Раді Вас бачити!

4 вересня 2025 року.

Велика перерва пролетіла як одна мить. Коли Аделіна повернулася до класу, Макс уже сидів на своєму місці біля вікна, підперши підборіддя рукою. Він дивився на те, як сонячні зайчики повільно повзуть по старій дерев'яній парті, і в цьому погляді знову було те, про що говорила її мама — глибокий, майже невидимий для чужих очей смуток.

— Земля викликає Орлова, — тихо сказала Аделіна, сідаючи поруч і ставлячи сумку на підлогу.

Макс здригнувся, ніби його вирвали з якихось важких думок, і одразу перевів погляд на неї. Обличчя вмить розгладилося, а в очах знову з'явився той звичний, теплий вогник.

— Я тут. Просто думав.

— Про біологію? — підкинула брову дівчина.

— Про те, що Сергій Олександрович сьогодні був надто добрим. Це підозріло. Зазвичай після таких тестів він влаштовує нам пекло на практичних.

Ззаду на стілець буквально застрибнув Ден, ледь не перекинувши парту.

— Народ, якщо я отримаю менше семи, моя мати закриє мене вдома до кінця одинадцятого класу. Я серйозно! Вона сказала, що відбере в мене приставку і змусить вчити всі латинські назви хромосом. Максе, ти ж мені даси списати наступного разу? Ну по-братськи?

Артем, який ішов слідом, лише втомлено зітхнув і сів на сусідню парту.

— Дене, ти не здатний запам'ятати навіть різницю між мітозом і мейозом. Яка тобі приставка? Тобі треба репетитора наймати, бажано з батогом.

— Дуже дякую за підтримку, Тьомо. Ти справжній друг. Наступного разу, коли ти проситимеш у мене куртку на вечір, я скажу, що вона на мітозі, — огризнувся Ден, але тут же заусміхався, помітивши, як Аделіна тихо сміється з їхньої перепалки. — О, Аделіно, хоч ти мене розумієш. Скажи їм!

— Дене, я на боці Артема, — розвела руками вона. — Ти весь тест просто розглядав плакати на стінах і намагався зазирнути в листок Марти.

— Зрада, — трагічно прошепотів Ден і притис руку до грудей. — Кругом сама зрада.

Макс лише похитав головою, але нічого не сказав. Він продовжував крадькома спостерігати за Аделіною. За тим, як вона поправляє пасмо волосся, що вибилося з високого хвоста, як щиро мружиться від яскравого сонця. Всередині нього знову підіймалося те дивне, майже забуте відчуття затишку, яке лякало і притягувало водночас.

Уроки тягнулися нудно. Останній дзвоник пролунав як спасіння. Коридори школи вмить заповнилися криками, тупотом ніг і шурхотом курток.

— Ну що, які плани? — запитав Ден, коли вони всією компанією вийшли на ґанок школи. — Може, на коробку, м'яча поганяємо? Погода просто вогонь.

— Мені треба додому, — коротко кинув Макс, закидаючи рюкзак на одне плече. — Мама просила допомогти з коробками. Вона перебирає старі речі в коморі.

При згадці про маму Макса Ден якось одразу згасив свій запал і розуміюче кивнув.

— А, Олена Вікторівна… Тоді без питань. Передавай їй привіт. Якщо треба буде щось важке винести — свисти, ми підтягнемось.

— Дякую, впораюсь, — усміхнувся Макс, але усмішка вийшла трохи натягнутою.

Аделіна помітила цю ледь вловиму зміну в його голосі. Вона стояла поруч із Мартою та Алісою, але її погляд був прикутий до Макса. Коли їхні очі зустрілися, він ледь помітно кивнув їй, ніби прощаючись.

— До завтра, Аделіно, — тихо сказав він, так, щоб чула тільки вона.

— До завтра, Макс.

Він розвернувся і швидко пішов по асфальтованій доріжці в бік приватного сектору. Його чорне худі швидко розчинилося в натовпі інших одинадцятикласників.

Дорога додому далася Максу важко. Кожен крок ніби наливався свинцем. Останнім часом повернення у власну квартиру викликало в нього дивне почуття провини і тиску. Там завжди було надто тихо. Попри те, що мама намагалася робити вигляд, ніби все гаразд, вони обоє знали — це не так.

