Спочатку:
На сторінку книги
Глава 18. Сімейна нарада у потязі
Потяг повільно рушив із вокзалу.
За вікном пропливали будинки, дерева, рекламні щити, а потім місто поступово залишилося позаду.
У купе сиділа родина Діани.
І вперше за багато років усі вони їхали разом не на свято, не на весілля і навіть не на відпочинок.
Вони їхали мовчки.
Що було майже страшніше за будь-яку сімейну сварку.
Бабуся сиділа біля вікна й дивилася на краєвид.
Мати Діани переглядала телефон, хоча вже хвилин десять дивилася на один і той самий екран.
Тато сидів навпроти й спокійно читав газету.
Тітка нервово поправляла волосся.
А Алла дивилася у вікно так, ніби дуже хотіла опинитися десь в іншому потязі.
Нарешті бабуся не витримала.
— Ну?
Ніхто не відповів.
— Я питаю: ну?
Мати підняла очі.
— Що «ну»?
— Ми будемо робити вигляд, що нічого не сталося?
Тітка важко зітхнула.
— А що ми можемо зробити?
Бабуся суворо подивилася на неї.
— Для початку подумати.
— Я думаю.
— Про що?
— Про те, що Діана могла вибрати когось кращого.
Тато повільно опустив газету.
— Кращого за кого?
Тітка подивилася на нього.
— Ну… за Романа.
— А що з Романом не так?
Тітка розвела руками.
— Він сантехнік.
Тато спокійно запитав:
— І?
— І все!
— Дуже переконливий аргумент.
Бабуся хмикнула.
— Схоже, ми досі думаємо професіями, а не людьми.
Тітка обурилася:
— Я просто хочу для Діани нормального чоловіка!
— А Роман ненормальний? — запитав батько.
Тітка замовкла.
— Ну…
— Він допомагав Діаниній матері.
— Так.
— Поважав бабусю.
Бабуся кивнула.
— Дуже ввічливий хлопець.
— Допомагав твоєму батькові.
— У нарди грає чудово, — додала бабуся.
Тато посміхнувся.
— І навіть не ображається, коли я програю.
— Ти йому програєш, — нагадала бабуся.
— Я даю йому шанс перемогти.
— Ти вже третій рік даєш йому цей шанс.
Усі засміялися.
Навіть мати.
Але сміх швидко стих.
Бо тема Романа залишалася болючою.
Алла сиділа мовчки.
Вона чудово розуміла, що зараз усі дивляться на неї.
Нарешті мати повернулася до неї.
— Алло.
— Що?
— Навіщо ти це зробила?
Дівчина насупилася.
— Що саме?
— Не прикидайся.
Алла опустила погляд.
— Я хотіла допомогти Діані.
Бабуся похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Бо якби ти хотіла допомогти Діані, ти спочатку поговорила б із нею.
Алла мовчала.
Тато додав:
— Ти ж знала, що Роман відмовив тобі.
Алла різко підняла голову.
— Я просто…
— Він був вірний Діані, — спокійно продовжив батько. — І тобі це не сподобалося.
У купе стало тихо.
Алла почервоніла.
— Я образилася.
— Ось, — сказала бабуся. — Нарешті чесно.
Алла схрестила руки.
— А що мені було робити? Він навіть не подивився на мене!
Тато підняв брову.
— Можливо, тому що він кохає Діану?
Алла насупилася.
— Тепер я це розумію.
— Пізно, але вже добре, — пробурмотіла бабуся.
Мати тихо сказала:
— Ти хотіла помститися.
Алла не відповіла.
Цього було достатньо.
Тітка раптом вибухнула:
— Але я все одно не розумію! Навіщо Діані така сім'я з проблемами?
Тато різко подивився на неї.
— Досить.
— Що?
— Ти знову це говориш.
— А що неправда?
— Ні.
Він відклав газету.
— Ми говоримо про сім'ю Романа так, ніби його сестра — якась проблема, яку треба віднести подалі від очей.
Тітка замовкла.
— Дівчина потрапила в аварію, — продовжив він. — Вона не обирала цього.
— Я просто…
— А Роман не залишив її.
Батько говорив спокійно, але кожне слово звучало твердо.
— Він міг продовжити кар'єру архітектора. Міг будувати собі життя. Міг сказати: «Це не моя проблема».
Він подивився на всіх.
— Але він залишився поруч із сестрою.
Бабуся задумливо кивнула.
— І це багато про нього говорить.
— Дуже багато, — погодився батько.
Мати зітхнула.
— А ми його навіть не вислухали.
— Ми взагалі не дали йому шансу, — сказала бабуся.
Тітка нервово відкинулася на сидіння.
— Але ж він сантехнік.
Тато посміхнувся.
— Здається, ти закохалася в це слово.
— Я просто кажу!
— А я просто слухаю.
Бабуся тихо засміялася.
— Мені вже цікаво, якщо він завтра стане пекарем, ти теж скажеш, що Діані не потрібен чоловік, який працює з булочками?
