Спочатку:
На сторінку книги
Глава 13. Таємниця, який змінив усе
Ранок у будинку Діани розпочався підозріло спокійно.
Настільки спокійно, що Роман уже почав підозрювати недобре.
Після вчорашнього вечора він прокинувся раніше за всіх, тихенько вибрався з кімнати й пішов у душ. Йому хотілося хоча б кілька хвилин побути наодинці та привести думки до ладу.
Особливо після тієї ночі.
Після того, як він уперше дозволив собі обійняти Діану уві сні.
Точніше, майже уві сні.
І найстрашніше полягало в тому, що Діана не відсторонилася.
Роман досі не міг зрозуміти, що тепер між ними відбувається.
Контракт давно перестав здаватися звичайною домовленістю.
Він витер волосся рушником, накинув сорочку й вийшов із ванної.
І тут почув:
— Ромочко!
Він завмер.
Це прозвучало надто лагідно.
Перед ним стояла двоюрідна сестра Діани — Алла. Вона поправила волосся, усміхнулася й окинула його таким поглядом, від якого Роману одразу стало ніяково.
— Доброго ранку, — обережно промовив він.
— Дуже доброго, — протягнула дівчина. — Особливо тепер.
Роман насупився.
— У якому сенсі?
Вона підійшла ближче.
— Знаєш, я раніше якось не помічала, який ти симпатичний.
— А я раніше якось не помічав, що ви так уважно мене розглядаєте.
— Тепер помітив.
Алла усміхнулася ще ширше.
Роман зрозумів: треба рятуватися.
— Мені потрібно допомогти Діані.
— Діана ще спить.
— Тоді мамі.
— Вона теж зайнята.
— Бабусі?
— У неї телефон.
— Татові?
— Він снідає.
Роман подивився на неї.
— Ви спеціально всіх перерахували?
— Можливо.
Алла кокетливо поправила комір його сорочки.
Роман одразу відступив на крок.
— Алло, не треба.
— Чому?
— Тому що в мене є Діана.
Дівчина здивовано підняла брови.
— Ви ж фіктивна пара.
Роман на мить замовк.
Раніше він саме так би й відповів.
«Так, фіктивна».
«Це контракт».
«Ми просто граємо».
Але тепер ці слова чомусь не хотіли виходити з його вуст.
— Раніше була фіктивна, — спокійно сказав він. — А зараз… Діана для мене вже не просто частина договору.
Алла насупилася.
— Ти серйозно?
— Більш ніж.
Він сказав це так щиро, що навіть сам здивувався.
У цей момент із кухні визирнула Марина.
Вона почула останні слова й одразу все зрозуміла.
— Алло, залиш Романа в спокої.
— Я просто розмовляю.
— Ти розмовляєш так, ніби зараз збираєшся вкрасти чужого нареченого.
— Та кому він потрібен? — фиркнула Алла.
Марина схрестила руки.
— Судячи з Романа, йому потрібна тільки Діана.
Алла ображено стиснула губи.
— Ну й будь ласка!
Вона розвернулася й пішла.
Марина подивилася їй услід, а потім на Романа.
— Здається, ти щойно нажив собі ворога.
— Я волію називати це профілактикою майбутніх проблем.
Марина усміхнулася.
— А Діані ти сам розкажеш?
Роман замислився.
— Не знаю.
— Краще розкажи.
— Чому?
— Тому що вона вже дивиться на тебе так, ніби ти вкрав у неї не тільки контракт, а й серце.
Роман нічого не відповів.
Але усміхнувся.
---
За годину Діана прокинулася.
Вона довго дивилася в стелю, згадуючи вчорашню ніч.
Поруч із нею лежав Роман.
Спокійний, сонний, зовсім звичайний.
Але тепер Діана дивилася на нього інакше.
Вона більше не могла сприймати його як людину, яку найняла на певний строк.
Він став частиною її життя.
І це водночас лякало й радувало.
Однак останні кілька днів Діана почала помічати дещо дивне.
Роман постійно кудись ішов.
То казав, що йому потрібно до магазину.
То — що має якісь справи.
То зникав на кілька годин.
А коли вона запитувала, відповідав:
— Усе нормально.
І усміхався.
Але чомусь саме ця усмішка тепер здавалася Діані підозрілою.
Того дня вона знову помітила, як Роман швидко зібрався.
— Ти куди?
— У справах.
— У яких?
Він усміхнувся.
— Нічого цікавого.
— Романе.
— Я скоро повернуся.
