Спочатку:
На сторінку книги
попередження: «Зовнішній доступ виявлено. Перезавантаження системи через 10 секунд».
— Прокляття, — вилаявся Макс, вчепившись у клавіатуру.
Хтось усередині складу — очевидно, сам «щур» — зрозумів, що відбувається, і почав вручну скидати налаштування захисту. Якщо система перезавантажиться, замки заблокуються, а світло згасне, залишивши чоловіка, який пішов всередину, сам на сам з озброєною охороною в повній темряві.
Макс згадав обіцянку. Три дні. Він мав завершити це.
Він почав вводити команди одну за одною, ігноруючи власне виснаження. Його пальці майже не відчували клавіш, але розум працював як годинник. Він обійшов захист, зробивши коротке замикання в системі вентиляції, щоб відволікти тих, хто був усередині.
«Є!» — промайнуло в голові, коли датчики на карті показували, що всі двері складського приміщення розблоковані.
У цей момент з боку складу почувся різкий звук — постріл. Потім ще один.
Макс не чекав наказу. Він вискочив з машини, вихопив ліхтарик і, низько пригнувшись, кинувся до запасного входу. Він не був бійцем, він був «мізками», але він не міг залишити того, хто пішов туди заради порятунку дитини.
Він увірвався в приміщення складу в той момент, коли чоловік, що увійшов першим, відбивався від двох нападників у темряві. Макс миттєво зорієнтувався: він спрямував потужний промінь ліхтарика прямо в очі нападникам, засліпивши їх, і кинув у їхній бік важкий металевий ящик, що стояв поруч.
Виник хаос. У цьому шумі Макс почув слабкий плач, що долинав із дальніх стелажів.
— Забирайте малу! — крикнув він чоловікові. — Я прикрию!
Макс знав, що після цього моменту шляху назад не буде. Він перекрив єдиний вихід для «щура», відрізаючи йому можливість втекти. Його руки тремтіли від адреналіну, але він продовжував тримати систему під контролем, блокуючи всі спроби викликати підкріплення.
Чоловік підхопив дитину, яка плакала від страху, і кинувся до запасного виходу, де чекав інший автомобіль. Макс бачив, як вони зникають у темряві, і лише тоді відчув, як усередині щось обірвалося.
Він стояв посеред складу, оточений тишею, яка стала нестерпно важкою. Він виконав місію. Дитина врятована.
Макс важко опустився на бетонну підлогу, відчуваючи, як холод пробирається під куртку. Він закрив очі на секунду. В голові виникло лише одне зображення — просте, мирне вікно, за яким на нього чекає Аделіна. Він відкрив очі, підвівся і, хитаючись, пішов до виходу.
Сьогодні він виграв свій бій. Але попереду була дорога додому, і він знав, що ніколи не буде таким, як раніше.
Макса везли в машині, світло вуличних ліхтарів мигтіло перед очима, як у сповільненій зйомці. Він ледь пам’ятав, як опинився на задньому сидінні, але чітко бачив обличчя людей, які його витягли зі складу. Вони не говорили зайвого, просто мчали через нічне місто до приватної клініки, подалі від зайвих питань.
Коли двері автомобіля відчинилися біля входу до лікарні, Макс спробував самостійно стати на ноги, але світ захитався. Його підхопили під руки.
У коридорі, ще до того, як його встигли завезти в палату, він почув знайомий, важкий крок. Це був Денис. Він виглядав стривоженим, як ніколи раніше, його сорочка була пом'ята, а обличчя — напружене до краю.
— Де він? — голос Дениса відлунював від стін.
Побачивши Макса, Денис підійшов миттєво. Він не став допомагати медбратам, а просто зупинив їх жестом руки, вдивляючись у бліде, закривавлене обличчя хлопця.
— Ти живий, — констатував Денис, і в його очах промайнуло полегшення, змішане з люттю. — Ти ідіот, Максе. Але ти зробив це.
Макс намагався щось відповісти, але з горла вирвався лише хрип. Денис нахилився до самого його вуха, понизивши голос до шепоту, щоб ніхто сторонній не почув:
— Лікарі питають твоє ім’я, Максе. Вони хочуть записати дані. Ти розумієш, що це означає? Якщо ти назвешся своїм ім’ям, все твоє минуле і ці «підробітки» випливуть на поверхню через два дні. Всі ці люди, від яких ти ховався, прийдуть сюди.
Денис вчепився в його плече, змушуючи сфокусуватися.
— Ти скажеш їм інше ім’я. Ти станеш для них ніким. Я домовився — твої документи «випадково» загубилися в дорозі. Зараз ти для них — просто невідомий хлопець, який опинився не в тому місці.
Макс заплющив очі, відчуваючи, як пульсує біль у скронях. Він розумів: Денис рятує його, даючи шанс почати з чистого аркуша, без тієї ваги, яку він тягнув на собі роками.
— Як… як її звати? — вимовив Макс, ігноруючи питання Дениса про ім’я, маючи на увазі Аделіну.
— Вона спить, — відповів Денис, відступаючи назад, щоб лікарі могли забрати Макса в операційну. — Вона навіть не знає, що ти тут. І поки не дізнається — так буде краще. Ти маєш зникнути для всіх, окрім нас, поки пил не осяде.
Макса почали везти в палату. Перед тим як двері зачинилися, він встиг почути, як лікар знову запитав у Дениса:
— Хто це такий? Як його записати в картку?
Макс затамував подих, чекаючи на відповідь. Він знав, що після цього моменту його старе життя закінчиться остаточно.
— Запишіть… — Денис зробив паузу, дивлячись на Макса останній раз перед тим, як двері закрилися. — Запишіть як «невідомий». Він ніхто. Він просто той, хто врятував життя.
Макс провалився в темряву, залишаючи своє колишнє ім’я в минулому, десь там, на холодному бетоні складу.
