Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Весілля, якого ще немає
А тим часом у Самарі новина про майбутнього нареченого Діани розлетілася родиною швидше, ніж гарячі пиріжки на святковому столі.
Мама Діани сиділа на кухні разом із сестрами, пила чай і сяяла так, ніби її донька щойно повідомила не про нареченого, а про отримання Нобелівської премії.
— Я вам кажу! — урочисто заявила вона. — Діана справді знайшла чоловіка!
Тітка Олена аж поставила чашку.
— Справжнього?
— А якого ж ще?
— Ну, після її торішньої заяви я вже не знаю, — засміялася Олена. — Може, вона його в інтернеті замовила?
— Не смійся! — обурилася мама. — Вона сказала, що привезе його на свій тридцятий день народження.
Бабуся, яка до цього мовчки чистила яблуко, одразу підняла голову.
— От бачите! А ви казали, що дівчина просто так сказала.
— Я не казала, що вона не знайде, — пробурмотіла тітка.
— Казала.
— Не казала.
— Казала.
— Ну, може, трохи.
Мама Діани переможно посміхнулася.
— Отже, через кілька днів вони приїдуть.
— Вони? — перепитала бабуся.
— Діана і її наречений.
На кухні настала така тиша, ніби всі раптом отримали запрошення на королівський прийом.
А потім почалося.
— Треба скласти список гостей! — першою заявила тітка Олена.
— Навіщо? — здивувалася мама.
— Як це навіщо? Якщо вони одружуються, треба ж знати, кого запрошувати.
— Олено, вони ще навіть не оголосили дату весілля.
— Але краще бути готовими.
Бабуся кивнула.
— Правильно. Гості самі себе не запросять.
Мама закотила очі.
— Мамо, давайте хоча б спочатку побачимо цього чоловіка.
— А що його бачити? — відмахнулася бабуся. — Якщо Діана вибрала, значить, хороший.
— Ти навіть не знаєш, хто він.
— Дізнаюся.
— А якщо він не сподобається?
Бабуся серйозно задумалася.
— Тоді доведеться знайти іншого.
Тітка Олена аж засміялася.
— Мамо, це що, магазин?
— А чому ні? — абсолютно спокійно відповіла бабуся. — Якщо перший не підійшов, шукають другого.
Мама потерла скроні.
— Господи…
Але тітку Олену вже було не зупинити.
Вона дістала телефон.
— Я зараз почну складати список.
— Який список?
— Гостей.
— Олено!
— Що?
— Це день народження Діани, а не весілля.
— Ювілей!
— Тридцять років — це не сімдесят.
— А що? Гарна дата.
— День народження — так. Весілля — ні.
— Поки що.
Бабуся задоволено кивнула.
— Саме так.
Мама подивилася на них обох.
— Я вже бачу, як ви зараз запросите все місто.
— Не все місто, — образилася Олена. — Тільки родичів.
— Скільки?
Тітка почала рахувати на пальцях.
— Моїх двоюрідних сестер…
— Олено.
— Їхніх чоловіків…
— Олено!
— Дітей…
— Олено!
— І ще кума з чоловіком.
Мама заплющила очі.
— У нас що, стадіон?
— Можемо орендувати.
Бабуся підтримала:
— І правильно. Місця вистачить усім.
— Мамо, не підбурюйте її!
Тітка вже відкрила телефон.
— А ще треба подумати про аніматорів.
Мама застигла.
— Про кого?
— Про аніматорів.
— Навіщо нам аніматори?
— Ну як? Дітей розважати.
— У кого з наших дітей ще немає тридцяти?
— У мене онуки.
— Олено, твоїм онукам уже двадцять два і двадцять чотири!
— Ну тоді вони самі себе розважатимуть.
Бабуся засміялася.
— Можна запросити музикантів.
— Ні, — категорично заявила мама.
— Чому?
— Бо я хочу спокійний сімейний вечір.
Тітка подивилася на неї.
— Сімейний?
— Так.
— З сорока гостями?
— Їх буде не сорок!
— Поки що.
Мама відкинулася на спинку стільця.
— Я відчуваю, що краще було б узагалі нічого не говорити.
Бабуся продовжувала чистити яблуко.
— А я вже думаю про коровай.
— Який ще коровай?! — вигукнула мама.
— Весільний.
— Мамо!
— Що?
— У них ще немає весілля!
— Але буде.
— Звідки ви знаєте?
— Я відчуваю.
Тітка Олена схвально кивнула.
— Бабусина інтуїція рідко підводить.
— Вона мене зараз підведе до інфаркту, — пробурмотіла мама.
У цей момент на кухню зайшов батько Діани.
Він мав намір просто взяти каву.
Просто.
Спокійно.
Без участі в жіночих сімейних переговорах.
Але почув слово «весілля».
Потім «гості».
Потім «коровай».
Потім «аніматори».
Він зупинився у дверях.
— А що відбувається?
Усі троє жінок одночасно повернулися до нього.
— Діана виходить заміж! — радісно повідомила мама.
Батько моргнув.
— Що?
— Вона знайшла нареченого.
— Коли?
— Скоро приїде.
— Хто?
— Не знаємо.
Батько подивився на дружину.
— Ви вже знаєте, що буде весілля, але не знаєте, хто наречений?
— Саме так.
Він повільно поставив чашку на стіл.
— Я щось пропустив?
— Лише кілька важливих деталей, — усміхнулася тітка.
— Наприклад?
— Хто наречений. Коли весілля. Де весілля. Хто буде свідками.
— А що ми вже знаємо?
— Що він існує.
Батько довго дивився на них.
— І цього достатньо?
Бабуся кивнула.
— Для початку.
Батько зітхнув.
— Я піду.
— Куди? — запитала мама.
— Туди, де тихо.
— У гараж?
— Саме так.
Але далеко піти йому не вдалося.
Бо через хвилину почув:
— А сукню Діані хто допоможе вибрати?
Батько зупинився.
— Сукню?!
— Ну а що? — здивувалася тітка. — Наречена ж має бути гарною.
— Вона не наречена!
— Ще не наречена, — поправила бабуся.
Батько підняв руки.
— Все. Я здаюся.
Він вийшов із кухні, бурмочучи:
— Дурдом…
За кілька секунд його голос пролунав із коридору:
— І не кличте мене вибирати аніматорів!
Тітка засміялася.
— А він завжди такий?
Мама усміхнулася.
— Після тридцяти років шлюбу вже звик.
Бабуся тим часом узяла телефон.
— Треба зателефонувати Діані.
— Не треба! — хором вигукнули мама й тітка.
— Чому?
— Вона зараз на конференції!
— Тим більше. Нехай знає, що ми готуємося.
— До чого?!
Бабуся замислилася.
— До всього.
Мама схопилася за голову.
— Я боюся навіть уявити, що буде, коли вона приїде.
А в цей самий момент далеко від Самари Діана сиділа в літаку й дивилася у вікно.
Вона навіть не підозрювала, що її родина вже майже організувала весілля.
Весілля, якого не існувало.
Нареченого, якого вони ніколи не бачили.
Гостей, яких ніхто не просив.
І навіть аніматорів, які, на щастя, поки що залишалися лише в уяві тітки Олени.
Діана заплющила очі.
— Романе, — тихо сказала вона сама до себе. — Тільки б ти знав, у яку сімейну авантюру я тебе втягую…
А десь у Самарі бабуся вже серйозно обговорювала з тіткою, який коровай краще замовити.
Здавалося, єдине, чого бракувало цій родині, — самого нареченого.
І саме його Діана мала привезти зовсім скоро.