Він поцілував її в щоку й вийшов.
Діана залишилася стояти посеред кімнати.
— Дуже цікаво…
Вона швидко накинула пальто.
— Подивимося, які в тебе там справи.
---
Роман сів в автобус.
Він дивився у вікно й майже не помічав дороги.
У руках у нього був невеликий пакет.
Усередині лежала м’яка іграшка — маленький плюшевий ведмедик.
Він спеціально вибрав саме такого.
Алла любила м’які іграшки з дитинства.
Діана тим часом сіла в автобус за кілька рядів від нього.
Вона намагалася не дивитися на Романа надто явно.
Але за кілька хвилин упіймала себе на тому, що постійно стежить за ним.
«Що він приховує?»
Це питання не давало їй спокою.
За кілька зупинок Роман вийшов.
Діана вийшла слідом.
Він звернув у двір, піднявся сходами старого будинку й дістав ключі.
Діана зупинилася.
— Так…
Роман відчинив двері й зайшов.
Діана постояла кілька секунд.
Потім рішуче піднялася слідом.
---
У квартирі було тихо.
— Алло? Я вдома!
Із кімнати пролунав радісний голос:
— Ромо!
За кілька секунд з’явилася п’ятнадцятирічна дівчина в інвалідному візку.
Її обличчя миттєво осяяла усмішка.
— Ти прийшов!
— Звичайно.
Роман присів перед нею.
— Я дещо тобі купив.
Він дістав із пакета плюшевого ведмедика.
Алла ахнула.
— Він мій?
— Твій.
— Ромо!
Вона обійняла його за шию.
Роман розсміявся й обережно обійняв сестру.
— Я знав, що тобі сподобається.
— Він такий красивий!
— Як і ти.
— Ти знову мене балуєш.
— А хіба не можна?
— Можна.
Вона притиснула іграшку до себе.
І саме в цей момент відчинилися двері.
Роман завмер.
Він повільно обернувся.
На порозі стояла Діана.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
Роман зблід.
— Діано…
Вона нічого не відповіла.
Її погляд перемістився на Аллу.
На інвалідний візок.
На іграшку.
На руку Романа, яка все ще лежала на плечі сестри.
І раптом Діана відчула, як очі наповнюються сльозами.
Але це були не сльози злості.
Не розчарування.
Швидше сльози від того, наскільки зворушливою була ця картина.
Роман, якого всі звикли бачити спокійним і трохи загадковим, зараз виглядав зовсім інакше.
Перед нею був не «наречений напрокат».
Не чоловік із контракту.
Не випадкова людина, яку вона попросила зіграти роль нареченого.
Перед нею був старший брат, який приїхав до своєї молодшої сестри, щоб порадувати її.
— Я все поясню, — тихо сказав Роман.
Діана похитала головою.
— Не потрібно.
Вона підійшла ближче.
Алла уважно подивилася на неї.
Діана присіла поруч із візком.
— Привіт.
— Привіт.
— Я Діана.
Алла усміхнулася.
— Я знаю.
Діана здивувалася.
— Знаєш?
— Рома про тебе розповідав.
Роман заплющив очі.
— Алло…
— А що? Це правда.
Вона подивилася на Діану й абсолютно серйозно сказала:
— Ти дуже мила.
Діана усміхнулася крізь сльози.
— Дякую.
— І красива.
— Ще раз дякую.
— А Рома про тебе багато розповідав.
Діана кинула на нього погляд.
— Правда?
Роман явно хотів провалитися крізь підлогу.
— Алло, давай без подробиць.
— Чому? Я можу розповісти.
— Не треба.
— Ти казав, що вона добра.
Діана знову подивилася на Романа.
— Ти так казав?
Він важко зітхнув.
— Так.
Алла продовжила:
— Ще ти казав, що вона вміє піклуватися про людей, хоча сама робить вигляд, ніби їй ніхто не потрібен.
Діана завмерла.
Роман засоромився.
— Я просто…
— Усе гаразд, — м’яко сказала вона.
На кілька секунд запала тиша.
Потім Роман нарешті наважився.
— Алла — моя сестра.
— Я вже зрозуміла.
— Вона потрапила в аварію кілька років тому.
Діана подивилася на дівчину.
Алла опустила очі.
— Після цього вона більше не може ходити.
Роман продовжив:
— Батьки не могли постійно бути поруч. А я тоді навчався на архітектора. У мене були плани, робота… усе мало скластися зовсім інакше.
