Раді Вас бачити!

Тиша, яка болить

Дощ ішов усю ніч.

Краплі билися об підвіконня так монотонно, ніби хтось спеціально не давав Аделіні заснути. Вона лежала, загорнувшись у ковдру, але сон так і не приходив. Телефон лежав поруч. Темний екран. Жодного повідомлення.

Макс зник уже майже тиждень.

І найстрашніше було навіть не це.

А те, що вона починала звикати до його відсутності.

Від цієї думки всередині ставало страшно.

Зранку будинок був незвично тихим. Оксана готувала сніданок, Дафна збиралася до школи, Денис пив каву біля вікна й щось читав у телефоні. Але всі поводилися надто обережно, ніби боялися сказати щось зайве.

Аделіна спустилася на кухню в великому худі й спортивних шортах, сонна й бліда.

— Доброго ранку, — тихо сказала вона.

— Доброго, сонце, — мама одразу поставила перед нею чай. — Ти майже не спала знову?

— Нормально все.

Денис підняв погляд від телефону й уважно подивився на доньку.

— Аделіно.

Вона завмерла.

— Що?

— Після уроків залишся вдома, добре?

Усередині все похололо.

— Чому?

Тато мовчав кілька секунд.

— Просто залишся.

І це «просто» налякало її більше за будь-які пояснення.

У школі було ще гірше.

Максове місце біля вікна залишалося порожнім. І кожного разу, коли Аделіна випадково туди дивилася, серце стискалося так сильно, ніби її знову кидали в холодну воду.

Навіть Ден сьогодні був тихий.

Марта сиділа поруч із Артемом на підвіконні в коридорі, але постійно краєм ока стежила за Аделіною.

— Вона зараз просто зламається, — тихо прошепотіла Марта.

Артем провів рукою по волоссю.

— Ні. Вона сильніша, ніж здається.

У цей момент телефон Аделіни раптом завібрував.

Усі троє одночасно повернулися до неї.

Дівчина різко дістала мобільний.

Невідомий номер.

Руки затремтіли ще до того, як вона відкрила повідомлення.

«Не бійся. Я живий.»

Світ навколо ніби завмер.

У грудях різко забракло повітря.

— Адель?.. — Марта вже підійшла ближче.

Аделіна дивилася на екран так, ніби боялася, що текст зараз зникне.

А потім нижче прийшло ще одне повідомлення.

«І перестань плакати ночами. Тобі не личить.»

Вона закрила рот долонею, відчуваючи, як очі миттєво наповнюються слізьми.

— Це він… — прошепотіла вона. — Господи… це Макс…

Марта одразу обійняла її.

Навіть Артем видихнув із полегшенням і тихо усміхнувся.

А Ден, який саме підійшов із коридору, глянув на екран і голосно сказав:

— Ну слава Богу. Живий дебіл.

Аделіна нервово засміялася крізь сльози.

Пальці тремтіли так сильно, що вона ледве змогла набрати відповідь:

«Ти мене до інфаркту доведеш, Орлов.»

Повідомлення прочиталося майже одразу.

І через кілька секунд прийшла відповідь:

Музика гупала так сильно, що підлога під ногами ледь вібрувала. Світло мигало червоним і синім, люди сміялися, танцювали, кричали одне одному щось просто у вуха, бо інакше нічого не було чути.

Аделіна стояла біля столу з напоями й намагалася хоча б на кілька хвилин перестати думати про Макса.

Не виходило.

Вона машинально перевіряла телефон кожні дві хвилини. Порожньо.

— Якщо ти ще раз подивишся в телефон, я його в тебе заберу, — Марта підсунулася ближче з коктейлем у руці.

— Я не дивлюся.

— Аделіно, ти буквально дивишся на чорний екран.

Аліса тихо засміялася.

— Вона зараз як дружина моряка, чесне слово.

— Дуже смішно, — буркнула Аделіна, але сама ледь усміхнулася.

Марта уважно подивилась на неї.

— Ти його реально любиш, так?

Це питання вдарило кудись прямо під ребра.

Аделіна опустила очі.

— Не знаю…

— Брешеш, — одразу сказала Аліса. — Коли людина не любить — вона не чекає повідомлення о третій ночі.

Аделіна мовчала.

Бо вони були праві.

Раптом десь із натовпу почувся голос Дениса:

— АЛІСОООО!

— О Боже, — Аліса закрила очі долонею. — Він знову.

Через секунду Ден уже стояв перед ними, розпатланий, веселий і трохи червоний після кількох банок енергетика.

— Алісо, ходім танцювати.

— Ні.

— Це не питання.

— Дене, відчепись.

— Я романтичний сьогодні.

— Ти лякаючий сьогодні.

Марта зареготала.

