Раді Вас бачити!

31 грудня. Останній день навчання перед зимовими святами.

Школа шуміла сильніше, ніж зазвичай.

У коридорах пахло мандаринами, парфумами й святом. Хтось уже тягав пакети з подарунками, хтось фотографувався біля великої ялинки на першому поверсі, прикрашеної срібними кульками та теплими гірляндами.

Аделіна стояла біля вікна в навушниках, дивлячись на сніг.

Вона дуже змінилася за ці місяці.

Стала тихішою.

Ніжнішою.

І ніби дорослішою.

На ній був світлий oversize-світшот, темні джинси й великі навушники, за якими вона ховала свої думки від усього світу. Довге волосся спадало на плечі легкими хвилями, а в руках вона стискала стаканчик уже холодного какао.

Марта з Алісою про щось сперечались поруч, але Аделіна майже не слухала.

Бо сьогодні було 31 грудня.

І він обіцяв повернутися.

— Ти зараз дірку в тому вікні зробиш, — фиркнула Марта. — Сядь уже нормально.

— А якщо він не приїде?.. — тихо спитала Аделіна.

Аліса одразу перестала жартувати.

— Приїде, — впевнено сказала вона. — Він не той, хто кидає слова на вітер.

У цей момент у коридорі раптом стало дивно тихо.

Наче хвиля шуму просто зупинилась.

Хтось із молодших класів прошепотів:

— Це ж… Орлов?..

Аделіна завмерла.

Серце пропустило удар.

Вона повільно повернула голову до входу.

І побачила його.

Макс стояв біля дверей школи в чорній куртці, злегка засніженому худі та темних джинсах. Волосся стало трохи довшим. Погляд — спокійнішим, але набагато важчим.

Наче він повернувся зовсім іншою людиною.

Подорослішав.

У його очах тепер було щось небезпечне й водночас дуже втомлене.

Але коли він побачив Аделіну — цей холодний погляд миттєво змінився.

Пом’якшав.

У руках він тримав маленький букет білих троянд і крихітного плюшевого ведмедика з червоним шарфиком.

Марта тихо ахнула.

— О БОЖЕ…

Аліса вже усміхалась як божевільна.

А Аделіна просто стояла.

Не могла повірити.

— Привіт, принцесо, — тихо сказав Макс.

І цього вистачило.

Вона зірвалася з місця й побігла до нього крізь увесь коридор.

Макс ледве встиг поставити букет убік, коли Аделіна буквально влетіла в його обійми.

— Ти повернувся… — її голос зламався від сліз. — Ти реально повернувся…

Макс міцно обійняв її, заплющуючи очі.

Наче весь цей час тримався тільки заради цієї миті.

— Я ж обіцяв.

У школі навколо вже почали кричати, свистіти й знімати все на телефони.

— ОРЛООООВ!

— ВОНИ ЗНОВУ РАЗОМ!

— Я ЗАРАЗ ЗАПЛАЧУ!

Десь збоку Ден тільки хитав головою й сміявся.

Поруч із ним стояли нові учні, які перевелись у школу після осені:

Кіра — дівчина з темним каре й гострим характером, яка завжди ходила з фотоапаратом.

І Леон — високий хлопець у темному пальті, який мовчав майже весь час, але дивився на Кіру так, ніби навколо більше нікого не існувало.

— Це вони? — тихо спитала Кіра в Дена.

— Ага, — усміхнувся він. — Катастрофа на двох.

Тим часом Макс обережно відсторонився й простягнув Аделіні ведмедика.

— Це тобі.

Вона подивилась на маленького плюшевого ведмедя — і засміялась крізь сльози.

— Серйозно?..

— Ну вибач, золото. На мотоциклі величезного ведмедя вести важко було.

Аделіна розсміялась уже голосніше.

По-справжньому.

І Макс завмер на секунду, просто слухаючи цей сміх.

Бо зрозумів:

ось воно.

Його дім.

Коридор досі гудів від емоцій, але для Аделіни ніби весь світ зник.

