Раді Вас бачити!

Глава 27. «Не напрокат, а назавжди»

Роман навіть не одразу зрозумів, що все закінчилося. Ще кілька хвилин тому він був готовий перевернути весь світ догори дриґом, аби тільки знайти Ольгу. А тепер стояв біля машини, дивився на сестру, яку родина Діани витягла з небезпеки, і не міг повірити власним очам.

Ольга сиділа на задньому сидінні, загорнута в теплу ковдру. Вона була бліда, стомлена, з розтріпаним волоссям, але жива.

Жива.

Для Романа це було найважливіше.

— Олю…

Він зробив крок до машини.

Дівчина підняла голову.

— Романе…

Цього вистачило.

Роман відчинив дверцята, обережно нахилився й наступної миті вже тримав сестру на руках.

— Олю! — голос його затремтів.

Він притиснув її до себе так міцно, ніби боявся, що вона знову зникне.

— Я тут… — прошепотіла вона. — Я ж казала, що ти мене знайдеш.

— Дурненька… — Роман заплющив очі. — Я думав, що збожеволію.

Він гладив її по голові, цілував у чоло, щоки, волосся, а потім уже не стримував сліз.

Роман плакав.

Не соромлячись нікого.

Навіть не намагався приховати сльози.

Ольга обійняла його за шию.

— Я теж боялася.

— Більше ніколи, чуєш? — прошепотів він. — Більше ніхто тебе не забере.

— Ніхто, — серйозно відповіла вона.

А потім додала:

— Особливо якщо поруч бабуся зі сковорідкою.

Роман крізь сльози засміявся.

— Це точно.

За кілька метрів від них стояла та сама бабуся, яка ще зовсім недавно переконувала всіх, що її качалка — цілком достатня зброя.

Вона поправила хустинку й гордо сказала:

— А що? Я людина мирна. Просто дуже переконлива.

Тітка, яка досі тримала сковорідку, пирхнула:

— Це я була готова до удару!

— А я була готова морально, — заперечила бабуся.

— Морально?

— Ну так. Стояла поруч і думала, куди бити.

Батько Діани тихо кашлянув.

— Головне, що все закінчилося.

— І злочинця затримали, — додала мати.

Роман повільно підвів голову.

Він подивився на всіх.

На бабусю.

На тітку.

На батьків Діани.

На Марину.

На кожного, хто не побоявся поїхати разом із ними.

Його очі знову наповнилися сльозами.

— Дякую вам.

Усі замовкли.

— Я навіть не знаю, що сказати, — продовжив Роман. — Ви могли залишитися вдома. Могли сказати, що це не ваша справа. Але ви поїхали за нами.

Він міцніше притиснув Ольгу до себе.

— Ви врятували мою сестру.

Бабуся махнула рукою.

— Та годі вже.

— Ні, не годі.

Роман витер щоку долонею.

— Я хочу, щоб ви знали… Я ніколи цього не забуду.

Марина усміхнулася.

— Ми зробили це не тільки заради Ольги.

Роман здивовано подивився на неї.

Марина кивнула в бік Діани.

— Усе це — заради неї.

Роман перевів погляд на Діану.

Вона стояла трохи осторонь.

Втомлена.

Схвильована.

З розпущеним волоссям, яке розтріпалося від дороги, і очима, в яких ще залишався страх.

Роман дивився на неї кілька секунд.

Колись саме ця жінка запропонувала йому гроші за роль нареченого.

Нареченого напрокат.

Вона тоді дивилася на нього як на вирішення проблеми.

Контракт.

Гроші.

Тимчасові стосунки.

Жодних почуттів.

Жодного кохання.

А тепер…

Тепер ця жінка стояла перед ним і була для нього найдорожчою людиною у світі.

Роман усміхнувся.

Потім передав Ольгу Марині, щоб та допомогла сестрі сісти зручніше.

І підійшов до Діани.

— Ти знову мене налякала, — тихо сказав він.

— Я?

— Так.

— Але ж це ти поїхав би туди сам.

Роман зітхнув.

— А ти б поїхала за мною.

— Звісно.

— От бачиш.

Він кілька секунд просто дивився їй в очі.

— Ти пам’ятаєш, як усе почалося?

Діана ледь усміхнулася.

— На жаль, дуже добре.

— Ти найняла мене.

— Так.

— За гроші.

— Так.

— Щоб я був твоїм нареченим.

— Так.

Роман нахилився ближче.

— А тепер я хочу повідомити тобі дещо дуже важливе.

— Що?

Він раптом обійняв її.

Міцно.

Так, що Діана навіть не встигла нічого сказати.

