Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 25. «Родина в бойовій готовності»
Автомобіль різко загальмував біля будинку. Діана, яка весь цей час не випускала телефону з рук, одразу підняла голову.
— Приїхали.
Роман стояв поруч із нею, напружений до межі. Марина була біля вікна й постійно перевіряла повідомлення від поліції. Жодних новин. Жодного дзвінка. Жодної зачіпки.
Ольгу досі не знайшли. Діана відчула, як усередині все стискається.
— Вони вже тут, — сказала Марина.
Двері відчинилися, і першою зайшла мама Діани.
За нею — батько, тітка та бабуся.
Вигляд у всіх був такий, ніби вони не на день народження приїхали, а збиралися штурмувати фортецю.
Особливо бабуся.
Вона тримала сумочку в одній руці й телефон в іншій та мала такий вираз обличчя, що навіть Роман мимоволі випрямився.
Мати одразу підійшла до Діани.
— Доню…
Діана подивилася на неї.
Кілька секунд вони просто мовчали.
Потім мама міцно обійняла доньку.
— Пробач мені.
— Мамо…
— Я багато чого наговорила. І про Романа… Я була несправедлива.
Роман, який стояв поруч, трохи розгубився.
— Не треба…
— Треба, — перебила його мама. — Я помилилася. Ти хороший хлопець. І тепер я бачу, що ти справді любиш мою доньку.
Діана здивовано глянула на Романа.
Він лише тихо усміхнувся.
Батько підійшов до нього й простягнув руку.
— Романе.
— Так?
— Вибач за те, що ми тоді влаштували тобі допит.
Роман потиснув йому руку.
— Все гаразд.
— Ні, не все. Ми подумали, що ти не пара Діані.
Батько глянув на доньку, потім на Романа.
— Але тепер я думаю інакше.
— Тату…
— Ти їй підходиш.
— Дякую.
— І якщо чесно, — батько нахилився до нього, — я навіть радий, що вона нарешті знайшла нормального чоловіка.
Марина пирхнула.
— Тату, вона його не знайшла. Вона його найняла.
Усі подивилися на неї.
— Марино!
— Що? Це вже історія нашої родини.
Навіть у такій напруженій ситуації Роман ледь усміхнувся.
Тітка, яка до цього мовчала, раптом підійшла ближче.
Вона дивилася на Романа кілька секунд, а потім тяжко зітхнула.
— Я теж хочу вибачитися.
Роман насторожено подивився на неї.
— За що саме?
— За все.
— Це дуже широкий список.
Марина прикрила рот рукою, щоб не розсміятися.
Тітка образливо глянула на неї.
— Не смійся.
Потім знову повернулася до Романа.
— Я думала, що ти якийсь пройдисвіт.
— Розумію.
— Потім думала, що ти приховуєш щось страшне.
— Теж розумію.
— Потім дізналася про твою сестру.
Роман опустив очі.
— Ольга…
У кімнаті одразу стало тихо.
І саме в цю мить усі згадали, навіщо вони тут.
Ольга.
П'ятнадцятирічна дівчина після складної операції, яка зараз перебувала в руках людини, що хотіла помститися Роману.
Мати Діани схлипнула.
— Її досі не знайшли?
Марина похитала головою.
— Поліція працює, але поки що без результату.
Тітка різко замахала руками.
— Ну все! Скільки можна чекати?!
— Тітко…
— Ні! Я більше не можу!
Вона почала ходити кімнатою.
— Якщо поліція не може знайти, то знайдемо ми!
Бабуся спокійно подивилася на неї.
— Ми — це хто?
Тітка зупинилася.
— Ну… ми.
— А що ти вмієш?
— Я…
Тітка задумалася.
— Я дуже добре шукаю речі.
Марина підняла брову.
— У себе вдома?
— Так.
— Навіть ключі?
Тітка насупилася.
— Це не має значення.
Бабуся зітхнула.
— Значить, будемо шукати людей.
Діана ледве стримала нервовий сміх.
— Бабусю, це не так працює.
— А я й не збираюся працювати. Я збираюся знайти.
Роман мовчав.
Він стояв біля вікна й дивився на вулицю.
Діана підійшла до нього.
— Романе?
— М-м?
— Ти щось знаєш?
Він кілька секунд не відповідав.
Потім повільно повернувся до неї.
— Є дещо.
— Що?
Роман провів долонею по обличчю.
— Він уже погрожував мені.
Діана завмерла.
— Що?
— Кілька днів тому.
— І ти мені нічого не сказав?!
Її голос став гучнішим.
Роман відвів погляд.
— Я не хотів, щоб ти переживала.
— Романе!
— Діано, я думав, що все владнаю сам.
— Сам?!
Вона дивилася на нього обурено.