Був тільки він.

Його руки.

Його голос.

Його очі, які тепер стали дорослішими й трохи сумнішими.

І раптом із боку сходів почувся знайомий дитячий крик:

— БРААААТФУУУУ!

Дафна.

Маленька дівчинка в рожевій курточці буквально летіла коридором, ледь не падаючи на поворотах. Її косички розтріпались, а щоки були червоні від морозу.

Макс навіть не встиг нічого сказати, як Дафна врізалась у нього обіймами.

— ТИ ПОВЕРНУВСЯ!

Він засміявся вперше так легко й тепло.

Справжньо.

— Привіт, малявко.

Дафна надула губи й одразу стукнула його маленьким кулачком у плече.

— Ти пропав! Я обідєлась!

— Вибач, маленька, — тихо сказав Макс, присідаючи перед нею. — Завтра буде подарунок, добре?

Дафна одразу примружилась.

— Великий?

— Дуже.

— З шоколадом?

— Із шоколадом теж.

Дафна миттєво засяяла й засміялась так дзвінко, що навіть Марта поруч розсміялася.

— Добреее!

Вона міцно обійняла його за шию.

Макс на секунду завмер.

Бо за весь цей час він страшенно скучив навіть за такими простими моментами.

Аделіна дивилась на них і ледве стримувала сльози.

Бо це виглядало… як сім’я.

Тепла.

Жива.

Справжня.

Марта підійшла ближче й усміхнулась:

— Ну що, Орлов… повернувся?

Макс фиркнув.

— А ти все ще голосніше всіх говориш?

— Хтось має тут створювати атмосферу.

Усі засміялись.

Аделіна обережно взяла Макса за руку.

— Поїдемо сьогодні до твоєї мами?

Його усмішка раптом стала слабшою.

Ледь помітно.

Але Аделіна це відчула одразу.

Макс відвів погляд убік.

— Адель…

Його голос став тихішим.

Небезпечна тиша між словами.

— Що?.. — її серце одразу стиснулося.

Макс мовчав кілька секунд.

Наче ці слова фізично боліли.

— Поки мене не було… мама переїхала.

— Куди?..

Він важко видихнув.

— Її не стало вдома.

Аделіна різко зблідла.

— Макс…

— Вона поїхала до тітки на лікування ще місяць тому. Денис допоміг усе організувати, поки я був… далеко.

Його щелепа напружилась.

Було видно — він досі злиться на себе, що не був поруч.

— Вона хвора?.. — тихо спитала Аделіна.

Макс кивнув.

— Нічого смертельного. Але лікарі сказали — треба відновлення й спокій.

Дафна одразу перестала сміятися й тихенько взяла Макса за руку.

— Вона буде добре?..

Макс подивився на маленьку дівчинку й лагідно погладив її по голові.

— Буде.

Але в його очах усе одно залишилась та сама втома.

Тиша знову накрила їх усіх.

Тільки тепер це була не та тиша, що розділяє.

А та, у якій люди просто мовчки тримаються одне за одного.

Тиша тривала недовго.

Бо вже за секунду двері школи різко відчинилися, і по коридору пролунав знайомий голос:

— НУ АС Я НА НЬОГО РАЗОМ НАКРИЧУУУУ!

— О ні… — простогнала Марта. — Ден біжить.

І справді.

Ден буквально влетів у хол із пакетом їжі в руках, за ним — Артем і Макар.

Артем, як завжди, виглядав так, ніби щойно зійшов із обкладинки рок-альбому: чорна куртка, скуйовджене волосся й вічно злий погляд.

Макар був спокійніший — високий, у темно-сірому худі, з теплими карими очима й постійною легкою усмішкою.

— ОРЛОВ! — Ден різко зупинився перед Максом. — ТИ ДЕ ПРОПАДАВ?!

Макс навіть не встиг відповісти, як Ден міцно обійняв його за плечі.

— Ідіот ти кончений… — пробурмотів він тихіше. — Але я скучив, брат.