Мати не витримала й засміялася.
Тітка ображено подивилася на всіх.
— Дуже смішно.
— Трохи, — погодився тато.
Потяг загуркотів на стику рейок.
Усі замовкли.
Через кілька секунд бабуся сказала:
— А Діана…
— Що? — запитала мати.
— Вона добре зробила.
— Що саме?
— Не залишила Романа.
Тато кивнув.
— Я теж так думаю.
Він посміхнувся.
— Виходить, ми все-таки правильно її виховали.
Мати здивовано подивилася на нього.
— Це ти зараз хвалиш нас?
— Так.
— Запиши дату.
Бабуся засміялася.
Тато продовжив:
— Діана могла злякатися. Могла послухати нас. Могла сказати: «Сантехнік? Ні, мені потрібен хтось із вищого суспільства».
— Але вона не сказала, — тихо промовила мати.
— Саме так.
Він подивився у вікно.
— Вона побачила людину.
Бабуся кивнула.
— Значить, ми справді добре її виховали.
Алла тихо сказала:
— Я теж була неправа.
Усі повернулися до неї.
— Що?
— Я була неправа, — повторила Алла.
Бабуся посміхнулася.
— Повтори, я хочу записати.
— Бабусю!
Усі засміялися.
Алла теж.
— Я справді зробила дурницю.
— Це вже ближче до правди, — сказала бабуся.
— Я образилася на Романа через те, що він не відповів мені взаємністю. А потім вирішила помститися.
Вона опустила голову.
— Я знайшла його сторінку, побачила фотографії з роботи й подумала, що якщо розповім усім, Діана від нього відмовиться.
Мати тихо сказала:
— А сталося навпаки.
— Так.
— Вона стала захищати його ще сильніше.
Алла кивнула.
— І тепер він, напевно, мене ненавидить.
Бабуся похитала головою.
— Не думаю.
— Чому?
— Бо Роман здається хорошою людиною.
Тато посміхнувся.
— А хороші люди не витрачають життя на ненависть.
Алла задумалася.
— Я хочу вибачитися.
— Перед Романом?
— Перед ним теж.
Мати подивилася на чоловіка.
— Думаєш, нам потрібно вибачитися перед Діаною?
— Не думаю.
Всі подивилися на нього.
— Я впевнений.
Тітка нервово сказала:
— Але коли?
Бабуся задумливо підняла палець.
— Не зараз.
— Чому?
— Бо якщо ми приїдемо до неї завтра всі разом, вона може вирішити, що ми знову прийшли влаштовувати сімейний трибунал.
Тато засміявся.
— А краще вибрати якийсь важливий день.
— День народження? — запропонувала мати.
Бабуся похитала головою.
— Ні. Там і так буде багато емоцій.
— Тоді весілля, — сказала Алла.
Усі замовкли.
Тітка подивилася на неї.
— Яке ще весілля?
Алла невинно відповіла:
— А хіба ви не чули? Я думаю, вони одружаться.
Бабуся посміхнулася.
— Думаю, ти права.
Мати важко зітхнула.
— Щось мені здається, що це весілля стане для нашої родини великим уроком.
Тато взяв газету.
— Головне, щоб ми не почали вибирати нареченим професії.
— Сантехнік нам уже дістався, — буркнула тітка.
Бабуся подивилася на неї.
— І, схоже, дуже хороший.
Тітка нічого не відповіла.
За вікном почався вечір.
Потяг мчав далі, а разом із ним змінювалися думки людей у купе.
Вони ще не знали, коли саме настане той важливий день.
Але вже вирішили одне.
Вони повинні вибачитися перед Діаною.
І перед Романом.
Не формально.
Не для того, щоб зберегти гарну картинку сім'ї.
А тому, що справді були неправі.
Тато подивився на всіх.
— І ще одне.
— Що? — запитала мати.
— Коли будемо вибачатися, ніхто не говорить про його професію.
— Добре.
— Ніхто не говорить про «вищий світ».
— Добре.
— І ніхто не називає Ольгу проблемою.
Бабуся кивнула.
— Згодна.
Алла підняла руку.
— А можна я скажу щось хороше про Романа?
Тато усміхнувся.
— Можна.
— Він дуже гарно виглядає, коли готує шашлик.
Усі розсміялися.
Навіть тітка.
— Все, — сказала бабуся. — Тепер я точно зрозуміла: нам треба вибачатися.
Потяг продовжував мчати вперед.
А родина Діани вперше за довгий час їхала мовчки не через образу.
А тому, що кожен думав про одне й те саме.
Можливо, вони справді були неправі.
І, можливо, їхня Діана вже давно знайшла те, що вони так наполегливо намагалися знайти для неї самі.
Не багатого чоловіка.
Не представника «вищого суспільства».
А людину, яка не залишить її в біді.
Так само, як вона сама не залишила Романа.
І тепер родині залишалося лише одне.
Дочекатися правильного моменту.
Щоб сказати два простих слова:
«Пробач нас».
