Спочатку:
На сторінку книги
Глава 12. Звичка, якої ніхто не планував
Минуло кілька тижнів. І за цей час у домі Діани сталося щось дивне.
Ніхто не підписував нового контракту. Ніхто не вносив змін до старого. Ніхто не оголошував:
«Від сьогодні Роман стає членом родини».
Але чомусь саме так і сталося.
Роман непомітно перетворився з «нареченого напрокат» на людину, без якої родичі Діани вже не уявляли своїх буднів.
Особливо мама.
Одного ранку вона зайшла на кухню й застала Романа біля плити.
— Романе, ти знову мені допомагаєш?
— Звичайно.
— Та я сама впораюся.
— Знаю.
— Тоді навіщо?
Роман спокійно перевернув млинець.
— Бо мені подобається допомагати.
Мама Діани розчулено посміхнулася.
— Діано!
Діана, яка саме проходила повз кухню, зупинилася.
— Що?
— Де ти знайшла такого чоловіка?
— Мам…
— Ні, серйозно. Він і готує, і допомагає, і з бабусею розмовляє…
— Він не завжди таким був.
Роман озирнувся.
— Я все чую.
— Це добре, — відповіла Діана.
— А я думав, мене хвалять.
— Тебе хвалять.
— Тоді я продовжую.
Мама засміялася.
— От бачиш, доню? Він навіть не ображається.
Діана закотила очі.
— Ви змовилися.
---
А з бабусею в Романа взагалі склалися особливі стосунки.
Спочатку бабуся попросила його допомогти з телефоном.
— Романе, тут щось натиснулося.
— Що саме?
— Не знаю.
— А що ви робили?
— Нічого.
— Бабусю…
— Ну добре. Можливо, я щось натиснула.
Роман узяв телефон.
Подивився на екран.
— Ви випадково ввімкнули режим польоту.
— А він куди полетів?
Роман на секунду завмер.
Діана, яка стояла поруч, прикрила рот долонею.
— Бабусю, це режим польоту.
— Якого польоту?
— Телефон нікуди не летить.
— Тоді навіщо він так називається?
Роман не витримав і засміявся.
— Добре питання.
— От бачиш! — задоволено сказала бабуся. — Я ж казала, що телефон дурний.
— Телефон не дурний, бабусю.
— А хто тоді?
Роман подивився на Діану.
Та ледве стримувала сміх.
— Не знаю, — відповів він.
Бабуся задоволено кивнула.
— От і я не знаю.
Відтоді всі технічні проблеми автоматично переходили до Романа.
Телефон завис?
Роман.
Телевізор не вмикається?
Роман.
Не виходить знайти потрібний канал?
Роман.
Бабуся випадково видалила повідомлення?
Теж Роман.
Одного разу вона навіть принесла йому пульт від телевізора.
— Романе, він зламався.
Роман натиснув кнопку.
Телевізор увімкнувся.
Бабуся подивилася на екран.
— Ну от. Я ж казала, що він зламався.
Діана розсміялася.
— Бабусю, він працює.
— Тому що Роман його полагодив.
— Він просто натиснув кнопку.
— Ось бачиш, який він майстер!
---
А найбільше здивував усіх батько Діани.
Він запропонував Романові зіграти в нарди.
— Граєш?
— Трохи.
— Трохи — це скільки?
— Достатньо, щоб не програти.
Батько усміхнувся.
— Самовпевнений.
— Просто попереджаю.
Діана сиділа неподалік і спостерігала.
Спочатку вона була впевнена, що батько легко переможе.
Але через двадцять хвилин почула:
— Ні, так нечесно.
Роман підняв брову.
— Чому?
— Ти надто добре граєш.
— Ви самі запропонували.
— Я не думав, що ти мене обіграєш.
Роман посміхнувся.
— Ще одна партія?
— Звичайно!
Через годину батько Діани вже програв кілька разів.
Діана ледве стримувала сміх.
— Тату, може, досить?
— Ні.
— Ти ж програєш.
— Це справа принципу.
Роман спокійно пересунув шашку.
— Ваш хід.
Батько подивився на поле.
Потім на Романа.
— Ти випадково не шахіст?
— Ні.
— А математик?
— Теж ні.
— Тоді хто ти взагалі такий?
Роман засміявся.
— Колишній архітектор.
Батько задумливо кивнув.
— Тепер зрозуміло.
— Що?
— У тебе мозок кресленнями працює.
Діана засміялася.
— Тату, ти вже виправдання придумуєш?
— Я не виправдовуюсь!
— Звичайно.
Батько подивився на доньку.
— Тобі дуже пощастило з Романом.
Діана одразу замовкла.
Роман теж.
— Він розумний, — продовжив батько. — Спокійний. Добрий. І, що найважливіше, поважає тебе.
Діана відчула, як у грудях щось дивно ворухнулося.
Вона подивилася на Романа.
Він саме усміхався її батькові.
І Діана мимоволі усміхнулася теж.
---
За ці кілька тижнів вони багато чого робили разом.
