Раді Вас бачити!

2 вересня 2025

Урок англійської почався так само шумно, як і весь цей день.

Хтось обговорював нові плітки, хтось доробляв домашнє завдання прямо перед уроком, а хтось просто спав на парті, поклавши голову на рюкзак.

Я сиділа біля вікна й машинально крутила ручку між пальцями.

За склом мрячив дрібний дощ.

Осінь повільно огортала місто сірістю, і чомусь саме така погода завжди заспокоювала мене.

— Аделіно, ти мене чуєш? — прошепотіла Аліса.

— Мм?

— Ти вже п’ять хвилин дивишся в одне місце.

— Думаю.

— Про Макса?

Я одразу глянула на неї.

— Ти нестерпна.

Марта тихо засміялася з задньої парти.

— Вона почервоніла.

— Я вас обох зараз уб’ю.

У цей момент до класу зайшла вчителька англійської.

— Good morning, class.

— Good morning… — мляво пролунало у відповідь.

— Сьогодні ми починаємо тему Англії та британської культури, — сказала вона, відкриваючи журнал. — Тому наприкінці тижня ви будете робити презентації.

Клас одразу загудів.

— Та ну…

— Знову презентації?!

— Я навіть минулу не доробив.

Вчителька підняла руку, заспокоюючи всіх.

— І так, працювати будете в парах.

Я вже хотіла видихнути спокійно, бо майже завжди працювала з Алісою.

Але доля, здається, сьогодні вирішила остаточно зіпсувати мені нервову систему.

— Пари я оберу сама.

У класі стало тихіше.

Я відчула щось дуже погане ще до того, як вона почала називати імена.

— Аліса й Марта.

— Оооо, — одразу простогнала Аліса. — Ми приречені.

— Ден і Артем.

— Легендарний дует повернувся, — усміхнувся Ден.

А потім…

— Аделіна й Максим.

Усе всередині в мене завмерло.

— Що?.. — майже беззвучно видихнула я.

Позаду почувся тихий сміх Дена.

— Брат, це доля.

Я повільно обернулася.

Макс сидів через ряд позаду, ліниво крутячи ручку в пальцях.

І усміхався.

Знову.

— Я протестую, — сказала я раніше, ніж встигла подумати.

Клас одразу загудів від сміху.

Вчителька лише поправила окуляри.

— Пізно, Аделіно.

— Але…

— Без “але”.

Я важко опустилась на стілець.

Аліса поруч уже ледь не плакала від сміху.

— Я не переживу цей рік…

— Ти переживеш, — тихо пролунав голос позаду.

Я різко озирнулась.

Макс нахилився трохи ближче й тихо додав:

— Зі мною завжди цікаво.

Клас ще кілька секунд шумів після оголошення пар.

Хтось сміявся, хтось уже почав сперечатися, а я сиділа, дивлячись в одну точку, ніби це мало якось допомогти.

Серйозно?

Саме він?

— Ну все, Аделіно, це роман століття, — прошепотіла Марта.

— Замовкни.

— Я просто кажу правду.

Я тяжко видихнула й відкрила зошит, роблячи вигляд, що мене дуже цікавить тема уроку.

— Отже, — вчителька сперлася на стіл. — Для початку кожна пара обере тему про Англію. Можете взяти Лондон, традиції, музику, університети або королівську сім’ю.

— А можна про Шерлока? — одразу спитав Ден.

— Це персонаж книги.

— Але легендарний же.

Клас тихо засміявся.

Я краєм ока помітила, як Макс ліниво відкинувся на стільці й дивився у вікно, ніби взагалі не хвилювався через навчання.

І це дратувало.

Бо я хвилювалась.

Завжди.

— А як вас звати? — раптом спитала вчителька, дивлячись на нього поверх окулярів.

У класі стало трохи тихіше.

— Максим Орлов, — спокійно відповів він.

— А, точно… — вона ніби щось згадала. — Ви ж із 11-Б.

Я насупилась.