А потім Роман голосно промовив:

— Весілля буде! І цього разу — по-справжньому!

На кілька секунд запала тиша.

А потім…

— УРА-А-А! — першою закричала Ольга.

Марина підскочила.

— Я знала!

Бабуся підняла руки до неба.

— Нарешті!

Мати Діани прикрила рот долонею.

— Я зараз заплачу…

Батько похитав головою.

— Я тільки-но пережив викрадення, погоню і сковорідку. А тепер ще й весілля?

Тітка вже дістала телефон.

— Треба складати список гостей!

— Стоп! — вигукнув батько.

Але його ніхто не почув.

— Я пропоную запросити всіх родичів! — заявила тітка.

— Усіх не треба, — сказала Діана.

— Треба!

— Ні!

— А двоюрідних?

— Частину.

— А сусідів?

— Тітко!

— А друзів родини?

Роман засміявся.

— Діано, здається, ми влипли.

— Це ти винен.

— Я?

— Ти оголосив про весілля перед усією родиною!

— Зате тепер не зможу втекти.

Ольга, почувши це, усміхнулася:

— І правильно. Я вже вибрала собі сукню на ваше весілля.

Марина підняла брови.

— Ти?!

— Так.

— А наречена ще навіть плаття не вибрала.

Ольга подивилася на Діану.

— То треба терміново виправляти.

---

Наступного дня Діана стояла перед великим дзеркалом у весільному салоні.

Вона дивилася на себе й не могла повірити.

Перед нею була не просто сукня.

Це була та сама мрія, яку вона носила в голові ще з дитинства.

Коли їй було сім, вона загорталася в мамину білу скатертину й ходила кімнатою, уявляючи себе нареченою.

У дванадцять малювала весільні сукні в зошиті.

У п'ятнадцять казала подругам, що колись обов'язково вийде заміж у довгій білій сукні.

А потім виросла.

Стала самостійною.

Навчилася заробляти гроші.

Відкрила власну справу.

Навчилася вирішувати проблеми.

І майже переконала себе, що весілля — це просто гарна картинка з чужих життів.

А тепер…

Вона стояла у власній весільній сукні.

Біла тканина м'яко спадала до підлоги. Тонка талія була підкреслена витонченим корсетом, а довга спідниця нагадувала хмару.

Діана повільно повернулася до дзеркала.

— Боже…

Марина сиділа на дивані й дивилася на сестру, відкривши рот.

Ольга була поруч.

І теж мовчала.

— Ну? — нарешті запитала Діана. — Чого ви так дивитеся?

Ольга першою підвелася.

— Ти схожа на принцесу.

Діана усміхнулася.

— Справді?

— Так. Тільки дуже небезпечну.

Марина засміялася.

— Це точно наша Діана. Навіть у весільній сукні вона виглядає так, ніби зараз підпише контракт.

— Марино!

— Що? Я правду кажу.

Діана знову подивилася на себе в дзеркало.

І раптом відчула, як защипало в очах.

— Я колись мріяла про це.

Марина одразу перестала жартувати.

— Про сукню?

Діана похитала головою.

— Ні.

Вона провела пальцями по тканині.

— Про чоловіка, який дивитиметься на мене так, ніби я для нього найважливіша людина у світі.

Ольга усміхнулася.

— У тебе такий є.

Діана опустила очі.

— Так.

Марина підійшла до неї й обійняла за плечі.

— І найсмішніше знаєш що?

— Що?

— Спочатку ти шукала нареченого напрокат.

Діана засміялася крізь сльози.

— А знайшла чоловіка назавжди.

— Саме так.

Ольга підняла телефон.

— Я вже придумала, яку фотографію поставлю в свій щоденник.

— Яку? — запитала Діана.

Ольга показала екран.

Там було фото, де Діана й Роман стояли поруч, тримаючись за руки.

Під ним Ольга написала:

«Вона шукала нареченого напрокат. А знайшла кохання на все життя».

Діана прикрила рот рукою.

А потім засміялася.

— Олю…

— Що?

— Ти неймовірна.

— Знаю.

Марина підморгнула.

— А тепер головне питання.

— Яке?

— Коли Роман тебе побачить у цій сукні, хто першим заплаче?

Діана усміхнулася.

— Думаю, він.

Ольга серйозно похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо він уже плакав учора.

Діана на мить замовкла.

Перед очима знову постав Роман, який тримав Ольгу на руках і плакав від щастя.

Вона зрозуміла: колись вона найняла його за гроші.

А тепер віддала йому те, чого не можна було купити ні за які гроші.

Своє серце.

І цього разу жодного контракту не було.

