Спочатку:
На сторінку книги
Глава 9. Наречений, який знає забагато
За святковим столом панувала атмосфера, яку Діана називала одним словом — катастрофа.
Тільки-но всі встигли підняти келихи за її тридцятиріччя, як мама вирішила, що настав ідеальний момент для допиту.
Діана ще навіть не встигла нормально скуштувати салат.
— Ну що, Романе, — мама привітно всміхнулася, але в її очах світилася така зацікавленість, що Діана одразу насторожилася. — Розкажіть нам про себе.
Роман поставив виделку.
— Про себе?
— Так, — підтримала тітка. — Нам же цікаво знати, за кого Діана заміж збирається.
Діана ледь не вдавилася соком.
За кого заміж збирається?
Вони вже перейшли від «наречений» до «заміж» за п'ятнадцять хвилин.
— Мам, ми просто…
— Діано, — перебила її бабуся, — не заважай молодому чоловікові.
Роман усміхнувся.
— Добре. Що саме вас цікавить?
— Де народилися? — одразу запитав батько Діани.
— У Самарі.
— Батьки?
— Мама живе тут, а батька давно немає.
— Освіта?
— Вища.
Діана повільно підняла брову.
Вона цього не знала.
Вища?
Роман помітив її погляд.
— Архітектурний університет.
Діана завмерла.
— Що?
— Я навчався на архітектора.
На столі стало тихо.
Навіть двоюрідна сестра, яка останні двадцять хвилин гортала телефон під столом, підняла голову.
— Архітектора?
— Так.
Мама одразу пожвавішала.
— А зараз ви менеджер?
— Можна й так сказати.
Діана дивилася на нього, не розуміючи, що відбувається.
— Ти ж казав…
Роман нахилився до неї.
— Я казав, що працюю менеджером. Це правда.
— Але ти не сказав, що ти архітектор!
— Ти не питала.
Діана відкрила рот.
Закрила.
Знову відкрила.
І вирішила, що сперечатися зараз — самогубство.
Бабуся тим часом уже перейшла в режим захоплення.
— Ой, який розумний! Архітектор! А я одразу казала, що він не простий.
Тітка кивнула.
— Видно, що такий розумний.
— І голова є, — додала мама.
Батько посміхнувся.
— А я думав, менеджер.
Роман засміявся.
— Я й менеджер. Просто життя трохи змінило плани.
— А ви будинки проєктували? — зацікавився батько.
— Так. Працював у хорошій компанії. Проєктував приватні будинки, офіси, реконструкції.
— І чому пішли?
Роман на секунду замовк.
Діана це помітила.
Вона побачила, як змінився його погляд.
Але Роман швидко всміхнувся.
— Захотілося змін.
Діана зрозуміла, що це не вся правда.
Але не стала розпитувати.
Принаймні зараз.
— А я завжди говорила, що Діані потрібен серйозний чоловік, — заявила бабуся.
Діана мало не застогнала.
— Бабусю…
— Що «бабусю»? Я правду кажу.
— Роман дуже серйозний.
Марина пирснула зі сміху.
— Особливо коли принесе багато грошей.
Діана штовхнула її ногою під столом.
— Ай!
— Що сталося? — запитала мама.
— Нічого, — Марина швидко всміхнулася. — Сімейна любов.
Роман ледве стримував сміх.
Він уже починав розуміти, чому Діана так боялася цього вечора.
Її родина була не просто великою.
Вони були колективним слідчим органом.
Минуло ще пів години.
Роман встиг розповісти про університет, кілька своїх проєктів, роботу, улюблену їжу й навіть про те, що не любить родзинки в булочках.
Остання інформація викликала у бабусі справжній шок.
— Як це — не любите?
— Не люблю.
— А як ви житимете з Діаною? Вона родзинки любить.
Діана повернулася до Романа.
— Я не люблю.
— Ти їси їх у сирниках.
— Я витягую.
— Це називається «любити, але вибірково», — сказала Марина.
Всі засміялися.
Діана закотила очі.
А потім бабуся поставила запитання, після якого Діана зрозуміла: спокій закінчився.
— А коли весілля?
Діана завмерла.
Роман теж.
Мама одразу підтримала:
— Ось! Я теж хотіла запитати.
— І я, — сказала тітка.
— І я, — додала друга.
— А я вже подумки вибрала собі сукню, — заявила двоюрідна сестра.
— Тобі навіщо? — здивувалася Діана.
— Щоб відповідати рівню родини.
Бабуся постукала ложкою по столу.
— Отже?
Діана подивилася на Романа.
Роман подивився на Діану.
