Спочатку:
На сторінку книги
Глава 22. Записка, після якої все змінилося
Діана стояла посеред кімнати й складала речі до невеликої валізи.
— Романе, ти точно взяв сорочку? — вкотре запитала вона, заглядаючи до його валізи.
— Взяв.
— А штани?
— Діано…
— Що?
Роман усміхнувся.
— Я дорослий чоловік. Здатний сам зібрати речі.
— Після того, як ти одного разу поїхав на три дні з однією футболкою, я тобі не дуже довіряю.
— Це було один раз.
— Один раз, який я чудово пам’ятаю.
Роман засміявся й підійшов до неї. Обійняв за талію та легко поцілував у скроню.
— Тепер усе під контролем.
Діана усміхнулася.
Сьогодні вони мали їхати до її батьків. День народження матері наближався, і Діана чудово розуміла, що ця зустріч буде непростою.
Особливо після всього, що сталося останнім часом.
Вона подивилася на Романа.
— Ти хвилюєшся?
— Трохи.
— Через мою родину?
— Через твою бабусю.
Діана не стримала сміху.
— І правильно. Вона може одним поглядом змусити людину розповісти всю правду.
— Тоді я пропав.
— Ні, — тихо сказала Діана. — Я буду поруч.
Роман подивився їй в очі.
— Саме це мене й заспокоює.
У сусідній кімнаті Ольга теж готувалася до поїздки.
Вона сиділа у своєму кріслі колісному й уважно стежила за тим, як брат і Діана збираються.
Для неї ця поїздка була особливо важливою.
Ольга ніколи не була знайома з родиною Діани особисто. Вона лише чула про них від Романа. Знала, що в Діани велика сім'я, що там є бабуся, тітка, двоюрідні сестри, що вони люблять збиратися разом.
Їй дуже хотілося нарешті побачити цих людей.
А ще їй хотілося побачити Діану поруч із ними.
— Я вже уявляю, як твоя бабуся мене розглядатиме, — пожартувала Ольга.
Діана заглянула до кімнати.
— Вона тебе не розглядатиме. Вона тебе одразу полюбить.
— Ти так думаєш?
— Я в цьому впевнена.
Ольга широко усміхнулася.
— Тоді я готова.
Роман почув це й підійшов до сестри.
— Тільки не лякай мою майбутню родину.
Ольга підняла брови.
— Майбутню?
Роман завмер.
Діана теж.
— Ну… — він кашлянув. — Я мав на увазі…
— Ой, усе зрозуміло! — розсміялася Ольга. — Діано, ти чула? Він уже називає їх майбутньою родиною!
Діана почервоніла.
— Ольго!
Роман лише похитав головою.
— Ви змовилися проти мене.
Через кілька хвилин вони винесли валізи до автомобіля.
Роман із Діаною вийшли на вулицю, щоб покласти речі до багажника.
Ольга залишилася у квартирі.
Вона ще раз перевірила сумочку, поправила волосся й усміхнулася сама до себе.
Сьогодні все мало змінитися.
Вона нарешті познайомиться з родиною Діани.
Ольга повільно виїхала з кімнати в коридор.
І саме тоді почула стукіт.
Тук-тук.
Вона зупинилася.
— Хто там?
Відповіді не було.
Ольга насупилася.
— Романе?
Тиша.
Вона підійшла ближче до дверей.
— Діано?
Знову нічого.
Дівчина вже хотіла повернутися, коли стук пролунав удруге.
Цього разу сильніше.
Ольга відчула, як усередині все стислося.
Вона не очікувала гостей.
Роман із Діаною були надворі.
Можливо, хтось із сусідів?
Ольга обережно наблизилася до дверей.
— Хто?
Раптом двері відчинилися.
На порозі стояла жінка.
Ольга не встигла навіть запитати, хто вона.
Позаду з'явився чоловік.
— Допоможіть мені!
Ольга відчула, як її серце шалено забилося.
— Ви хто?
Жінка різко схопила ручки її крісла.
— Не кричи!
— Відпустіть мене!
Ольга спробувала відштовхнути її руку, але чоловік уже стояв позаду.
Він кинув великий темний мішок на підлогу.
— Швидше.
— Що ви робите?!
Ольга почала кричати.
Та чоловік прикрив їй рот рукою.
За кілька секунд усе змінилося.
Коли двері квартири зачинилися, у кімнаті залишилася лише тиша.
---
— Ну що, все завантажив? — запитала Діана, стоячи біля автомобіля.
— Майже.
Роман зачинив багажник.
— Зараз покличемо Ольгу — і можемо їхати.
Вони повернулися до під'їзду.
Дорогою Діана щось розповідала, але Роман майже не слухав.
Він думав про зустріч із її родиною.
Та щойно вони зайшли до квартири, його обличчя змінилося.
— Ольго?