Коли хлопець повернув ключ у замку і відчинив двері, його зустрів знайомий запах лавандового освіжувача та свіжої випічки. Це було дивно, адже зазвичай мама в такий час або відпочивала, або просто сиділа біля вікна.

— Максе, це ти? — почувся м'який, трохи втомлений голос із кухні.

— Так, мамо, я, — він роззувся, повісив рюкзак на гачок і пройшов углиб квартири.

Олена Вікторівна стояла біля столу, витираючи рушником руки. Вона була одягнена в легкий домашній кардиган, волосся зібране в простий вузол на потилиці. На її обличчі, попри очевидну блідість і тіні під очима, світилася м'яка, тепла посмішка. Але Макс бачив глибше. Він бачив дрібні зморшки біля очей, які з'явилися не від віку, а від постійних переживань, і ту особливу крихкість, яка змушувала його щоразу контролювати кожне своє слово, щоб не ранити її ще сильніше.

— Як школа? Як тест із біології? Ден знову намагався в тебе списати? — засипала вона його запитаннями, намагаючись створити атмосферу звичайної, безтурботної розмови.

— Все нормально, мамо. Тест написав, Ден, як завжди, влаштував цирк на весь клас. Сергій Олександрович погрожував йому хромосомами, — Макс посміхнувся, і цього разу щиро, згадуючи ранкові розборки.

Олена Вікторівна тихо засміялася, і цей звук трохи розрядив напругу в кімнаті.

— Цей Денис ніколи не зміниться. Сідай їсти, я приготувала запіканку. Твою улюблену, з сиром.

Вона поставила перед ним тарілку, а сама сіла навпроти, підперши щоку рукою. Вона дивилася на сина так, як дивляться на єдиний сенс свого життя. І Максу від цього погляду часом ставало важко дихати. Це була занадто велика відповідальність.

— Ти сьогодні якийсь інший, Максе, — раптом тихо сказала вона, уважно вдивляючись у його риси. — Очі… вони не такі, як останні кілька місяців. Щось сталося?

Хлопець замрив із виделкою в руці. Потім повільно опустив її. Він не хотів брехати, але й розповідати все теж не був готовий. Образ Аделіни — її сміх, її збентежений погляд у спортивній формі, її лікоть, який штовхав його під столом — вмить пронісся перед очима.

— Просто… вечір учора був хороший, — тихо відповів він, уникаючи прямого погляду. — Ми робили презентацію. З Аделіною.

Олена Вікторівна ледь підняла брови. Вона нічого не сказала одразу, але в її очах промайнув проблиск якогось чистого, материнського інтересу, змішаного з полегшенням.

— З Аделіною? Це та дівчинка, яка… про яку Ден згадував? Спортсменка?

— Вона грає в теніс, — виправив її Макс, і в його голосі проти волі прозвучала м'якість. — І вона… вона інша, мамо. З нею просто. Без усього цього… ну, ти розумієш.

Мама мовчки протягнула руку через стіл і легенько стиснула його пальці. Її долоня була прохолодною, але це рукостискання дало Максу більше сили, ніж будь-які слова підтримки.

— Я рада, синку. Дуже рада. Тобі потрібно спілкуватися. Тобі потрібно жити далі, чуєш? Не можна весь час тримати все в собі. Це спалює.

Макс кивнув, але всередині знову щось боляче стиснулося. Жити далі. Це звучить так просто, коли кажеш уголос. Але як це зробити, коли минуле все одно ходить за тобою по п'ятах, як тінь, і наздоганяє щоразу, коли ти залишаєшся наодинці в темній кімнаті?

— Я знаю, мамо. Я стараюсь.

Він доїв запіканку майже в повній тиші, яка більше не тиснула, а швидше захищала їх обох від важких тем. Потім допоміг прибрати зі столу, помив посуд і пішов у свою кімнату.

Кімната Макса була виконана в темних тонах. На стінах — кілька плакатів із рок-гуртами, на полицях — книги з психології та старі технічні журнали батька. На столі лежав закритий ноутбук.

Він сів на ліжко, дістав телефон і увімкнув екран. У спільному чаті Ден уже встиг накидати купу мемів про сьогоднішній тест, Артем відписував короткими єхидними фразами, Марта жалілася на домашку з геометрії. Аделіна нічого не писала. Вона просто лайкнула одне з повідомлень Аліси.