Бо їхнє кохання вже давно стало справжнім. ❤️

Діана стояла біля вівтаря й намагалася не плакати.

Хоча, якщо бути чесною, виходило це в неї не дуже.

На ній була саме та сукня, про яку вона мріяла з дитинства. Біла, розкішна, з довгим шлейфом, тонкою вишивкою та мереживом, що ніжно облягало плечі. Фата спадала з волосся легкою білою хмарою, а в руках вона тримала невеликий букет білих троянд.

Ще кілька місяців тому Діана навіть уявити не могла, що опиниться тут.

Тоді вона просто хотіла знайти чоловіка, якого можна було б показати родині.

Нареченого напрокат.

А тепер перед нею стояв Роман.

Її Роман.

В елегантному костюмі, трохи схвильований, але неймовірно щасливий.

Він дивився на неї так, що Діана відчула, як серце зробило кульбіт.

— Не плач, — прошепотів він, коли вона підійшла ближче.

— Сам не плач.

— Я намагаюся.

— Погано намагаєшся.

Роман усміхнувся.

— Бо ти надто красива.

Діана опустила очі.

— А ти надто нахабний.

— Ти сама мене найняла.

Вона тихенько засміялася.

— Тільки не нагадуй про це сьогодні.

— Домовилися.

Священник почав церемонію.

Навколо панувала тиша, але Діана чула тільки голос Романа.

Вони сказали одне одному слова, які тепер не мали нічого спільного з контрактами.

Не було жодної оплати.

Жодних правил.

Жодного пункту «не закохуватися».

Тільки двоє людей, які знайшли одне одного абсолютно випадково.

Коли настала мить обмінятися обручками, у Діани затремтіли пальці.

Роман помітив це.

— Не хвилюйся, — прошепотів він.

— Я не хвилююся.

— Ти тремтиш.

— Це від щастя.

— Тоді я теж тремтітиму.

Вона усміхнулася.

Обручка ковзнула на її палець.

Потім Діана одягла обручку Роману.

І почула слова:

— Оголошую вас чоловіком і дружиною.

На секунду Діана завмерла.

А потім Роман нахилився до неї.

Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку.

Спочатку обережному, майже несміливому.

А потім Діана поклала руки йому на плечі, і поцілунок став теплішим.

Зал вибухнув оплесками.

Ольга сміялася, Марина витирала сльози, мати Діани вже плакала відкрито, а бабуся голосно сказала:

— Нарешті!

— Бабусю! — засміялася Діана.

— А що? Я чекала!

Роман обійняв дружину за талію.

— Тепер ти від мене нікуди не втечеш.

— А ти впевнений?

— Абсолютно.

— Навіть якщо я знову найму тебе?

— Тепер тільки на посаду чоловіка.

— Безстроково?

— Безстроково.

За святковим столом було шумно.

Настільки шумно, що батько Діани кілька разів намагався щось сказати, але кожного разу його перекривав хтось із родичів.

Нарешті тітка постукала виделкою по келиху.

— Увага! Я хочу сказати тост!

Усі стихли.

Діана одразу насторожилася.

— Чого ти так дивишся? — запитав Роман.

— Я знаю її тости.

— І?

— Після них зазвичай трапляється щось страшне.

Тітка піднялася.

— Дорогі наші молодята! Сьогодні ми зібралися тут, щоб побажати Діані та Роману великого, щирого, довгого кохання!

Усі підняли келихи.

— Щоб вони завжди підтримували одне одного!

— За це! — вигукнув батько.

— Щоб у їхньому домі завжди був сміх!

— За це! — додала Марина.

Тітка зробила паузу.

Діана вже знала.

— І, звичайно ж…

— О ні, — прошепотіла вона.

Роман ледве стримував сміх.

— …щоб вони не затягували з дітками!

За столом запала секунда тиші.

А потім усі засміялися.

Діана прикрила обличчя долонями.

— Тітко!

— А що? Я правду кажу!

Роман обійняв її за плечі.

— Я думаю, нам краще просто випити за любов.

— Правильно! — погодилася бабуся. — А там уже життя покаже.

Тітка задоволено сіла.

— Я просто хочу онуків.

— У тебе й так їх достатньо, — буркнув хтось із родичів.

— Мені мало!

Марина засміялася.

— Тітко, дай людям хоча б весілля відсвяткувати!

Після тостів почалися танці.

Музика заграла голосніше, і гості один за одним залишали столи.

Ольга сиділа поруч із Мариною та спостерігала за всім із широкою усмішкою.

А от Алла сиділа за столом із таким виразом обличчя, наче їй запропонували замість весілля відвідати батьківські збори.

Марина підійшла до неї.

— Ти чого киснеш?