Стоп.

— 11-Б? — тихо перепитала я. — Але чого ви тоді тут?

Вчителька глянула на мене.

— Ви не знали?

Я похитала головою.

— Цього місяця ваші класи об’єднали на частину уроків, — пояснила вона вже м’якше. — У їхнього класного керівника захворіла дружина. Вона зараз у лікарні, а йому потрібно бути вдома з дітьми.

У класі одразу стало тихіше.

Навіть Ден перестав усміхатися.

Макс опустив погляд у парту.

І вперше за весь час його обличчя стало не зухвалим, не байдужим.

Просто… втомленим.

— Тож, — вчителька плеснула в долоні, повертаючи всіх до уроку, — не відволікаємось. Працюємо.

Вона усміхнулася й подивилася прямо на мене.

— Аделіно, між іншим, у тебе є всі шанси отримати п’ять із плюсом.

Клас тихо загув.

— Якщо виживу, — пробурмотіла я собі під ніс.

І раптом поруч почувся тихий сміх.

Макс.

— Не хвилюйся, — ледве чутно сказав він. — Я не такий поганий напарник.

Я глянула на нього.

— Це ми ще побачимо.

І чомусь уперше за весь день він усміхнувся по-справжньому.

Дзвінок пролунав надто голосно.

Клас одразу ожив: хтось схопив телефони, хтось вискочив у коридор, а Ден уже встиг почати сперечатися з Артемом про те, хто робитиме презентацію.

— Я робив минулого разу!

— Ти вставив три картинки й мем.

— Це був дизайнерський стиль.

Я мимоволі усміхнулась, складаючи зошити в рюкзак.

— Аделіно, — покликала вчителька, коли майже всі вже вийшли.

Я підняла голову.

— Так?

— Ти ж допоможеш Максиму з презентацією? У тебе хороша англійська.

Я ледь стримала нервовий сміх.

— А якщо в нього погана?

— Ей, — почувся позаду знайомий голос. — Це вже образливо.

Я озирнулась.

Макс стояв біля дверей класу, засунувши руки в кишені чорної кофти. Волосся трохи впало йому на очі, і виглядав він так, ніби взагалі не хвилюється через навчання.

Хоча щось у його погляді все одно було втомлене.

— Я просто кажу правду, — відповіла я.

— А я, між іншим, знаю англійську.

— Справді?

— “London is the capital of Great Britain”.

Я фиркнула.

— Вражаюче.

Він ледь усміхнувся.

І чомусь поряд із ним мені ставало одночасно спокійно й небезпечно.

Дивне відчуття.

Коли ми вийшли в коридор, там уже стояв звичний шум старшокласників. Хтось сидів на підвіконнях, хтось слухав музику без навушників, а біля сходів знову зібралася компанія Макса.

— Ооо, ось і наші англійці, — одразу протягнув Ден.

— Ви вже придумали імена своїм дітям? — додав Артем.

— Я зараз когось штовхну зі сходів, — спокійно сказала я.

— Вона мені подобається все більше, — засміявся Ден.

Макс сперся плечем об стіну поруч зі мною.

Надто близько.

Знову.

— Не звертай уваги, — тихо сказав він. — Вони ідіоти.

— Я чую! — обурився Ден.

— Це нічого не змінює.

Я похитала головою, намагаючись приховати усмішку.

І в ту ж секунду помітила, як на нас дивляться кілька дівчат із молодших класів.

Точніше — на нього.

Одна навіть щось прошепотіла подрузі й нервово поправила волосся.

Макс цього ніби не помічав.

А я чомусь помітила.

І це чомусь неприємно кольнуло всередині.

— То яку тему беремо? — спитав він, повертаючи увагу до мене.

— Не знаю.

— Лондон банально.

— Зате легко.

— А ти завжди обираєш легке?

Я глянула на нього.

У його голосі раптом з’явилося щось інше.

Не жарт.

Не флірт.

Ніби він питав про щось більше.

