Спочатку:
На сторінку книги
Глава 1. Наречений потрібен терміново
Великодній стіл у батьківському домі Діани був настільки багатим, що навіть найкращий ресторан Самари міг би позаздрити.
На столі красувалися рум’яні паски, крашанки, домашня ковбаса, запечене м’ясо, салати, пиріжки, сирна запіканка і ще десятки страв, назви яких Діана навіть не встигла запам’ятати.
Вона сиділа між мамою та тіткою, намагаючись просто насолоджуватися вечором.
Даремно.
Бо щойно всі підняли келихи за Великдень, мама вирішила, що настав ідеальний момент для сімейної розмови.
— Діаночко, — лагідно почала вона.
Діана насторожилася.
Це «Діаночко» ніколи не віщувало нічого доброго.
— Що, мамо?
— Ти так гарно виглядаєш.
— Дякую.
— Схудла трохи.
— Я не схудла.
— Ну, це неважливо. Головне інше.
Діана повільно відклала виделку.
— Що саме?
Мама нахилилася ближче.
— А хлопець у тебе є?
Діана ледь не вдавилася шматочком салату.
— Мамо!
— А що такого? Я просто питаю.
— Ти питаєш це вже років п’ять.
— Бо ти п’ять років не відповідаєш нормально.
Тітка, яка сиділа навпроти, тут же долучилася до розмови:
— От і я кажу. Діано, ти ж розумна дівчина, успішна, бізнес у тебе, гроші є. А особистого життя немає.
— Чому ви вирішили, що якщо я не розповідаю про особисте життя, то його немає?
— Бо якби був чоловік, ти б уже показала, — абсолютно логічно заявила тітка.
Діана подивилася на неї.
— А якщо я його ховаю?
— Від кого?
— Від вас.
За столом пролунало кілька смішків.
Але мама не здалася.
— Добре. Тоді скажи хоча б, як його звати.
— Кого?
— Твого хлопця.
— Ніяк.
— У сенсі?
— Ніяк не звати. Немає його.
Тиша.
Навіть ложка, яка щойно впала на тарілку, здалася Діані співчутливою.
Її молодша двоюрідна сестра Софія захихотіла, прикривши рот долонею.
— Чого ти смієшся? — запитала Діана.
— Нічого. Просто цікаво, як ти зараз викручуватимешся.
— Софіє!
— Я ж нічого не сказала.
Середня сестра, Марина, мовчки спостерігала за всім цим цирком.
Вона знала Діану краще за інших і вже бачила в її очах той небезпечний блиск, який означав: зараз станеться щось дуже цікаве.
Мама ж продовжила:
— Двадцять дев’ять років, доню. Ти коли взагалі збираєшся заміж?
— Коли зустріну відповідного чоловіка.
— А де ти його шукатимеш?
— Мамо, я не знаю. У магазині?
Тітка засміялася.
— Може, на роботі?
— У мене на роботі переважно чоловіки, які хочуть від мене інвестицій.
— То, може, серед них і є твоя доля?
— Якщо моя доля просить у мене гроші, я її звільню.
За столом знову розсміялися.
Навіть батько, який до цього мовчав, не втримався.
— Правильно, донько. Бізнес передусім.
— Ось бачите! — Діана переможно підняла келих.
Але тут втрутилася бабуся.
Вона сиділа на чолі столу й до цього моменту мовчала, уважно слухаючи всіх.
Бабуся повільно поставила виделку на тарілку.
— У твоєму віці, Діаночко…
Діана закрила очі.
— Бабусю, тільки не починай.
— Я ще нічого не сказала.
— Але я вже знаю.
— У двадцять дев’ять років я народила третю дитину.
Діана відкрила очі.
— Зараз буде історія про те, як у твоєму віці ти вже мала трьох дітей, будинок, чоловіка, корову і город?
— Корову я придбала пізніше.
Софія зареготала.
— Бабусю!
— А що? — щиро здивувалася та. — Я просто кажу правду.
— Бабусю, часи змінилися.
— А чоловіки змінилися?
— Деякі.
— А діти?
— Теж.
— А заміж виходити перестали?
Діана зітхнула.
— Бабусю…
— Я просто хвилююся за тебе.
Цього разу Діана не стала жартувати.
Вона любила бабусю. Любила маму, батька, тіток і навіть своїх надокучливих сестер.
Саме тому їй було складно пояснити їм, що вона не нещасна.
Вона справді була щаслива.
У неї була улюблена робота, власний бізнес, квартира, подорожі, друзі.
Їй не бракувало чоловіка.