Макс засміявся й легко стукнув його кулаком у плече.

— Я теж.

Артем підійшов уже повільніше.

Подивився на Макса кілька секунд.

— Живий?

— Наче так.

— Нормально, — коротко кивнув Артем і раптом теж обійняв його. — Більше так не зникай.

Марта одразу відкрила рота від шоку.

— АРТЕМ ОБІЙМАЄТЬСЯ?! Я ЗНІМАЮ ЦЕ!

— Закрийся, — буркнув він, але вже сміявся.

Макар стояв трохи збоку й усміхався.

— Ну тепер компанія знову в зборі.

Дафна раптом заглянула в пакет у руках Дена.

— А це шо?..

Ден гордо підняв пакет.

— Макарони.

— ТИ ПРИБІГ У ШКОЛУ З МАКАРОНАМИ?! — Марта вже не могла дихати від сміху.

— Не просто макарони! — обурився Ден. — Це для Аделіни! Бо деякі тут не їдять нормально!

Всі миттєво подивились на Аделіну.

Вона почервоніла.

А Макс повільно перевів погляд на пакет.

— Ти реально носив їй їжу?..

— Ага, — фиркнув Ден. — Бо хтось написав мені три сторінки погроз.

Аделіна різко подивилась на Макса.

— Ти серйозно?..

Макс невинно підняв руки.

— Я хвилювався.

— Він мені писав: “нагодуй мою любов”, — почав ржати Ден. — Я чуть не здох.

Марта вже буквально сповзала по стіні від сміху.

— БОЖЕ, ОРЛОВ ЗАКОХАНИЙ!

Макс закотив очі, але обережно притягнув Аделіну ближче до себе.

— І що?

У коридорі знову стало шумно, тепло й живо.

Наче всі ці місяці страху й тиші нарешті залишились позаду.

І вперше за довгий час Аделіна зрозуміла:

вони знову разом.

Дафна сиділа на лавці, звісивши ноги, й уважно дивилась на коробку з їжею в руках Дена.

— Я теж хочу макарони, — серйозно сказала вона.

Усі одразу засміялися.

— О, почалось, — фиркнула Марта.

Ден театрально притиснув коробку до грудей.

— Це стратегічний запас для Аделіни!

— Ден… — Аделіна вже сміялась крізь сльози.

Макс похитав головою й забрав коробку з рук друга.

— Давай сюди, кухар.

Він відкрив упаковку, накрутив трохи макаронів на виделку й подав Дафні.

— Тримай, мала.

Дафна щасливо усміхнулась.

— Братфу ти найкращий.

Макс ледь усміхнувся.

А потім раптом подивився на Аделіну уважніше.

— До речі… у нас же буде бал.

— Ну… так, — тихо відповіла вона.

— І ти підеш зі мною.

Марта одразу почала пищати:

— ЯК ЦЕ МИЛОООО!

Аделіна засоромлено сховала усмішку.

— Мене вже хотіли запросити, між іншим.

Макс одразу звузив очі.

— Хто.

— Та хлопці з паралелі… сказали, що хочуть зі мною танцювати ввечері.

Ден тихо прошепотів:

— Ой, зараз буде труп.

Макс повільно видихнув і нахилився ближче до Аделіни.

— Принцесо… — його голос став тихим і небезпечно спокійним. — На балу ти танцюєш тільки зі мною. Домовились?

У неї миттєво почервоніли щоки.

— Добре…

Марта театрально схопилась за серце.

— Вони мене колись доб’ють.

Вечір настав занадто швидко.

У будинку Аделіни панував хаос.

Оксана поправляла гірлянди, Денис носив коробки з прикрасами, Дафна бігала з мандаринами по кімнатах, а сама Аделіна стояла перед дзеркалом, нервово стискаючи тканину сукні.

І коли вона нарешті вийшла зі своєї кімнати — в домі стало тихо.