— Ні, — тихо відповіла я.

Макс кілька секунд мовчав.

А потім ледь усміхнувся.

— Добре. Тоді без легкого.

— Тоді без легкого, — повторив Макс, не відводячи від мене погляду.

Я вже хотіла щось відповісти, але в цей момент до нас буквально влетіли Аліса й Марта.

— Так, усе, — заявила Марта. — Ми офіційно втручаємось у ваше дивне спілкування.

— Воно не дивне, — спокійно сказав Ден. — Воно романтичне.

— Ден, — одночасно сказали ми з Максом.

Артем тихо засміявся.

— Оце синхронність.

Аліса перевела погляд із мене на хлопців.

— Ну що, може, нормально познайомимось? Бо поки що ми знаємо вас як “ті дивні байкери”.

— Звучить красиво, — Ден театрально приклав руку до серця. — Я Ден.

— Аліса.

— Артем, — коротко кивнув інший хлопець.

— Марта.

Усі швидко перекинулись кількома фразами, ніби знали одне одного вже давно.

І мене це чомусь дивувало.

Зазвичай такі компанії не змішуються.

Мої подруги — гучні, емоційні, іноді занадто щирі.

Його друзі — ті, про кого в школі ходять плітки.

Але зараз усе виглядало… нормально.

Навіть занадто.

— Я хочу їсти, — раптом заявив Ден. — Якщо я не вип’ю каву найближчі десять хвилин, я помру.

— Підтримую, — сказала Марта.

— Біля школи є кафе, — додала Аліса. — Ходімо?

Я вже відкрила рот, щоб відмовитися.

Але Макс раптом спокійно сказав:

— Ходімо.

І чомусь після цього “ні” застрягло десь у горлі.

На вулиці стало прохолодніше.

Осінній вітер гойдав дерева, а небо остаточно затягнуло сірими хмарами.

Ми йшли всі разом через дорогу до невеликого кафе навпроти школи.

Попереду голосно сперечались Ден із Мартою про музику, Аліса сміялась поруч із Артемом, а я мовчки йшла поряд із Максом.

І це мовчання не тиснуло.

Навпаки.

Було дивно спокійно.

— Ти завжди така тиха? — раптом спитав він.

— Не завжди.

— А коли ні?

Я задумалась.

— Коли мені комфортно.

Макс глянув на мене трохи уважніше.

І чомусь від цього погляду серце знову збилось із ритму.

У кафе було тепло й пахло кавою та ваніллю.

Ми зайняли столик біля великого вікна.

Ден одразу взяв меню.

— Якщо я сьогодні помру від голоду, винні будете ви.

— Ми переживемо, — спокійно сказав Артем.

— Жорстоко.

Я мимоволі засміялась.

І в ту ж секунду помітила, що Макс дивиться на мене.

Не так, як учора.

М’якше.

Наче йому просто подобалось бачити, як я усміхаюсь.

І це було небезпечно.

Офіціантка прийняла замовлення й пішла, залишивши нас у теплій тиші кафе, змішаній із музикою десь на фоні й шумом дощу за вікном.

Ден уже щось активно розповідав про літні пригоди, Марта сміялась так голосно, що на нас почали озиратись люди за сусідніми столиками, а я сиділа, гріючи руки об чашку чаю.

Навпроти — Макс.

Він майже нічого не говорив, але чомусь його присутність відчувалась сильніше за всі чужі голоси.

— Ви взагалі дивні, — раптом сказала Аліса, дивлячись то на мене, то на нього.

— Це комплімент? — ліниво спитав Макс.

— Поки не знаю.

— Алісо, не починай, — пробурмотіла я.

Але вона вже усміхалась тією самою усмішкою, після якої зазвичай починався хаос.

— Просто між вами така атмосфера…

Я втомлено прикрила очі.

— Господи…

Аліса нахилилась ближче до Марти й тихо щось прошепотіла.

Я не розчула.

— Що? — перепитала я.

