Спочатку:
На сторінку книги
Епілог. «Із напрокат — назавжди»
Минуло п’ять років.
П’ять років, які промайнули так швидко, ніби хтось перегорнув кілька сотень сторінок їхнього життя.
Будинок Діани та Романа тепер майже ніколи не бував тихим.
Тут завжди хтось сміявся, хтось сперечався, хтось бігав сходами, а хтось обов’язково питав:
— А де мої ключі?
— Хто з’їв останній шматок торта?
— І чому іграшка знову лежить у холодильнику?
Сім’я стала великою.
І щасливою.
Ольга вже давно залишила інвалідний візок у минулому. Після тривалої реабілітації вона знову ходила, спочатку невпевнено, потім дедалі впевненіше. Тепер вона стояла поруч із родиною на власних ногах, сміялася, будувала плани й навіть мала хлопця, якого Роман спочатку допитував так, ніби був не братом, а начальником служби безпеки.
— Просто хочу переконатися, що він тебе не образить, — серйозно пояснював Роман.
— Романе, — сміялася Ольга, — я вже доросла.
— Для мене ти все одно моя маленька сестра.
Алла теж змінилася.
Вона нарешті перестала сидіти з похмурим обличчям у кутку й майже відклала телефон.
Марина якось сказала:
— Я навіть не впізнаю тебе.
Алла засміялася.
— Сама себе не впізнаю.
А Марина й сама тепер була заміжня і чекала дитину.
У родині з’явилося ще більше приводів для розмов, суперечок і свят.
Особливо сьогодні.
Біля пологового будинку зібралася майже вся родина Діани.
Бабуся тримала букет.
Марина поправляла рожеві кульки.
Ольга стояла поруч із маленьким Яриком — п’ятирічним сином Діани та Романа.
Хлопчик був неймовірно схожий на батька: ті самі очі, темне волосся й серйозний вираз обличчя, коли він чогось чекав.
А сьогодні він чекав на найважливішу подію у своєму житті.
Народження сестрички.
— Тітка, а вони скоро вийдуть? — уже втретє запитав Ярик.
— Скоро, — відповіла Ольга.
— А точно?
— Точно.
— А чому так довго?
Ольга усміхнулася.
— Бо твоя сестричка вирішила трохи поспати.
Тим часом мама Діани та тітка вже встигли посперечатися.
— Я ж кажу, треба було взяти ще одну ковдру!
— Навіщо? На вулиці тепло!
— А раптом дитині буде холодно?
— Вона ж не виходить босоніж!
— А раптом Діана втомилася?
— Вона сильна жінка!
— А Роман?
— Він теж не розтане!
Бабуся тихенько зітхнула.
— Ви можете хоча б п’ять хвилин не сперечатися?
— Ні, — одночасно відповіли обидві.
І саме тоді двері відчинилися.
Усі завмерли.
На порозі стояла Діана.
Свіжа, щаслива, у білому легкому платті.
Поруч із нею — Роман.
Він тримав на руках маленький рожевий згорток.
Їхню донечку.
Її назвали Селеною.
Роман дивився на дитину так, ніби тримав у руках цілий світ.
А Діана дивилася на нього.
Їхні погляди зустрілися.
— Я кохаю тебе, — тихо сказала вона.
— А я кохаю тебе ще більше, — відповів Роман.
Вони поцілувалися.
Навколо пролунали оплески.
Навіть аніматор, якого запросили на честь народження Селени, раптом почав танцювати, змусивши всіх сміятися.
Ярик не витримав і підбіг до батьків.
Роман присів, щоб син міг добре побачити сестричку.
Діана теж нахилилася до нього.
— Дивись, Ярику.
Хлопчик широко розплющив очі.
У рожевій пелюшці маленька Селена тихенько спала.
— Це… ляля?
Діана усміхнулася крізь сльози.
— Так, любий. Це ляля, твоя сестричка.
Ярик обережно простягнув пальчик і торкнувся її маленької ручки.
Селена ворухнулася, але не прокинулася.
Хлопчик нахилився й дуже ніжно поцілував сестричку.
— Я буду її захищати.
Марина схлипнула.
Бабуся теж витерла очі.
— Ну все… — прошепотіла вона. — Зараз усі плакатимемо.
Діана не стрималася.
Вона обійняла Ярика, а Роман обійняв їх обох, продовжуючи тримати маленьку Селену.
І в ту мить Діана подивилася на свою сім’ю.
На чоловіка.
На сина.
На донечку.
На Ольгу, яка стояла поруч і щиро усміхалася.
На маму, бабусю, Марину, родичів, які колись так наполегливо вимагали від неї заміжжя.
Колись вона думала, що сім’я — це обов’язок.
Потім хотіла просто знайти нареченого, щоб усі від неї відчепилися.
А знайшла набагато більше.
Вона знайшла Романа. Своє кохання. Свою опору. Свій дім. Своїх дітей.
Діана притулилася до чоловіка й усміхнулася крізь сльози.
— Дякую тобі.
— За що?
— За все.
Роман поцілував її у скроню.
— Це я маю тобі дякувати.
Вона подивилася на маленьку Селену, яка мирно спала на руках у батька.
І подумки сказала лише одне:
«Дякую, Боже, що колись моє “наречений напрокат” стало справжнім коханням. А кохання — справжньою сім’єю».
Роман обійняв її міцніше. Ярик тримався за мамину руку. Ольга сміялася.
А над ними майоріли рожеві кульки.
І цього разу Діана точно знала:
її історія тільки починається. ❤️
Кінець