Макс відкрив її приватні повідомлення. Поле для вводу тексту залишалося пустим. Курсор блимав, ніби підганяючи його.

«Ти як? Ноги після тренування не гудуть?» — написав він, але тут же стер. Надто банально.

«Ден просив передати, що мітоз — це сила» — теж стер. Дурно.

Зрештою, він просто зітхнув, відкинув телефон на подушку і ліг на спину, закинувши руки за голову. За вікном сонце повільно сідало за горизонт, забарвлюючи небо в глибокі, багряно-сині кольори.

Він згадав її слова на шкільному подвір'ї: «Ви нервова система на межі зриву». Вона вміла збивати з нього цей захисний панцир байдужості всього однією фразою. І Макс уперше за довгий час зрозумів, що йому не хочеться цей панцир повертати назад.

Йому хотілося бути з нею справжнім. Навіть якщо це означало стати вразливим. Навіть якщо це означало, що одного дня все може зруйнуватися.

Тим часом у будинку Аделіни панував зовсім інший світ — гамірний, теплий і наповнений хаосом, який зазвичай приносили з собою дівчата.

Щойно двері квартири зачинилися за Алісою та Мартою, тиша зникла. Подруги по-господарськи скинули кросівки в коридорі й одразу попрямували до кімнати Аделіни, на ходу обговорюючи все, що встигло статися за день.

— Ні, ну ви бачили обличчя Сергія Олександровича, коли Ден почав розказувати про мітоз у курок? — реготала Аліса, падаючи на м'який пуф біля дзеркала. — Я думала, він його тим журналом по голові перехрестить!

— Ден у принципі унікальний екземпляр, його треба в кунсткамеру здати для дослідів, — відгукнулася Марта. Вона вже зручно вмостилася на ліжку Аделіни, підібгавши під себе ноги й обіймаючи ту саму подушку, яку вчора ловив Макс. — Адель, є щось поїсти? Бо після цього тенісу і тестів у мене шлунок сам себе перетравлює.

Аделіна кинула рюкзак на стілець і посміхнулася:

— Зараз подивлюся. Мама зранку щось готувала.

Вона вийшла на кухню, але повернутися швидко не вдалося. За кухонним столом сидів тато, читаючи щось у планшеті, а мама якраз діставала з духовки свіжий пиріг з яблуками та корицею. По хаті розливався такий затишний, солодкий аромат, від якого рот моментально наповнювався слиною.

— О, прийшла наша спортсменка, — тато підняв голову й тепло посміхнувся. — І подруг привела? Чути вас аж у вітальню.

— Привіт, тату. Так, дівчата голодні як вовки. Мам, можна пиріг взяти?

Мама повернулася, витираючи руки рушником, і хитро примружила очі:

— Звісно, бери. Тільки дивіться, гарячий ще. До речі, Аделіно… а той хлопець, Макс, сьогодні не прийде презентацію доробляти?

Тато відклав планшет і з цікавістю глянув на доньку:

— О, точно. Нормальний пацан, до речі. Стриманий такий, вихований. Рідкість зараз.

— Тату! Мамо! Ну ви знову починаєте? — Аделіна відчула, як щоки починають зрадницьки рожевіти. — Ми просто робимо проєкт. І ні, сьогодні його не буде, у нього вдома справи.

— Ну-ну, проєкт, — м'яко засміялася мама, нарізаючи пиріг на великі шматки й викладаючи їх на тарілку. — Бери давай, «проєктанту». І чайник поставте.

Коли Аделіна повернулася до кімнати з тарілкою, дівчата вже нишпорили в її телефоні, який вона необачно залишила на столі.

— Віддайте! — скрикнула вона, ледь не впустивши пиріг.

— Ага, зараз! — Аліса спритно відскочила в куток кімнати, тримаючи мобільний над головою. — Ого! Адель, тут повідомлення від Макса висить на екрані!

Аделіна завмерла. Серце пропустило удар, а потім застукало десь у горлі.

— Яке повідомлення? Що там?

Марта витягнула шию, намагаючись прочитати з рук Аліси:

— Ну читай уже, не томи!