— Нічого, — одразу засміялась вона.

— Кажи вже.

— Я сказала, що між вами тиша якась дивна.

Я фиркнула й машинально перепитала:

— Між нами тиша?

І в ту ж секунду за столом стало тихо.

Усі подивилися на мене.

Навіть Ден перестав жувати.

Я завмерла.

— Ой… — тихо видихнула я, тільки тепер зрозумівши, як це прозвучало.

Марта різко закрила рота руками,

стримуючи сміх.

Артем опустив голову, намагаючись не зареготати.

І тільки Ден не витримав першим.

— ВСЕ, Я ОБОЖНЮЮ ВАС.

— Замовкни! — одразу кинула я, відчуваючи, як починають палати щоки.

А Макс…

Макс дивився прямо на мене.

І усміхався так тихо й тепло, що це стало ще гірше.

— “Між нами тиша”, значить? — спокійно повторив він.

— Я не це мала на увазі.

— А мені подобається.

— Максе…

— Красиво звучить.

У мене всередині все дивно стиснулось.

Наче ця фраза випадково зачепила щось важливе між нами.

Щось, чого ще навіть не існувало.

Але що вже починало народжуватись у цій дивній тиші між поглядами, жартами й моментами, які ставали надто особистими.

Дощ почався саме тоді, коли ми виходили з кафе.

Невеликий. Тихий.Такий, після якого місто здається ще більш сірим і затишним одночасно.

— Осінь офіційно почалась, — пробурмотіла Марта, натягуючи рукави светра на долоні.

— Ще скажи, що зараз почнеш цитувати сумні пісні, — фиркнула Аліса.

— Уже почала.

Ден голосно застогнав.

Ми повільно повернулися до школи, але решта уроків пройшла якось розмито.

Я майже не слухала вчителів.

Іноді ловила себе на тому, що думаю про Макса.

Про те, як він дивився на мене в кафе.

Про його тихе:“Мені подобається.”

І від цього всередині знову ставало дивно тепло.

Небезпечно тепло.

Після уроків місто зустріло мене холодним вечором і мокрими дорогами.

Я повернулась додому втомлена більше емоційно, ніж фізично.

У квартирі пахло вечерею й корицею.

— Я вдома, — тихо сказала я, знімаючи кросівки.

— На кухню йди, — почувся мамин голос.

Я зайшла до кухні й одразу сіла на стілець.

Мама уважно глянула на мене.

— Ну?

— Що “ну”?

— Ти другий день ходиш із таким обличчям, ніби в тебе або закоханість, або нервовий зрив.

Я ледь не вдавилась чаєм.

— Мамо!

Вона засміялась.

— Значить, усе ж хлопець.

Я сховала обличчя в долонях.

— Це не смішно…

— А мені здається — дуже.

Я лише похитала головою й підвелась до себе в кімнату.

За вікном шумів дощ.

Я сіла на підвіконня, підтягнувши ноги до грудей, і відкрила свій блокнот.

Кілька секунд дивилась на порожню сторінку.

А потім повільно написала:

“Між нами тиша.”

І чомусь серце забилось швидше.

У квартирі Макса було тихо.

Надто.

Він кинув ключі на тумбу й втомлено провів рукою по волоссю.

Із кухні ледь чутно грало радіо — мама знову заснула просто на дивані.

Макс накрив її пледом, обережно вимкнув світло й мовчки пішов до своєї кімнати.

Дощ стукав по вікнах.

Він сів на ліжко, дістав телефон і сам не помітив, як відкрив чат із Деном.

Ден:“Ну що, романтик, як там твоя ‘між нами тиша’?”

Макс тихо усміхнувся.

І вперше за довгий час ця усмішка не була награною.

Він відклав телефон і ліг, дивлячись у темну стелю.

Перед очима знову з’явилась Аделіна.

Її очі.Її сарказм.Її тихе “ой” у кафе.

І вперше за довгий час у його голові була не порожнеча.

А хтось.