Він усміхнувся, але в цій усмішці не було веселощів.
— Але потім я зрозумів, що не можу залишити її саму.
Діана мовчки слухала.
— Я пішов з архітектури. Почав працювати де тільки міг. Потім влаштувався сантехніком. Грошей було менше, зате я міг сам обирати графік і бути поруч з Аллою.
Діана відчула новий клубок у горлі.
— Тому ти весь час ішов?
Роман кивнув.
— Так. Я приїжджав до неї. Купував ліки, продукти, допомагав по дому. Іноді просто сидів поруч.
— Чому ти мені нічого не сказав?
Він опустив очі.
— Не хотів жалю.
— Жалю?
— Так. Я не хотів, щоб ти дивилася на мене й думала, що я якийсь нещасний чоловік із купою проблем.
Діана повільно похитала головою.
— Роман…
Вона підійшла до нього.
— Ти мав приховувати від мене все це?
Він підняв погляд.
— Я не знав, як розповісти.
Діана усміхнулася крізь сльози.
— А ми взагалі багато чого приховували одне від одного.
Роман завмер.
Вона взяла його за руку.
— Напевно, нам більше не варто.
— Що?
— Приховувати.
Він дивився на неї, не вірячи власним вухам.
— Діано…
— Я серйозно.
Вона подивилася йому прямо в очі.
— Ти мені подобаєшся, Роман.
Він мовчав.
— Дуже подобаєшся.
На його обличчі з’явилася розгублена усмішка.
— А ти мені, — тихо відповів він.
— Знаю.
— Звідки?
— Тому що ти купуєш мені квіти, приносиш сніданок, вкриваєш мене вночі й дивишся на мене так, ніби я для тебе щось значу.
Роман усміхнувся.
— А ти хіба не дивишся на мене так само?
Діана злегка почервоніла.
— Можливо.
— Тоді…
Він стиснув її руку.
— Контракт?
Діана похитала головою.
— Забудемо.
— Зовсім?
— Зовсім.
Роман усміхнувся.
І вперше за довгий час йому стало по-справжньому легко.
Він більше не мав грати.
Не мав прикидатися.
Не мав рахувати дні до завершення договору.
Тепер він міг просто бути поруч із Діаною.
А Діана раптом зрозуміла, що вперше в житті їй хочеться не тікати від чужих проблем, а допомогти.
Вона подивилася на Аллу.
— А можна я іноді приїжджатиму до тебе?
Алла широко усміхнулася.
— Звичайно!
— А якщо тобі знадобиться допомога…
Діана подивилася на Романа.
— Ми знайдемо рішення.
Роман насупився.
— Діано, не потрібно брати на себе надто багато.
— А якщо буде потрібно, ми взагалі можемо перевезти Аллу до нас.
Алла здивовано подивилася на неї.
Роман теж.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Ти навіть не знаєш, яка вона капризна.
Алла обурилася:
— Я не капризна!
Діана розсміялася.
— Значить, ми точно подружимося.
Роман подивився на них обох і вперше дозволив собі просто усміхнутися.
Усе було зовсім не так, як він планував.
Але чомусь саме так було правильно.
А в будинку Діани тим часом Алла вже не могла стримувати образу.
Вона повернулася й одразу знайшла Марину.
— Я все дізналася!
Марина подивилася на неї.
— Що саме?
— Хто такий цей Роман насправді.
— І хто?
Алла загадково усміхнулася.
— Він ніякий не успішний чоловік.
Марина насупилася.
— У якому сенсі?
— Він сантехнік!
Марина важко зітхнула.
— І що?
— І в нього сестра в інвалідному візку!
— Алло…
— І він усе це приховував!
Марина подивилася на неї з явним невдоволенням.
— А тобі не здається, що ти просто злишся через те, що він обрав Діану?
Алла спалахнула.
— Нічого подібного!
— Звичайно.
— От побачиш! Я всім розповім.
Марина похитала головою.
— Тільки спочатку подумай, що саме ти збираєшся розповісти.
Але Алла вже пішла.
Вона була впевнена, що знайшла страшну таємницю.
Роман — не той, за кого себе видавав.
Він був простим сантехніком.
У нього була сестра, яка пересувалася в інвалідному візку.
У нього не було багатства, гучної професії та ідеального життя.
І Алла була впевнена: коли родичі дізнаються правду, вони обов’язково скажуть Діані те саме.
Що такий чоловік їй не потрібен.
Тільки Алла ще не знала одного.
Діана вже знала правду.