Аліса прочистила горло і з театральним виразом зачитала:

— «Ти як? Ноги після тренування не гудуть? Ден просив передати, що мітоз — це сила, але я думаю, що сила — це твоя подача зліва».

У кімнаті на секунду повисла тиша, а потім дівчата верескнули так, що Аделіна закрила їм роти долонями.

— Тссс! Батьки почують! — шикнула вона, відбираючи телефон. Вона дивилася на текст на екрані, і всередині розливалося таке шалене, неконтрольоване тепло. Хлопець, який зазвичай здавався крижаним і закритим, зараз писав їй такі речі.

— Ну все, це кохання, — авторитетно заявила Марта, беручи найбільший шматок пирога. — Він пропав. Офіційно. Макс Орлов пише компліменти про тенісну подачу. Світ перевернувся.

— Дівчата, припиніть, — Аделіна сіла на край ліжка, тримаючи телефон у тремтячих пальцях. Вона швидко набрала відповідь: «Жива. Але Дену передай, що якщо він не вивчить біологію, я сама зроблю йому мітоз на наступному тренуванні. Дякую за куртку… і за слова».

Вона натиснула «відправити» і глибоко видихнула.

— Адель, а якщо серйозно, — Аліса раптом стала серйознішою і сіла поруч на ліжко. — Він тобі справді подобається? Бо Макс… він хороший, але про нього в школі різне говорять. Ну, що він після тієї аварії з батьком взагалі з глузду з’їхав, ні з ким не спілкувався, закрився. Він складний.

Аделіна згадала слова своєї мами про те, що Макс сумний і ховає в собі занадто багато. Згадала його погляд на кладовищі й те, як він тримався за неї поглядом у шкільному коридорі, ніби вона була його єдиним якорем.

— Я знаю, що він складний, — тихо відповіла Аделіна, дивлячись у вікно, за яким вересневе сонце вже повільно ховалося за дахи сусідніх будинків. — Але коли він поруч… мені здається, що я бачу його справжнього. Не того, про якого пліткують. І мені хочеться бути поруч. Навіть якщо буде важко.

Марта й Аліса переглянулися. Цього разу в їхніх очах не було кпинів чи жартів. Вони бачили, що для їхньої подруги це вже давно переросло у щось набагато більше, ніж просто шкільний флірт.

Двері кімнати легенько прочинилися, і всередину зазирнула мама.

— Дівчата, чай готовий. Ходіть на кухню, тато хоче розказати якусь історію про свої шкільні роки, а я вже втомилася його слухати сама.

Дівчата дружно засміялися і підхопилися з місць. Аделіна йшла останньою. Вона на секунду затрималася біля дверей, відчуваючи, як у кишені вібрує телефон. Нове повідомлення від Макса. Вона увімкнула екран і прочитала всього три слова, від яких її серце знову зробило неслухняний крок у його бік:

«До завтра, Аделіно».

Аделіна кинула телефон на ліжко й підбігла до шафи, з гуркотом розчиняючи дверцята. Речі летіли в різні боки: джинси, світшоти, спортивні топи. Вона критично оглядала кожну вішалку, і на обличчі в неї проступала справжня паніка.

— Мам! — відчайдушно крикнула вона в коридор. — Мамо, йди сюди, у мене проблема!

Оксана зайшла до кімнати, тримаючи в руках кухонний рушник, і здивовано підняла брови, дивлячись на безлад.

— Що сталося, доню? На тобі лиця немає.

— Мам, мені немає що одягти! Взагалі! — Аделіна схопила якусь стару футболку й одразу ж кинула її назад. — Я виглядаю як підліток, який тільки з тенісного корту втік. Мені треба щось… ну, нормальне!

Оксана м’яко посміхнулася й підійшла ближче, погладивши доньку по плечу.

— Аделіно, заспокойся. Як це немає що одягти? Настя, ми ж тільки минулого тижня разом купували тобі речі. Пам’ятаєш, як ми пів дня по магазинах ходили, шукали щось особливе?

У цей момент у дверях кімнати з’явився тато. Денис сперся плечем об одвірок, тримаючи в руках недопиту чашку кави, і з хитрою усмішкою спостерігав за цією сценою.