— Ми живемо разом! Ми заручені! Ти міг хоча б сказати мені, що тобі погрожують!
Роман підійшов ближче.
— Я не хотів втягувати тебе.
— Ти вже втягнув мене в той момент, коли став моїм чоловіком.
В кімнаті стало тихо.
Роман подивився їй просто в очі.
— Справжнім?
Діана на секунду розгубилася.
— Романе…
Він усміхнувся.
— Вибач. Не час.
— Зовсім не час.
Вона легенько вдарила його долонею по плечу.
— Але більше ніколи не приховуй від мене такі речі.
— Добре.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Батько Діани весь цей час мовчки слухав.
А потім дістав телефон.
— Добре.
Усі повернулися до нього.
— Що «добре»? — запитала мама.
— Якщо поліція поки не може знайти адресу, я підключу одну людину.
Діана насупилася.
— Яку людину?
Батько усміхнувся.
— Старого знайомого.
— Поліцейського?
— Ні.
Марина зацікавлено нахилилася вперед.
— А хто?
— Людина, яка вміє знаходити тих, хто дуже не хоче, щоб їх знаходили.
Тітка широко розплющила очі.
— Це законно?
Батько задумався.
— У більшості випадків.
— У більшості?!
Бабуся махнула рукою.
— Не чіпляйся до деталей.
Батько вже комусь телефонував.
— Алло. Привіт. Мені потрібна послуга.
Він відійшов убік і тихо пояснив ситуацію.
Роман слухав його, а Діана стояла поруч.
Через кілька хвилин батько завершив розмову.
— Спробує знайти адресу.
— Скільки часу? — запитав Роман.
— Не знаю.
— Нам потрібна Ольга зараз.
— Знаю.
Раптом тітка рішуче попрямувала на кухню.
— Куди ви? — запитала Марина.
— Готуватися.
— До чого?
Тітка повернулася.
— До порятунку.
Через хвилину вона повернулася зі сковорідкою в руках.
Діана кліпнула.
— Тітко…
— Що?
— Навіщо вам сковорідка?
— А раптом знадобиться?
— Для чого?
— Не знаю. Але з нею я почуваюся впевненіше.
Марина тихо прошепотіла:
— Здається, у нас новий рівень спецоперації.
Бабуся тим часом кудись зникла.
За хвилину вона повернулася.
У руках у неї була качалка.
Роман подивився на неї.
— Бабусю…
— Що?
— А вам навіщо качалка?
— Для переконливості.
Діана закрила очі долонями.
— Я зараз прокинуся.
Марина засміялася.
— Ні. Це реальність.
Батько глянув на тітку зі сковорідкою, потім на матір, яка стискала телефон, потім на бабусю з качалкою.
— Може, без цього?
— Ні, — одночасно відповіли бабуся й тітка.
Роман тихо засміявся.
Діана подивилася на свою родину.
Ще зовсім недавно вони сварилися через її вибір.
Тепер усі стояли поруч.
Через Ольгу.
Через Романа.
Через неї.
Вона підійшла до Марини.
— Знаєш…
— Що?
— Я зрозуміла одну річ.
— Яку?
Діана подивилася на бабусю, яка вже перевіряла, чи зручно тримати качалку.
Потім на тітку зі сковорідкою.
Потім на батька, який серйозно розмовляв телефоном.
— Моя родина…
Вона усміхнулася.
— Вони ненормальні.
Марина кивнула.
— Сто відсотків.
— Але…
Діана подивилася на Романа.
— Вони своїх не кидають.
Роман підійшов до неї й узяв за руку.
— Тепер я теж їхній?
Бабуся одразу почула.
— А ти куди подінешся, хлопче?
Роман засміявся.
— Нікуди.
Бабуся задоволено кивнула.
— От і добре.
Раптом телефон батька задзвонив.
Усі замовкли.
Він подивився на екран.
— Це він.
Діана затамувала подих.
Батько відповів.
— Так?
Кілька секунд слухав.
Його обличчя стало серйозним.
— Ти впевнений?
Ще пауза.
— Адресу маєш?
Усі напружилися.
Батько підняв очі на родину.
— Маємо.
Роман стиснув руку Діани.
— Де?
Батько назвав адресу.
І бабуся одразу підняла качалку.
— Ну що?
Тітка міцніше взяла сковорідку.
— Їдемо?
Бабуся суворо кивнула.
— Ноги в руки! Ольгу забираємо додому!
Діана подивилася на свою родину й не змогла стримати усмішку.
Схоже, тепер у викрадача були серйозні проблеми.
Бо за Ольгою їхала не просто Діана.
Не просто Роман.
Не просто поліція.
За дівчиною їхала вся родина.
І, судячи з качалки та сковорідки, вони були готові до чого завгодно.