А Ден нахилився до Аліси ближче й тихо сказав:

— Ну будь ласка.

І щось у його голосі було таким щирим, що Аліса раптом перестала сміятися.

— Ладно… один танець.

— ЄЄЄС!

Він схопив її за руку й буквально потягнув у центр кімнати.

Аделіна дивилася їм услід і вперше за довгий час відчула щось тепле.

Її друзі теж були щасливі.

Хоч трохи.

— А де Артем? — раптом запитала вона.

Марта закотила очі.

— Десь ходить і злиться на весь світ.

— Через тебе?

— Через те, що в мене існує інстаграм.

Аделіна засміялася.

Але сміх швидко стих, коли вона побачила Артема біля вікна.

Він реально був злий.

І дивився прямо на Марту.

Точніше — на хлопця поруч із нею, який щось активно розповідав і явно фліртував.

— Ой-йой, — тихо сказала Аделіна.

— От саме «ой-йой», — пробурмотіла Марта.

— Тьомо зараз когось уб’є поглядом.

І ніби почувши це, Артем різко підійшов ближче.

— Марто. На секунду.

Хлопець поруч одразу замовк і обережно відійшов убік.

Марта схрестила руки.

— Що?

— Він тобі серйозно цікавий?

— Хто?

— Оцей.

— Артем, ти зараз як ревнивий чоловік після тридцяти років шлюбу.

— Я серйозно питаю.

Марта кілька секунд дивилася на нього.

А потім тихо сказала:

— А тобі яке діло?

І це зачепило.

По-справжньому.

У Артема аж щелепа стиснулася.

— Бо мені не все одно, ясно?

Навколо ніби стало тихіше.

Марта завмерла.

Вона ніколи не чула від нього такого тону.

Ніколи.

— Тьом…

— Я не вмію нормально говорити про це, — різко перебив він. — Але мене бісить, коли на тебе дивляться інші. Мене бісить, коли ти смієшся з кимось іншим. І мене бісить, що я взагалі про це думаю цілодобово.

У Марти аж подих перехопило.

Він стояв перед нею весь напружений, злий більше на себе, ніж на будь-кого навколо.

І такий справжній, що в неї всередині щось м’яко перевернулося.

— Ти дурний, знаєш? — тихо сказала вона.

— Знаю.

— Дуже дурний.

— Теж знаю.

Марта раптом усміхнулася.

А потім просто взяла його за руку.

І Артем моментально замовк.

Бо від цього простого дотику серце в нього мало не зупинилося.

Тим часом Аделіна вийшла на балкон квартири, де проходила вечірка.

Тут було прохолодніше. Тихіше.

Місто світилося вогнями, машини повільно рухалися мокрими дорогами, а небо було важке, темне, вересневе.

Вона сперлася руками об поручні й заплющила очі.

— Все одно сумуєш?

Знайомий голос позаду змусив її здригнутися.

Ден.

Він простягнув їй банку коли.

— Тримай.

— Дякую.

Кілька секунд вони мовчали.

А потім Ден тихо сказав:

— Він реально тебе любить.

Аделіна повільно повернула голову.

— Звідки ти знаєш?

Ден усміхнувся куточком губ.

— Бо я Макса знаю. Він би ніколи не став ризикувати так собою за людину, яка йому байдужа.

У грудях боляче стиснулося.

— Мені страшно, Дене.

Він видихнув.

— Мені теж. Але він повернеться. Чуєш?

Аделіна кивнула.

І саме в цей момент її телефон коротко завібрував.

Одне нове повідомлення.

Від невідомого номера.

«Не стій довго на холоді. Ти знову без куртки.»

Аделіна дивилася на екран так, ніби боялася навіть моргнути.

«Не стій довго на холоді. Ти знову без куртки.»

Вона різко озирнулася.

Балкон був порожній.

Тільки шум міста, миготіння фар унизу й холодний вітер, який одразу пробрався під тонкий топ.

— Що таке? — Ден нахилився ближче.

Аделіна мовчки показала телефон.

Він прочитав повідомлення і тихо видихнув:

— От чорт…

— Він бачить мене?

Ден сперся ліктями об перила й глянув униз на двір.

— Можливо.

— Дене!

— Та я серйозно. Макс хворий по-своєму. Якщо він сказав сидіти тихо — значить, десь поруч реально слідкує, щоб усе було нормально.

Усередині все перевернулося.

Не від страху.

Від того дивного теплого відчуття, що навіть зараз він думає про неї.

Аделіна швидко надрукувала відповідь:

«Ти зараз де?»

Повідомлення прочиталося одразу.

Але відповіді не було.

— Він спеціально мене доводить, — нервово пробурмотіла вона.

Ден тихо засміявся.