— Ну-ну, почалося, — хмикнув він, переводячи погляд із дружини на доньку. — «Немає що одягти» — це ж класика. Адель, а ну приміряй те чорне плаття, яке ми тоді вибирали. Воно ж якраз під талію шикарно сідає, підкреслює все як треба. Максимові точно сподобається, з ніг звалиться.

— ТАТУ! — Аделіна спалахнула, як порох, і закрила обличчя руками. — Звідки ти взагалі…

— Я все бачу й усе розумію, — засміявся Денис, задоволений своєю проникливістю. — Хлопець він серйозний, око з тебе не зводить. Тож одягай сукню, не прогадай. І взагалі, скинь йому фотку, нехай оцінить. Тільки давай, не одну, а кілька штук, пар п’ять, у різних ракурсах, щоб вибір мав!

— Денисе, припини бентежити дитину, — удавано суворо сказала Оксана, хоча сама ледь стримувала сміх. — Йди краще свої новини додивляйся.

Тато, підмигнувши Аделіні, пішов назад у вітальню, тихо наспівуючи щось собі під ніс.

Аделіна зітхнула, але татова порада засіла в голові. Вона залізла вглиб шафи й дістала ту саму маленьку чорну сукню. Вона була простою, але ідеально сідала по фігурі, облягаючи талію й трохи відкриваючи плечі.

Через десять хвилин, крутячись перед дзеркалом, дівчина з подивом розглядала своє відображення. Волосся, яке вже встигло висохнути після душу, м’якими хвилями падало на плечі. Сукня дійсно виглядала ефектно — зовсім не так, як її звичний спортивний стиль.

Вона взяла телефон, кілька секунд вагалася, кусаючи губу, а потім зробила кілька швидких знімків у дзеркалі. Вибрала три найкращі фото, де світло падало найбільш вдало, і з серцем, яке готове було вистрибнути з грудей, відправила їх Максу.

«Тато каже, що це чорне плаття мені личить більше, ніж форма. Що скажеш?» — підписала вона повідомлення і швидко перевернула екран вниз, боячись навіть дивитися на статус «прочитано».

Аліса й Марта, які весь цей час сиділи на ліжку, затамувавши подих, раптом підхопилися й вихопили телефон з її рук, коли він знову завібрував.

— Так, нумо без самодіяльності! — авторитетно заявила Аліса, відсуваючи Аделіну стегном. — Одне фото — це нудно. Треба показати товар лицем, як каже твій тато. Марто, тримай світло з вікна!

Дівчата влаштували в кімнаті справжній консиліум. Вони змусили Аделіну приміряти ще два варіанти, які Оксана купувала їй минулого тижня: легкий смарагдовий сарафан на тонких бретельках і приталені світлі джинси з відкритим топом, який ідеально підкреслював фігуру після тренувань.

— Все, ми вибрали найкращі пари нарядів. Скидай! Нехай у Орлова мозок закипить, — хитро підмигнула Марта, клацаючи на кнопку відправки цілої серії знімків.

Аделіна закрила обличчя подушкою, відчуваючи, як щоки горять. Повідомлення полетіли в чат. Одна пара фотографій, друга, третя… І тиша. Дві сірі галочки на екрані не хотіли ставати синіми. Очікування перетворилося на справжню катувальний пристрій.

У цей самий час на іншому кінці міста Макс сидів за кухонним столом. На тарілці вже майже прохолола сирна запіканка, а він просто крутив у руках виделку, дивлячись в одну точку.

Олена Вікторівна тихо підійшла збоку, тримаючи в руках чайник, і м’яко торкнулася його плеча.

— Максиме, ти зовсім нічого не з'їв. Щось не так? Погано почуваєшся? — у її голосі, як завжди, прокинулася ця надмірна, тривожна материнська турбота.

— Ні, мамо, все добре. Просто задумався, — тихо відповів він, намагаючись посміхнутися, щоб вона не хвилювалася.

— Ти весь вечір сам не свій. То посміхаєшся телефону, то сидиш, наче воду в рот набрав. Це через ту дівчинку, Аделіну? — Олена Вікторівна сіла навпроти, пильно вдивляючись у сина. — Знаєш, синку… я давно не бачила, щоб ти так сильно на щось реагував. Твоє серце нарешті оживає, і це мене так тішить. Тільки не бійся робити крок назустріч. Вона здається тією, хто може розділити з тобою твій сум і зробити його легшим.