В його очах читалося:
«Вирішуй сама. Я підтримаю».
Діана ковтнула.
— Ми поки не вирішили.
— Як це? — хором запитали одразу кілька голосів.
— Ну… — Діана швидко придумувала пояснення. — Думаємо, що, можливо, взагалі не будемо робити велике весілля.
Тиша.
Мама перестала посміхатися.
Тітка повільно поклала виделку.
Бабуся приклала руку до грудей.
— Не будете робити весілля?
— Можливо.
— А сукня?
— Яка сукня?
— Весільна!
— Бабусю, я не хочу білу сукню.
— Тоді рожеву!
— Ні.
— Червону?
— Ні.
— Синю?
— Бабусю!
— То яку?!
Діана безпорадно подивилася на Романа.
Той ледве стримував сміх.
— Ми думаємо просто розписатися, — нарешті сказав він.
Бабуся схопилася за голову.
— Просто розписатися?!
— Так.
— Без свята?
— Так.
— Без гостей?
— Ну…
— Без музики?
— Бабусю…
— Без танців?
— Ми ще не вирішили.
— Без короваю?!
Ось тут навіть батько Діани засміявся.
— Мамо, заспокойся.
— Як я можу заспокоїтися?! У мене онука заміж виходить, а вони хочуть просто підпис поставити!
— Це не просто підпис, — тихо сказав Роман.
Усі подивилися на нього.
— Шлюб — це не кількість гостей і не розмір торта. Головне — люди, які вирішили бути разом.
На кілька секунд за столом стало тихо.
Діана подивилася на нього.
Чомусь ці слова прозвучали надто щиро.
Наче він говорив не про їхній вигаданий шлюб.
А про справжній.
Бабуся витерла очі серветкою.
— Ой…
— Що? — Діана насторожилася.
— Нічого. Просто гарно сказав.
Мама посміхнулася.
— Діано, здається, тобі справді пощастило.
Діана ледь не поперхнулася.
Пощастило?
Вона найняла цього чоловіка!
Але дивлячись на Романа, який спокійно сидів поруч і говорив із її батьком про архітектуру, вона раптом подумала:
Може, й справді пощастило.
І ця думка їй зовсім не сподобалася.
Коли десерт уже майже закінчився, батько Діани раптом підвівся.
— Друзі, — урочисто сказав він.
— Тату, — Діана вже відчула небезпеку.
— Сьогодні моїй доньці тридцять.
— Дякую, що нагадали, — пробурмотіла вона.
Усі засміялися.
Батько підняв келих.
— Я хочу побажати їй простого жіночого щастя. Щоб поруч був чоловік, який її цінує, підтримує і не боїться її характеру.
Марина прошепотіла:
— Останнє найважливіше.
— І щоб вона нарешті перестала думати, що може все контролювати.
Діана підняла брови.
— Тату!
— Що? Я правду кажу.
Всі засміялися.
Роман підняв келих разом з іншими.
— За Діану.
— За Діану! — пролунало хором.
Діана посміхнулася.
І вперше за весь вечір їй стало по-справжньому тепло.
Не від вина.
Від того, що поруч сидів чоловік, який лише кілька днів тому був для неї чужим.
А тепер дивним чином уже вписувався в її родину.
Навіть занадто добре.
Ближче до одинадцятої вечора Діана нарешті подумала, що все закінчується.
Гості почали збиратися.
Але тут Роман раптом сказав:
— А навіщо вам їхати?
Діана різко повернула голову.
— Що?
— Уже пізно. Усі втомилися. Залишайтеся ночувати.
Мама здивовано подивилася на нього.
— Та ми не хочемо вам заважати.
— Ви не заважаєте.
— У вас місця вистачить? — запитала тітка.
— Думаю, так.
Діана дивилася на Романа так, ніби він щойно запропонував віддати її квартиру безкоштовно.
— Романе…
Він спокійно всміхнувся.
— Це ж твоя сім'я.
— Саме тому!
Але родичі вже радісно загомоніли.
— Ой, тоді залишаємося!
— Давно всі разом не ночували!
— А можна ще чай?
— А де подушки?
— А я спатиму біля вікна!
Діана заплющила очі.
Господи.
Вона найняла нареченого.
А тепер цей наречений ще й запросив її родичів на ночівлю.
— Романе, у ванну. Негайно.
— Що?
— У ванну!
Вона схопила його за руку й потягла.
Коли двері зачинилися, Діана прошипіла:
— Ти що робиш?!
— Допомагаю.
— Кому?!
— Тобі.
— Я хотіла, щоб вони поїхали!