— Нє, це просто його стиль. Він думає, що загадковість — це сексуально.

— Це дратує.

— Але тобі подобається.

Аделіна хотіла заперечити.

Не змогла.

Бо подобалося.

Дуже.

У квартирі раптом голосно закричала Марта:

— ДЕНЕ! АЛІСА ЗАРАЗ ВПАДЕ!

— ЩО?!

Ден рвонув усередину так швидко, що мало не врізався в двері.

Аделіна одразу побігла за ним.

У центрі кімнати Аліса стояла на дивані й реготала, поки Артем тримав її за руку, щоб вона реально не впала.

— Я нормально! — сміялася вона.

— Ти зараз голову собі розіб’єш нормально! — кричав Ден.

Марта вже буквально лежала від сміху.

— Вона хотіла повторити тренд із тіктоку!

— Я її зараз сам повторю об стіну! — нервово видихнув Ден і все-таки стягнув Алісу з дивана.

Та ледь не впала прямо на нього.

І на секунду вони завмерли занадто близько.

Настільки, що навіть Марта перестала сміятися.

Аліса повільно підняла очі.

Ден теж замовк.

— Ти ненормальна, — тихо сказав він.

— А ти душний.

— Зате живий будеш завдяки мені.

— Герой прям.

— Ну трошки є.

Вона фиркнула.

А потім раптом усміхнулася так м’яко, що Ден забув, як дихати.

— Дякую, — вже тихіше сказала Аліса.

І щось усередині нього в ту секунду

остаточно попливло.

— О ні, — простогнала Марта, дивлячись на них. — Ще одна закохана парочка.

— Закрийся, — одночасно сказали Ден і Аліса.

Артем зареготав уперше за весь вечір.

І саме в цей момент телефон Аделіни знову завібрував.

Серце одразу підскочило.

Вона швидко відкрила повідомлення.

«Подивись у вікно навпроти.»

Дихання перехопило.

Аделіна повільно підійшла до великого вікна квартири.

Навпроти — через дорогу — стояв темний будинок із панорамними вікнами.

На одному з балконів хтось був.

Темна фігура в чорному худі.

І навіть на такій відстані вона впізнала його.

Макс.

Він стояв, засунувши руки в кишені, й дивився просто на неї.

Живий.

Справжній.

У Аделіни миттєво защипало в очах.

— Господи… — видихнула вона.

Марта одразу підбігла ближче.

— Це він?!

Ден теж завис біля вікна.

— Орлов, ти псих…

Макс ледь помітно підняв руку, ніби вітаючись тільки з нею.

І Аделіна, не думаючи ні секунди, вибігла з квартири.

Нічне місто

Аделіна бігла сходами вниз так швидко, що мало не перечепилася через власні кросівки. Серце калатало десь у горлі.

Він був там.

Вона бачила його.

Макс стояв навпроти. Дивився на неї.

Живий.

Двері під’їзду різко грюкнули за її спиною. Холодне вересневе повітря вдарило в обличчя. Аделіна одразу підняла голову на той балкон навпроти.

Порожньо.

У неї всередині все різко обірвалося.

— Ні… — тихо видихнула вона.

Балкон був пустий.

Жодної темної фігури.

Жодного чорного худі.

Нічого.

Тільки легкий рух фіранки від вітру.

— Що за чорт?.. — прошепотіла вона, нервово озираючись навколо.

Машини повільно проїжджали дорогою. Десь далеко сміялися люди. Але його ніде не було.

Позаду грюкнули двері під’їзду.

— АДЕЛІНО!

Ден вибіг слідом за нею в самій футболці.

— Ти ненормальна?! Куди ти так рвонула?!

— Його нема…

— Кого?

— Макса!

Вона показала рукою на балкон.

— Він був там! Я бачила його!

Ден подивився наверх. Потім знову на неї.

І насупився.

— Чекай.

— Що?

— Це вже дивно.

— Та я не придумала!

— Я знаю, що не придумала, — швидко відповів Ден. — Просто… Макс би не поїхав просто так.

Аделіна нервово стиснула телефон у руках.

Повідомлення досі було відкритим.

«Подивись у вікно навпроти.»

Вона швидко набрала:

«Де ти?!»

Прочитано.

Тиша.

— Мене зараз знесе, — тихо сказала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

У цей момент із під’їзду вийшли Марта й Аліса.

— Ну?! — одразу запитала Марта. — Де Орлов?

Аделіна мовчки похитала головою.

— Немає…

Аліса видихнула.

— Може, він пішов?

— За тридцять секунд?!

Ден раптом застиг.

А потім повільно сказав:

— Спитай у тата.

Аделіна різко повернулася до нього.

— Що?

— Твій тато щось знає. Я бачу це вже кілька днів.