Макс глибоко зітхнув. Мама, як завжди, бачила його наскрізь. Навіть коли він намагався сховатися за своєю фірмовою байдужістю.

— Я не боюся, мамо. Просто… це незвично.

У цей момент телефон у кишені його худі почав вібрувати без зупину. Одне за одним, ніби туди летів цілий спам. Макс насупився, дістав мобільний і розблокував екран.

І в цю секунду він ледь не вдався повітрям.

На екрані висіло кілька фотографій від Аделіни. Перша пара — вона в тій самій чорній сукні під талію, про яку жартував її тато. Волосся розсипане по плечах, погляд трохи сором'язливий, але неймовірно привабливий. Друга пара — у смарагдовому сарафані, де вона виглядала такою ніжною, що в Макса всередині щось обірвалося.

Він дивився на ці знімки, забувши, як дихати. Олена Вікторівна помітила, як син раптом змінився в обличчі — його зіниці розширилися, а пальці міцніше стиснули корпус телефону.

— Ого… — тихо прошепотів Макс сам собі під ніс, копіюючи свою ранкову реакцію в коридорі, але тепер це звучало ще серйозніше.

Мама лагідно посміхнулася, підвелася з-за столу й забрала його порожню тарілку.

— Ну от бачиш. Іди вже у свою кімнату, «мислителю». Дай дівчині відповідь, бо вона там, напевно, теж місця собі не знаходить.

Макс швидко підвівся, кивнув мамі й буквально вилетів із кухні, зачиняючи за собою двері спальні. Він знову відкрив чат, гортаючи фотографії туди-сюди. Серце калатало десь у скронях. Вона скинула йому не одну випадкову фотку, а кілька різних образів, і від кожної з них у нього слабшали руки.

Він сів на ліжко, сперся ліктями на коліна й почав швидко набирати повідомлення, відчуваючи, як губи самі розпливаються в щирій, теплій посмішці.

Макс сидів на ліжку в напівтемряві своєї кімнати, а екран телефону яскраво підсвічував його обличчя. Він знову й знову переглядав надіслані знімки. Смарагдовий сарафан робив її ніжною, джинси з топом — звично впевненою та спортивною, але та чорна сукня… Вона просто вибивала повітря з легень. Тонка талія, відкриті плечі й цей її погляд — трохи збентежений, але такий магнітичний.

Він відкрив поле для вводу тексту. Пальці швидко забігали по клавіатурі. Спочатку хотілося написати щось звичне, віджартуватися в стилі Дена, але Макс вчасно зупинився. Мама була права: досить ховатися.

Він видалив короткий рядок і почав писати знову. Рядок за рядком, чесно, без панцирів і масок:

«Я зараз сиджу у своїй кімнаті й, здається, вперше за дуже довгий час забув, як дихати. Твій тато абсолютно правий — ця сукня неймовірна. Але справа навіть не в ній. Ти в смарагдовому сарафані виглядаєш так, наче щоправда зійшла з якогось аніме-постера про літо, яке ніколи не має закінчуватися. А в чорному… це просто незаконно, Аделіно. Ти кажеш, що звикла до форми й ракетки, але сьогодні ти змусила мене остаточно заплутатися в усіх своїх думках. Дякую, що скинула ці фото. Мені чомусь дуже важливо, що ти ділишся цим саме зі мною. До завтра. І так, я вже чекаю ранку»

Він натиснув «відправити» і глибоко вдихнув, відчуваючи, як з плечей упав якийсь невидимий вантаж.

Але на цьому Макс не зупинився. Щось усередині нього, що так довго спало після аварії та втрати батька, раптом вимагало виходу. Йому хотілося заявити всьому світу, що в його сірому житті з'явилося сонце.

Він зберіг собі одне з фото Аделіни — те саме, у чорній сукні, де вона стояла трохи боком до дзеркала, ховаючи тонку посмішку. Зайшов в Instagram. Хлопець не публікував нічого вже більше року, його сторінка здавалася закинутим цвинтарем старих спогадів.