Алла знизала плечима.

— Не кисну.

— Киснеш.

— Не кисну!

— Тоді доведи.

— Як?

Марина простягнула руку.

— Танцювати.

Алла подивилася на неї.

— Я?

— Ні, стілець.

— Дуже смішно.

— Вставай.

— Не хочу.

— Алло, сьогодні весілля.

— Я бачу.

— Тоді не сиди, як грозова хмара.

Алла нарешті не витримала й засміялася.

— Добре.

Марина потягнула її за руку.

— От і чудово!

За хвилину вони вже танцювали разом з іншими гостями.

А потім настала мить першого танцю молодят.

Музика змінилася.

Роман підійшов до Діани й простягнув руку.

— Дозволите, пані дружино?

Діана вклала свою долоню в його.

— Залежить від того, чи вмієте ви танцювати, пане чоловіче.

— Я багато чого вмію.

— Наприклад?

— Любити тебе.

Діана усміхнулася.

— Це правильна відповідь.

Вони вийшли на середину залу.

Роман поклав руку їй на талію, Діана обійняла його за плечі.

Музика повільно наповнила зал.

Вони почали кружляти.

Шлейф сукні ковзав по підлозі, фата легко рухалася за Діаною, а Роман не зводив із неї очей.

— Пам'ятаєш наш перший вечір? — тихо запитав він.

— Коли я запропонувала тобі стати моїм нареченим напрокат?

— Саме його.

— Я тоді думала, що все контролюю.

— А я думав, що просто зароблю гроші.

Діана засміялася.

— А вийшло?

— Вийшло набагато дорожче.

— Чому?

Роман нахилився до неї.

— Бо я отримав тебе.

Діана поклала голову йому на плече.

— І я отримала тебе.

Біля столу Ольга дивилася на них і тихо усміхалася.

— Вони красиві, — сказала вона.

— Дуже, — погодилася Марина.

Батько Діани теж дивився на молодят.

— Знаєте, я пишаюся ними.

Мати кивнула.

— Я теж.

Бабуся витерла очі.

— А я ще на першому знайомстві казала, що з цього щось буде.

— Бабусю, — засміявся батько, — ти тоді казала, що він просто добре виглядає.

— Ну так! Це теж важливо.

Коли танець закінчився, молодята підійшли до величезного весільного торта.

Він був багатоярусний, прикрашений білими трояндами й маленькими золотими деталями.

Діана взяла ніж.

Роман накрив її руку своєю.

— Разом?

— Разом.

Вони зробили перший надріз.

Гості почали аплодувати.

— Гірко! — хтось вигукнув.

— Гірко! Гірко! — підхопили всі.

Діана засміялася.

Роман поцілував її.

Оплески стали ще голоснішими.

Ольга підняла телефон.

— Це треба записати!

Марина засміялася.

— У тебе весь вечір буде в телефоні.

— Це історія!

— Твій щоденник скоро буде на триста сторінок.

— А я й не проти.

Пізно ввечері, коли свято закінчилося і гості роз'їхалися, у будинку нарешті стало тихо.

Діана стояла біля вікна у своїй кімнаті й дивилася на обручку.

Роман підійшов позаду.

— Втомилася?

— Трохи.

Він обійняв її.

— Я щасливий.

— Я теж.

Діана повернулася до нього.

— Знаєш, що найдивніше?

— Що?

— Колись я боялася залишитися сама.

— А тепер?

Вона усміхнулася.

— Тепер я боюся, що ти занадто сильно мене балуватимеш.

— Уже пізно.

Роман легко підхопив її на руки.

— Романе!

— Що?

— Постав мене!

— Ні.

— Я важка!

— Для чоловіка це не аргумент.

Вона засміялася й обійняла його за шию.

Він обережно заніс її до кімнати, і двері за ними тихо зачинилися.

Цієї ночі вони просто залишили весь світ за дверима.

Без гостей.

Без контрактів.

Без родинних питань.

Тільки вони двоє.

А наступного ранку Роман, обіймаючи Діану, тихо сказав:

— Я хочу з тобою велику сім'ю.

Діана підняла голову.

— Ти вже почув тітчин тост?

— Почув.

— І злякався?

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Тоді будемо будувати наше життя. А щодо дітей… колись.

Роман поцілував її в чоло.

— Колись.

І вперше це слово не звучало як далека мрія.

Попереду на них чекало справжнє життя.

Спільний дім.

Сімейні сварки через дрібниці.

Сміх.

Подорожі.

Можливо, діти.

А головне — любов, яка колись почалася з абсолютно абсурдної ідеї «нареченого напрокат», а тепер стала їхньою історією назавжди.