Тиша.
— Олю? — покликала Діана.
Ніхто не відповів.
Роман швидко пройшов до кімнати сестри.
Порожньо.
Крісло Ольги зникло.
На ліжку лежала її сумочка.
— Ні…
Роман завмер.
— Не може бути.
Діана підбігла до нього.
— Романе, що сталося?
— Вона була тут.
— Можливо, вона вийшла?
— Без мене? Вона не могла далеко поїхати.
Роман почав перевіряти всі кімнати.
— Олю!
Діана побігла до коридору.
— Може, вона спустилася вниз?
Роман уже діставав телефон.
— Я подзвоню.
Він набрав номер сестри.
Телефон задзвонив у кімнаті.
Ольгин телефон лежав на столі.
Роман зблід.
— Вона ніколи б не залишила телефон.
Діана відчула, як її охоплює страх.
— Романе…
На підлозі біля дверей лежав маленький білий аркуш.
— Що це?
Роман нахилився.
На ньому було написано лише:
«Романе. Це через твій борг. Якщо хочеш побачити Ольгу живою — не звертайся до поліції.»
Руки Романа затремтіли.
Він перечитав записку ще раз.
Потім ще.
Діана вихопила її з його рук.
— Хто це?
Роман мовчав.
— Романе, хто?
Він важко видихнув.
— Мій колишній друг.
— Той, про якого ти розповідав?
Роман кивнув.
— Коли Ольга потрапила в аварію, мені терміново потрібні були гроші на лікування. Я позичив їх у нього.
— І не зміг повернути?
— Не одразу.
— І він вирішив забрати Ольгу?!
Роман стиснув кулаки.
— Він небезпечний.
Діана побачила, як у його очах з'явився страх.
Не за себе.
За Ольгу.
— Я викликаю поліцію, — твердо сказала вона.
— Ні!
— Романе!
— Він попередив. Якщо ми звернемося до поліції…
— Ти справді думаєш, що треба сидіти склавши руки?
— Я не знаю, що він зробить з Ольгою!
Діана підійшла до нього.
Поклала руку на його плече.
— Тоді ми знайдемо її.
— Діано, це небезпечно.
— Мені байдуже.
— Ти не розумієш…
— Я все розумію.
Вона взяла його за руку.
— Ольга — твоя сестра. Але вона стала мені близькою людиною. Я не залишу тебе самого.
Роман дивився на неї кілька секунд.
— Ти не повинна йти зі мною.
— А ти не повинен іти сам.
— Діано…
— Я йду з тобою.
Вона міцніше стиснула його долоню.
— Але поліцію ми все одно залучимо. Просто не будемо діяти необдумано. Нам потрібно зрозуміти, хто цей чоловік, де він може бути і чого насправді хоче.
Роман подивився на записку.
На зворотному боці був написаний номер телефону.
Він упізнав його.
Його серце стислося.
— Це його номер.
Діана мовчки подивилася на нього.
— Тоді телефонуй.
Роман набрав номер.
Гудок.
Другий.
Третій.
На четвертому дзвінок прийняли.
— Я знав, що ти зателефонуєш, Романе.
Голос був холодним і спокійним.
Роман стиснув телефон.
— Де моя сестра?
На тому кінці почувся короткий сміх.
— Ти досі нічого не зрозумів.
— Якщо ти її скривдив…
— Вона жива.
Роман заплющив очі.
— Чого ти хочеш?
— Те, що ти мені винен.
— Я поверну гроші.
— Тепер уже пізно.
Роман відчув, як Діана міцніше стискає його руку.
— Тоді чого ти хочеш?
Кілька секунд була тиша.
А потім чоловік сказав:
— Приїдь сам. І принеси те, що належить мені.
— Що саме?
— Ти знаєш.
Дзвінок обірвався.
Роман повільно опустив телефон.
Діана подивилася на нього.
— Що він сказав?
Роман мовчав.
— Романе?
Він підняв очі.
— Він хоче, щоб я приїхав сам.
— А ти не поїдеш сам.
— Діано…
— Навіть не сперечайся.
Вона взяла пальто.
— Спочатку знайдемо Ольгу. А потім розберемося з усім іншим.
Роман подивився на неї й зрозумів: цього разу вона справді не дозволить йому залишитися самому.
А десь в іншому місці Ольга сиділа в темній кімнаті, намагаючись зрозуміти, куди її привезли.
Вона почула кроки за дверима.
Замок клацнув.
Двері повільно відчинилися.
І перед нею з'явився чоловік, якого вона вже колись бачила.
Ольга зблідла.
— Ні…
Він усміхнувся.
— Тепер твій брат точно прийде.
Ольга зрозуміла найстрашніше.
Її викрали не заради грошей.
Вона була лише приманкою.
І той, хто стояв перед нею, мав із Романом старі рахунки.