На ній була неймовірно ніжна сукня кольору зимового неба. Верх мерехтів срібною вишивкою, тонкі рукави спадали з плечей, а легка тканина струменіла вниз так красиво, ніби вона була героїнею різдвяного фільму.

Волосся хвилями спадало на спину, а маленький блискучий кулон ледь торкався шиї.

Оксана прикрила рот долонею.

— Боже… яка ж ти красива…

Дафна аж застрибала.

— ТАТО! НАША АДЕЛІНА ЯК ПРИНЦЕСА!

Денис тільки усміхнувся, дивлячись на доньку з такою гордістю, що в Аделіни защеміло всередині.

І саме в цей момент у двері подзвонили.

Дафна побігла відкривати першою.

— БРАТФУ ПРИЙШООООВ!

Макс зайшов у будинок у чорному костюмі й темному пальті, тримаючи в руках маленького плюшевого ведмедика й білий букет.

А потім підняв очі на Аделіну.

І реально завмер.

— Максе? — тихо покликала вона.

Він кліпнув кілька разів, ніби забув, як дихати.

— Я… — він нервово засміявся. — Я зараз реально впаду.

Ден одразу заржав.

— ВСЕ. ОРЛОВА ВИНЕСЛО.

Макс повільно підійшов до Аделіни, не відводячи погляду.

— Ти… неймовірна.

Вона усміхнулась так ніжно, що в нього знову стиснуло серце.

Дафна в цей момент гордо показувала всім ведмедика.

— Це мені Макс подарував!

— І мені теж, між іншим, — тихо засміялась Аделіна, обіймаючи свого маленького ведмедика.

Оксана й Денис переглянулись.

І вперше за дуже довгий час були по-справжньому спокійні за свою доньку.

— Мааам… — протягнула Аделіна, обережно тримаючи край сукні. — Фотку зробиш? Бо я вже не можу чекати.

Оксана засміялась, одразу дістаючи телефон.

— Та йди вже сюди, модель.

— І відео! — одразу додала Марта. — Обов’язково відео!

Дафна вже стрибала біля сходів.

— Я буду режисером!

— О Господи… — сміявся Денис. — Це сім’я чи тікток-хаус?

Макс стояв трохи збоку й просто дивився на Аделіну.

Не міг надивитися.

Наче боявся, що вона зараз зникне.

Оксана стала біля великої білої драбини-сходів у будинку.

— Так, Адель, ставай зверху й повільно спускайся.

— Я впаду.

— Не впадеш, я тебе зловлю, — тихо сказав Макс.

Вона одразу усміхнулась.

І це помітили всі.

— Все, вони зараз нас доб’ють романтикою, — буркнув Артем, але сам усміхався.

Аделіна повільно піднялась на верх сходів.

Гірлянди навколо світили теплим золотим світлом, сніг за великими вікнами падав пластівцями, а її сукня мерехтіла так ніжно, ніби була зроблена зі снігу й зірок.

— Готова? — спитала Оксана.

— Так…

— Іди.

Аделіна почала повільно спускатися сходами.

Легко.

Обережно.

Однією рукою тримаючи край сукні.

Вітер із прочиненого вікна ледь рухав її волосся.

Дафна тихо ахнула:

— Вона як принцеса…

Макс у цей момент реально перестав нормально дихати.

Він дивився тільки на неї.

І навіть Ден штовхнув його плечем:

— Брат, рот закрий.

— Замовкни, — тихо відповів Макс, не відводячи очей від Аделіни.

Коли вона спустилась униз, Оксана ще кілька секунд знімала відео.

А потім Аделіна раптом підійшла до Макса й тихо сказала:

— А тепер ти зі мною.

— Що?

— На відео.

— Я не люблю камери.

— Пізно.

Вона взяла його за руку й потягнула ближче до сходів.

Дафна вже кричала:

— Цілуйтесь!

— ДАФНА! — одночасно вигукнули всі.

Маленька дівчинка лише засміялась.

Макс нахилився до Аделіни ближче.