Марта насупилася.

— До речі… так. Він реально дивно поводиться.

Аліса теж кивнула.

— І постійно говорить, що «Макс повернеться».

Усередині Аделіни щось неприємно стиснулося.

Вона згадала татові дзвінки ночами.

Його мовчання.

Його дивні погляди, коли заходила мова про Макса.

— Ні… — тихо сказала вона. — Ви хочете сказати, що тато знає, де він?

Ден провів рукою по волоссю.

— Я не впевнений. Але… мені здається, твій батько набагато більше в цьому всьому замішаний, ніж ви думаєте.

Настала тиша.

Холодна.

Напружена.

Аделіна опустила очі на телефон.

І в цю секунду екран знову засвітився.

Нове повідомлення.

Від Макса.

«Не шукай мене зараз. Будь ласка.»

У неї миттєво защипало в очах.

— Ідіот… — прошепотіла вона тремтячим голосом.

А потім різко розвернулася й пішла назад до під’їзду.

— Адель! — гукнула Марта.

Але вона вже не слухала.

У голові крутилася лише одна думка:

«Тато знає.»

У квартирі було тихо.

Незвично тихо після музики, сміху й криків друзів. Навіть Марта з Алісою більше не жартували. Вони сиділи на кухні, поки Аделіна мовчки стояла біля вікна у вітальні й дивилася вниз на темну дорогу.

Телефон лежав у руці.

«Не шукай мене зараз. Будь ласка.»

Ці слова боліли сильніше, ніж будь-яка сварка.

За спиною тихо грюкнули двері.

Тато повернувся додому.

Денис одразу помітив напруження в квартирі. Його погляд ковзнув по Мартиних серйозних очах, по Алісі, яка нервово крутила в руках чашку, а потім зупинився на Аделіні.

Вона навіть не обернулася.

— Адель, — тихо покликав він.

— Ти знаєш, де він?

Прямо.

Без привітання.

Без підготовки.

У кімнаті зависла тиша.

Оксана, яка саме вийшла з кухні, завмерла біля дверей.

Денис важко видихнув.

— Поїхали, — коротко сказав він.

— Куди?

— Просто поїхали зі мною.

Через десять хвилин Аделіна вже сиділа в машині поруч із батьком. За вікнами пропливало нічне місто — мокрі дороги, світло аптек, рідкісні машини.

У салоні тихо грав старий рок.

Але між ними висіла зовсім інша тиша.

Важка.

— Тату…

— Не шукай його, ясно?

Його голос був спокійний, але твердий.

Аделіна різко повернула голову.

— Що?

— Не пиши йому. Не їдь за ним. Не намагайся дізнатися, де він.

— Чому?!

Денис сильніше стиснув кермо.

— Бо зараз це небезпечно.

— Для кого?!

— Для всіх.

Вона відчула, як до очей підступають сльози.

— Ти знаєш, де він…

Тато мовчав кілька секунд.

А потім тихо відповів:

— Знаю.

Серце боляче вдарилося об ребра.

— І ти мовчав?!

— Бо так треба було.

— МЕНІ НЕ ТРЕБА БУЛО БРЕХАТИ!

Голос Аделіни затремтів.

— Я сходила з розуму ці дні! Я думала, що з ним щось сталося!

— З ним і сталося, — тихо сказав Денис. — Але він живий. І це зараз головне.

Вона різко витерла сльози долонею.

— Коли він повернеться?

Тато довго мовчав.

Наче обирав, що можна сказати, а що — ні.

Потім тихо промовив:

— На зимові свята точно.

Аделіна застигла.

— Що?..

— До того часу його не шукатимуть.

Усередині все похололо.

— Хто «вони»?..

Денис лише похитав головою.

— Чим менше ти знаєш — тим краще.

— Тату, я не маленька!

— А я не хочу втратити тебе через чужі помилки! — раптом різко сказав він.

Машина різко загальмувала біля порожньої набережної.

У салоні стало тихо.

Денис провів рукою по обличчю, ніби сам втомився від цієї розмови.

— Послухай мене уважно, Адель, — уже тихіше сказав він. — Макс зараз робить усе, щоб одного дня просто нормально жити. Без страху. Без боргів. Без людей, які дихають йому в спину. І якщо ти любиш його… просто дочекайся.

Вона опустила очі.

Сльози все-таки скотилися по щоках.

— Це довго…

— Я знаю.

— Я не вмію так.

— Навчишся.

За вікном шуміла темна вода.

Аделіна мовчки дістала телефон і ще раз відкрила останнє повідомлення від Макса.

«Не шукай мене зараз. Будь ласка.»

Вона довго дивилася на ці слова.

А потім повільно заблокувала екран.

І вперше за весь цей час перестала йому писати.