи сміх, додала Аліса.

Я закрила обличчя долонями.

— Я хочу провалитися під землю…

А десь позаду знову почувся його сміх.

Тихий.

Низький.

І чомусь саме від нього по шкірі пішли мурашки.

Шкільний двір поступово почав заспокоюватися.

Хтось усе ще перешіптувався, поглядаючи то на мене, то на Макса, але більшість уже поспішала до будівлі школи. Перший день навчання завжди був дивним — ніби всі одночасно раді бачити одне одного й ненавидять те, що літо закінчилося.

— Я клянусь, про це говоритимуть ще пів року, — пробурмотіла Аліса, поки ми піднімалися сходами.

— Не нагадуй…

Марта раптом штовхнула мене плечем.

— А він усе ще дивиться.

— Якщо ти зараз змусиш мене озирнутися — я тебе вб’ю.

— Добре, мовчу.

Але я все одно озирнулася.

І зустрілася з ним поглядом.

Макс стояв біля входу, ліниво слухаючи, як Ден щось активно розповідав руками. Проте сам він дивився тільки на мене.

Наче навколо більше нікого не існувало.

Я швидко відвернулася й зайшла до школи.

Усередині пахло паперами, фарбою й осінню. У коридорах було шумно настільки, що голова починала боліти.

Старшокласників покликали до актової зали.

Ми зайняли місця майже в кінці аудиторії.

— Якщо він сяде поруч — я йду додому, — прошепотіла я.

— Якщо він сяде поруч, я залишусь тут жити, — пирснула Марта.

— Ти жахлива.

— Зате чесна.

Раптом у залі приглушили світло, і шум поступово стих.

На сцену вийшов директор.

— Дорогі учні, батьки та вчителі… — його голос луною розійшовся приміщенням. — Вітаю всіх із початком нового навчального року.

Пролунали оплески.

Поруч учителька літератури витирала очі серветкою, ніби це був не перший дзвоник, а фінал драматичного фільму.

— Для когось цей рік стане останнім у стінах нашої школи, — продовжив директор. — А для когось — початком абсолютно нового життя.

Я машинально подивилася вперед.

І чомусь саме в цей момент відчула на собі чужий погляд.

Повільно повернула голову.

Макс сидів через кілька рядів позаду.

Чорна куртка недбало висіла на спинці стільця, одна рука лежала на парті, а в очах була та сама незрозуміла тиша.

Небезпечна.

Тепла.

І така, від якої ставало не по собі.

— Цей навчальний рік запам’ятається вам назавжди, — усміхнувся директор.

Тоді я ще не знала, наскільки він мав рацію.

«Деякі люди приходять у наше життя зовсім випадково…а потім стають причиною того, чому ми більше ніколи не будемо колишніми.»

1 вересня 2025 рокуПочаток історії «Між нами тиша»