— Знаєш… — тихо сказав він. — Якщо ти ще хоч раз так вдягнешся, я тебе саму нікуди не відпущу.

Вона ледве стримала сміх.

— Ревнуєш?

— Дуже.

І саме в цей момент Оксана зробила фото.

Фото, де Аделіна сміялась йому прямо в очі, а Макс дивився на неї так, ніби весь світ закінчувався тільки нею.

— Ні-ні-ні, стійте всі! — раптом вигукнула Аделіна, коли вже збирались виходити. — Я ще не виклала фото!

— О Боже… — простогнав Ден. — Почалось.

Марта одразу підбігла до неї.

— Так, це святе. Не заважаємо людині робити контент.

Дафна серйозно кивнула.

— Контент важний.

Макс засміявся й сперся плечем об стіну, спостерігаючи за Аделіною.

Вона швидко сіла на диван, відкриваючи галерею.

Фото були неймовірні.

На одному вона спускалась сходами, ніби принцеса з фільму. На іншому — сміялась біля Макса. А останнє…

Останнє було її улюбленим.

Де він дивився на неї так, ніби навколо більше нікого не існувало.

Серце в грудях одразу стало м’якшим.

— Яке викладати? — тихо спитала вона.

— Оце, — одразу сказала Марта. — Тут Орлов закоханий на всі сто.

— Я тебе зараз вижену, — фиркнув Макс.

Аделіна засміялась і почала друкувати підпис.

“Іноді люди повертаються саме тоді, коли серце майже перестало чекати…” ✨

— Оооооо… — протягнула Аліса. — Це красиво.

— А тепер тікток! — Дафна вже тягнула її за руку.

— Я вже втомилась…

— Треба!

Через кілька хвилин Аделіна стояла біля сходів із телефоном у руках. На фоні тихо грала романтична музика.

— Знімай, — сказала вона Марті.

— Уже.

Аделіна повільно пройшла повз камеру, легко поправляючи волосся. Потім повернулась до Макса, який стояв біля дверей у темному пальті.

Він тихо засміявся:

— Ти серйозно зараз це знімаєш?

— Так.

— Для всіх?

— Ага.

Макс похитав головою.

— Божевільна.

— Твоя.

Він завмер буквально на секунду.

Марта за кадром вже тихо пищала.

Аделіна закінчила відео й усміхнулась:

— Все. Тепер можна йти.

— Та невже? — фиркнув Ден.

Вона вже хотіла пройти повз Макса до дверей, але раптом він обережно взяв її за руку.

— Стій.

— Що?..

І абсолютно несподівано для всіх Макс нахилився й поцілував її в губи.

Повільно.

Ніжно.

Так, ніби скучив за цим більше за все у світі.

У кімнаті стало тихо.

Навіть Дафна відкрила рот.

Марта схопилась за серце.

— Я ПОМРУ.

Коли Макс відсторонився, Аделіна дивилась на нього абсолютно розгублено й щасливо.

А він ледь усміхнувся.

— А тепер всьо. Можна йти.

Бал

Актова зала школи сьогодні виглядала зовсім інакше.

Теплі гірлянди мерехтіли під стелею, великі срібні сніжинки крутились від легкого протягу, а біля сцени стояла величезна ялинка, прикрашена золотими стрічками.

У повітрі пахло мандаринами, парфумами й зимою.

Музика грала тихо, але серце Аделіни билося так сильно, ніби її чули всі навколо.

Бо поруч ішов Макс.

І він не відпускав її руку ні на секунду.

Коли вони зайшли в зал — половина школи буквально завмерла.

— Ого…

— Вони як з фільму…

— Орлов реально повернувся…

Марта одразу гордо задерла голову:

— Я ж казала — це головна пара школи.

Артем фиркнув:

— Ти зараз луснеш від гордості.

Аделіна нервово усміхнулась і подивилась на Макса.

— На нас всі дивляться.

— Нехай, — спокійно відповів він. — Мені байдуже.

А потім нахилився ближче:

— Ти сьогодні занадто красива. Це проблема.