Макс завантажив її знімок у свій профіль. Світло на фотографії було м'яким, істинно осіннім. Трохи подумавши над підписом, він вирішив не писати зайвих слів, а залишив коротку цитату, яка повністю відбивала те, що коїлося в його душі:

«Деякі люди приходять у твоє життя не для того, щоб змінити його, а для того, щоб повернути тобі тебе самого. Мій найтепліший вересень.»

Він натиснув кнопку «Опублікувати».

У будинку Аделіни в цей момент пролунав такий писк, що Денис у вітальні ледь не пролив каву.

— О боже! О боже! Дивіться! — закричала Аліса, ледь не випускаючи телефон з рук. — Марто, дивись швидше!

Аделіна, яка щойно прочитала величезне, щемливе повідомлення від Макса і все ще намагалася вгамувати шалене серцебиття, вихопила свій мобільний. На екрані висіло сповіщення від Instagram: «max_orlov позначив вас на фото».

Дівчина тремтячими пальцями відкрила додаток. З екрана на неї дивилося її власне фото в чорній сукні. Перший пост Макса за чотирнадцять місяців. І ця цитата під ним.

— Ну все, дівчата, несіть нашатир, — прошепотіла Марта, здивовано дивлячись на екран. — Орлов офіційно здався без бою.

Аделіна сиділа на ліжку, притискаючи телефон до грудей. Вона дивилася на мамині й татові речі, розкидані по кімнаті, на подруг, які стрибали від радості, але бачила лише його глибокі очі.

Вона більше не боялася його суму. Бо тепер знала: разом вони зможуть його перемогти.

Аделіна повільно підійшла до вікна, тримаючи телефон біля самого серця. За склом вереснева ніч уже повністю вступила у свої права, розсипавши над містом пригорщу дрібних, холодних зірок. Вітер ліниво гойдав гілки дерев, але тут, у кімнаті, було так тепло, наче літо й не думало йти.

— Адель, ти як? — тихо запитала Аліса, підходячи ближче й м'яко торкаючись її плеча.

— Я… в порядку, — ледь чутно відповіла дівчина, хоча губи самі розпливалися в щасливій усмішці. — Просто все це здається чимось неймовірним.

Марта, яка вже встигла доїсти пиріг, підвівся з ліжка й підійшла до подруг, закидаючи руки їм на плечі.

— Це не неймовірно, сонце. Це просто те, на що ти заслуговуєш. І він, здається, теж. Ладно, романтичні ви мої, нам уже пора додому, бо мами влаштують нам свій «мітоз».

Дівчата почали збиратися. Аделіна проводила їх до коридору, де тато Денис якраз виходив із вітальні.

— Ну що, дівчата, підібрали бойовий наряд? — підмигнув він.

— Ой, дядьку Денисе, там такий наряд, що Орлов уже в інстаграмі капітулював! — засміялася Аліса, вискакуючи за двері.

— О як! Наш інститут шляхетних дівчат працює на випередження, — задоволено хмикнув тато, повертаючись на кухню до дружини.

Коли в квартирі нарешті стало тихо, Аделіна повернулася до своєї кімнати. Вона переодяглася в затишну домашню піжаму, вимкнула велике світло, залишивши лише м'яке сяйво настільної лампи, і знову лягла на ліжко.

Телефон у руці знову коротко вібрував. Нові коментарі під постом Макса з'являлися щохвилини: Ден уже встиг написати капсом «Я Ж КАЗАВ!!!», а Артем залишив лаконічний смайлик підтримки. Але Аделіна не читала коментарі. Вона дивилася на його цитату.

«Повернути тобі тебе самого…»

Вона відкрила їхній приватний чат і швидко, поки не передумала, набрала останнє повідомлення на сьогодні:

«Мені теж дуже важливо, що це саме ти. Спи добре, Максе. До завтра».

Відправивши текст, вона закрила очі й уперше за довгий час заснула миттєво. Без тривожних думок, без страху перед завтрашнім днем і без звички тримати все під контролем.

На іншому кінці міста Макс побачив, як екран спалахнув від її відповіді. Він прочитав ці кілька слів, тихо видихнув у темноту кімнати й нарешті відклав телефон на тумбочку. На душі було спокійно.

Вереснева ніч котилася далі, несена прохолодним вітром, але обоє вони знали, що цей ранок вони зустрінуть уже зовсім іншими людьми.