— Вони ж твоя сім'я.
— Саме тому я хотіла, щоб вони поїхали!
Роман засміявся.
— Діано, вони вже щасливі.
— А я ні!
— Чому?
— Тому що моя квартира зараз перетвориться на гуртожиток!
— Переживеш.
— А де ми будемо спати?
Роман подивився на неї.
— Ти на ліжку.
— А ти?
— На підлозі.
Діана замовкла.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Ти добровільно погоджуєшся спати на підлозі?
— Це ж лише одна ніч.
— Ти дивний.
— Мені це часто говорять.
Діана ще кілька секунд сердито дивилася на нього, а потім тихо сказала:
— Добре.
— От і домовились.
Вони вийшли з ванної.
Мама вже розкладала подушки.
— Ой, як добре, що Роман запропонував залишитися!
Бабуся підійшла до нього й урочисто сказала:
— Золотий ти хлопець.
Роман усміхнувся.
— Дякую.
— Діано, тобі дуже пощастило!
— Так, — пробурмотіла вона. — Я вже зрозуміла.
Та коли всі нарешті влаштувалися, Роман непомітно зник.
Діана спочатку подумала, що він у ванній.
Потім на кухні.
Потім побачила записку.
«Я ненадовго. Треба перевірити сестру. Скоро повернуся».
Діана здивовано перечитала.
Вона згадала, як він тоді говорив телефоном.
Про гроші.
Про сестру.
Про те, що все владнає.
Дівчина раптом відчула легку тривогу.
Що з нею?
Але не стала телефонувати.
Роман тим часом уже був дорогою додому.
Він тихо відчинив двері квартири.
— Олю?
— Романе?
Дівчина одразу посміхнулася.
— Ти повернувся!
— Звісно.
Він підійшов до сестри, поправив їй ковдру.
— Як ти?
— Нормально.
— Нічого не болить?
— Ні.
— Температура?
— Немає.
— Ліки прийняла?
— Так.
— Точно?
— Романе!
— Що?
— Ти поводишся як бабуся.
Він засміявся.
— Просто хвилююся.
Ольга уважно подивилася на нього.
— А де твоя наречена?
Роман на секунду замовк.
— Вдома.
— Тобто ти залишив її саму?
— З її родиною.
— А-а-а.
Ольга хитро всміхнулася.
— І як вона?
— Нормальна.
— Красива?
Роман відвів погляд.
— Олю…
— Значить, красива.
— Спи давай.
— Ти закохався?
— Ні.
Відповідь прозвучала занадто швидко.
Ольга засміялася.
— Ясно.
— Що тобі ясно?
— Нічого.
Роман нахилився й поцілував сестру в чоло.
— Відпочивай.
— І ти теж.
— Обов'язково.
Він ще кілька хвилин посидів поруч, переконавшись, що все добре.
А потім повернувся до Діани.
---
Коли він тихо відчинив двері квартири, там панувала майже повна тиша.
Всі спали.
Роман обережно пройшов до кімнати.
Діана лежала на ліжку.
Вона спала, загорнувшись у ковдру.
Роман посміхнувся.
Він узяв подушку, поклав її на підлогу й ліг.
Через кілька хвилин Діана розплющила очі.
— Ти повернувся?
— Так.
— Як сестра?
— Добре.
— Точно?
— Точно.
Діана трохи піднялася на лікті.
— Міг мене розбудити.
— Не хотів.
— Дякую.
— За що?
— Що перевірив її.
Роман подивився на неї.
— Це моя сім'я.
— Розумію.
Запала тиша.
— Романе?
— Мм?
— Чому ти ніколи не розповідав, що був архітектором?
Він кілька секунд мовчав.
— Не було нагоди.
— А зараз є?
Роман усміхнувся в темряві.
— Спи, Діано.
— Ухиляєшся від відповіді.
— Так.
— Я так і знала.
Вона лягла назад.
— Добраніч.
— Добраніч.
Минуло кілька секунд.
— Романе?
— Що?
— Підлога не холодна?
— Трохи.
Діана зітхнула, але не сказала нічого.
Через хвилину вона тихо скинула з ліжка додаткову ковдру.
Ковдра впала просто на нього.
— Візьми.
Роман посміхнувся.
— Дякую.
Діана заплющила очі.
Вона переконувала себе, що це лише турбота.
Звичайна людська турбота.
Але серце чомусь билося трохи швидше.
І вперше за весь час Діана подумала:
Можливо, найнебезпечнішим у цьому контракті був зовсім не Роман.
А те, що вона поступово переставала сприймати його як найманого нареченого.