Вона ледь не засміялась.

— Ти вже говорив це.

— Бо я досі в шоці.

Ден поруч театрально закотив очі.

— Все. Я більше не можу слухати закоханого Орлова.

— Тихо, — засміялась Аліса.

Музика змінилась на повільну.

І раптом ведуча оголосила:

— А тепер — перший танець вечора.

У залі стало тихіше.

Хлопці почали запрошувати дівчат.

Макс повільно повернувся до Аделіни.

— Потанцюєш зі мною, принцесо?

Вона дивилась на нього кілька секунд.

А потім тихо кивнула.

— Завжди.

Він обережно поклав руку їй на талію.

І світ навколо ніби зник.

Залишилась тільки музика.

Її теплі руки.

Його серце, яке билося зовсім поруч.

Аделіна поклала голову йому на плече, прикриваючи очі.

— Я думала, ти не повернешся…

Макс повільно притиснув її ближче.

— Я б усе одно прийшов до тебе.

— Навіть після всього?..

— Особливо після всього.

У неї защеміло всередині.

Бо в його голосі було стільки правди, що їй захотілось просто зупинити цей момент назавжди.

Навколо миготіли вогники.

Марта танцювала з Артемом і весь час сміялась, поки він удавав, що страшенно страждає від романтики.

Ден нарешті запросив Алісу, хоч і робив вигляд, ніби його змусили.

Дафна крутилась біля ялинки з ведмедиком у руках.

А Макс дивився тільки на Аделіну.

— Що? — тихо спитала вона.

— Запам’ятовую тебе такою.

— Якою?

Він ледь усміхнувся.

— Щасливою.

І саме в цей момент за вікном почав падати густий сніг.

Наче сама зима вирішила подарувати їм новий початок.

Музика грала все голосніше, а зал світився теплими вогнями. Аделіна сміялась, поки Макс крутив її в танці, обережно тримаючи за талію.

І саме в цей момент десь збоку почувся знайомий голос Марти:

— ОЙ НІ.

— Що? — Аліса одразу повернулась до неї.

Марта вже дивилась у телефон із круглими очима.

— Вас зняли.

Макс зупинився.

— Хто?

— Хтось виклав ваше відео в тік ток… де ви танцюєте.

Аделіна різко взяла телефон із рук Марти.

На екрані було відео.

Вони з Максом танцюють посеред залу. Її голова в нього на плечі. Його рука на її талії. А навколо — мерехтливі вогники й повільний сніг за вікнами.

Підпис:

“Вони виглядають так, ніби це їхній власний фільм…” ????

Перегляди росли просто на очах.

20 тисяч.

— Та ну нафіг… — прошепотів Ден.

Аделіна нервово відкрила коментарі.

“Я ПЛАЧУ ВОНИ ТАКІ КРАСИВІ”

“Орлов дивиться на неї як на весь світ.”

“Він або одружиться з нею або помре.”

“Це найгарніша пара, яку я бачила.”

“Мамо я теж таке хочу.”

Аделіна почервоніла й прикрила рот рукою.

— Боже…

Марта вже пищала від щастя.

— Я КАЗАЛА ЩО ВИ СТАНЕТЕ ГОЛОВНИМ ШИПОМ ШКОЛИ!

Макс спокійно взяв телефон із рук Аделіни.

Погортав коментарі.

І раптом фиркнув.

— “Орлов або одружиться, або помре”… нормальний варіант.

— МАКС! — Аделіна вдарила його в плече, ледве стримуючи сміх.

Артем заглянув через його плече.

— Ооо, дивись, тобі вже пишуть: “де знайти такого хлопця?”

— Нехай моляться, — спокійно відповів Макс.

Усі навколо зареготали.

А потім Аделіна раптом помітила ще один коментар.

“Вона нарешті виглядає по-справжньому щасливою.”

Її усмішка стала тихішою.

Теплішою.

Вона підняла очі на Макса.

І зрозуміла:

вперше за дуже довгий час це була правда.