Дивилися телевізор.
Ходили в кіно.
Одного разу навіть пішли до театру, хоча Діана була впевнена, що Роман засне ще до першого акту.
Він не заснув.
А от сама Діана ледь не задрімала після другої години вистави.
Роман тихенько прошепотів:
— Хочеш піти?
— Ні.
— Ти вже очі заплющуєш.
— Я слухаю із заплющеними очима.
— Зрозуміло.
— Не смійся.
— Не сміюся.
Після театру вони зайшли в магазин.
Потім ще в один.
Потім Діана сказала:
— Нам потрібен тільки хліб.
Через сорок хвилин вони вийшли з двома пакетами продуктів, новою чашкою, свічкою, пледом і якоюсь дивною вазою.
Роман подивився на покупки.
— А хліб?
Діана застигла.
— Ми його забули.
— Зате маємо вазу.
— Вона красива.
— Не сперечаюся.
Вони разом засміялися.
---
І саме це почало турбувати Діану.
Раніше вона дуже дорожила своєю свободою.
Любила повертатися додому й залишатися сама.
Могла цілий вечір читати книгу, дивитися фільм або просто сидіти біля вікна.
Їй не потрібна була постійна присутність когось поруч.
А тепер…
Тепер вона прокидалася й знала, що на кухні може бути Роман.
Якщо йшла в магазин, він ішов поруч.
Якщо дивилася фільм, він сидів поряд.
Якщо родичі влаштовували чергове сімейне обговорення, вони обмінювалися поглядами й разом намагалися вижити.
І найгірше було те, що Діані це подобалося.
Одного вечора вона сиділа у своїй кімнаті й задумливо дивилася у вікно.
— Що зі мною відбувається? — тихо запитала вона сама себе.
Відповіді не було.
Але відповідь вона вже знала.
---
Наступного ранку Діана прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Вона вийшла з кімнати, прямуючи на кухню.
І раптом зупинилася.
Роман стояв біля дзеркала.
Без сорочки.
Він саме голився.
Діана застигла на місці.
Її погляд мимоволі ковзнув по його плечах, грудях, руках.
— Ой…
Вона миттєво відвела очі.
Щоки запалали.
Роман помітив її через дзеркало.
— Доброго ранку.
— Доброго.
— Ти щось хотіла?
— Ні!
— Точно?
— Абсолютно.
Діана розвернулася.
— Я… просто йшла.
— Я бачу.
— Тоді я піду.
— Добре.
Вона швидко пішла коридором.
А Роман подивився їй услід через дзеркало.
На його губах з'явилася усмішка.
— Цікаво…
Він знову повернувся до гоління.
Але тепер теж чомусь усміхався.
---
Уночі Діана довго не могла заснути.
Вона лежала у своєму ліжку, повернувшись до Романа спиною.
Він спав поруч.
Спокійно.
Рівно дихав.
Діана заплющила очі.
«Чому я сьогодні так зніяковіла?»
Відповідь була очевидною.
Але вона не хотіла її визнавати.
Раптом Роман поворухнувся.
Діана відчула, як він поправив ковдру.
Вона ледь розплющила очі.
Роман обережно вкрив її плечі, щоб їй не було холодно.
Потім кілька секунд просто лежав.
А тоді, наче вагаючись, тихо обійняв її.
Діана завмерла.
Вона могла відсунутися.
Могла сказати, що їй незручно.
Могла нагадати про контракт.
Але не зробила нічого.
Навпаки.
Їй було… приємно.
Діана ледь помітно усміхнулася в темряві.
Роман, мабуть, подумав, що вона спить.
Він притулився трохи ближче.
Діана відчула тепло його руки.
І вперше за довгий час заснула не сама.
Їй було спокійно.
Безпечно.
Затишно.
А найстрашніше — їй хотілося, щоб так було й наступної ночі.
Вона заплющила очі.
— Ні, — ледь чутно прошепотіла сама собі. — Не можна.
Але серце, здається, не дуже цікавилося правилами контракту.
У цей самий момент Роман теж не спав.
Він дивився в темряву й думав про неї.
Про те, як вона червоніла вранці.
Про її усмішку.
Про те, як вона сміється з його жартів.
Про те, як дивиться на нього, коли думає, що він цього не бачить.
Він тихо видихнув.
«Діано…»
Він знав, що не повинен закохуватися.
Це була домовленість.
Контракт.
Гра.
Але чомусь кожен наступний день поруч із нею робив цю гру все менш схожою на гру.
І Роман теж поки не наважувався зізнатися навіть самому собі:
Діана йому подобалася.
Дуже.
А Діана, лежачи в його обіймах, уже майже заснула.
На її обличчі була ледь помітна усмішка.
Вона теж ще не була готова вимовити це вголос.
Але десь глибоко всередині вже знала:
Роман перестав бути для неї просто нареченим напрокат.
Він став її звичкою.
Теплою.
Несподіваною.
І небезпечно приємною.
А найсмішніше було те, що жоден із них не планував до цього звикати.