Принаймні до сьогодні.
— Я не хочу виходити заміж лише тому, що мені двадцять дев’ять, — спокійно сказала вона.
— А хто говорить, що лише тому? — запитала мама. — Ми хочемо, щоб ти була щаслива.
— Я щаслива.
— Але…
— Без «але», мамо.
Бабуся похитала головою.
— От побачиш. Пройде ще рік, і ти скажеш, що я була права.
— Не скажу.
— Чому?
— Бо я ніколи не визнаю, що ви були праві, коли ви так на мене тиснете.
Тітка усміхнулася.
— Ну добре. А якщо ми попросимо тебе просто познайомити нас із хлопцем?
— Якого хлопця?
— Будь-якого.
— Ага. Знайти чоловіка, як шафу в магазині?
Софія вже сміялася так, що мало не впустила телефон.
Марина, навпаки, мовчала.
Вона дивилася на Діану й бачила, як та дедалі більше нервує.
— Діано, — обережно сказала Марина, — просто скажи їм, що в тебе хтось є.
— У мене нікого немає!
— Тоді скажи, що скоро буде.
— Марина!
— Що? Я намагаюся тебе врятувати.
— Ти мене зараз топиш!
Усі знову розсміялися.
Діана відчула, як щоки починають горіти.
Вона взяла келих вина, зробила ковток і поставила його на стіл.
— Добре.
Мама підняла брови.
— Що «добре»?
Діана вже сама не розуміла, що робить.
Мабуть, вино подіяло швидше, ніж вона очікувала.
— Буде вам наречений.
Тиша.
— Що? — перепитала мама.
— Я знайду собі нареченого.
Тітка аж випросталася.
— Справжнього?
— Звичайно, справжнього!
Бабуся засяяла.
— Нарешті!
Діана зрозуміла, що зробила помилку.
Але було вже пізно.
— І приведу його сюди.
— Коли? — миттєво запитала мама.
— Скоро.
— Наскільки скоро?
— На свій день народження.
Молодша Софія вже не просто сміялася. Вона буквально ховалася за сестрою.
— Ти серйозно?
Діана гордо підняла підборіддя.
— Абсолютно.
— Ти ж щойно сказала, що в тебе нікого немає! — нагадала Марина.
— Значить, знайду.
— За два місяці?
— Знайду.
— А якщо не знайдеш?
Діана зробила ще один ковток вина.
— Знайду!
Бабуся задоволено кивнула.
— Оце моя онучка!
Мама вже будувала плани.
— Треба буде познайомитися з його батьками.
Діана мало не вдавилася вином.
— Що?
— Ну як же? Якщо весілля, треба познайомитися.
— Мамо, я ще навіть нареченого не знайшла!
— То шукай хорошого. Щоб батьки були пристойні.
Тітка тут же додала:
— І щоб працював.
— Мамо! Тітко!
— Щоб не пив.
— Зрозуміла.
— Не курив.
— Добре.
— Дітей любив.
— Господи…
— І щоб був красивий, — вставила Софія.
Діана подивилася на неї.
— Ти хоч щось корисне сказала.
— Я стараюся.
Марина нарешті усміхнулася.
Але в її погляді було щось інше.
Вона явно вже щось придумувала.
— Не хвилюйся, Діано, — сказала вона. — Я тобі допоможу.
— Чим?
— Знайти нареченого.
— Дякую, але я якось сама.
— Ти щойно сказала, що в тебе його немає.
— Це тимчасово.
— Саме тому я й допоможу.
Діана подивилася на сестру з підозрою.
— Тільки не вигадуй мені якогось психопата.
— Обіцяю.
— І не знайом мене з колишнім твоєї подруги.
— Не буду.
— І не викладай оголошення в інтернеті.
Марина задумалася.
— А чому?
— Марина!
— Добре, добре.
Усі знову засміялися.
А Діана відкинулася на спинку стільця й тихо прошепотіла сама до себе:
— Господи, навіщо я це сказала?
Вона ще не знала, що через кілька тижнів справді шукатиме чоловіка.
Не для кохання.
Не для шлюбу.
А для ролі.
Їй потрібен буде наречений напрокат.
І десь у цьому місті жив чоловік на ім’я Роман, який навіть не здогадувався, що дуже скоро його життя перетнеться з життям найбільшої авантюристки, яку він коли-небудь зустрічав.
А поки Діана дивилася на родину й розуміла одне:
вона сама загнала себе в пастку.
І тепер залишалося лише одне питання.
Де, чорт забирай, знайти собі нареченого?
