Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 24. «Небезпечна розмова»
Ольга лежала на старому дивані, майже не рухаючись. Після операції її організм ще не встиг відновитися. Лікарі попереджали Романа, що перші місяці будуть складними, що дівчині потрібні спокій, догляд і постійний нагляд. А тепер вона опинилася тут. У чужому будинку. Сама.
Її бліде обличчя майже не виражало емоцій, лише очі час від часу відкривалися й стежили за чоловіком, який ходив кімнатою. Він нервово дивився на телефон. Потім на Ольгу. Потім знову на телефон.
— Твій брат приїде, — нарешті сказав він.
Ольга мовчала.
— Почувала?
— Почула.
Голос у неї був слабкий, але впертий.
Чоловік підійшов ближче.
— Роман думає, що може просто так вийти з боргів. Думає, що все закінчилося після того, як твоя сестра допомогла тобі з операцією.
Ольга насупилася.
— Діана мені не сестра.
— Не має значення.
— Для мене має.
Він нервово засміявся.
— Ти зараз справді збираєшся сперечатися зі мною?
— Так.
— Ти взагалі розумієш, де знаходишся?
Ольга важко підвела голову.
— Розумію.
— Тоді мовчи.
— Ні.
Чоловік завмер.
— Що?
— Я не буду мовчати.
Він підійшов до вікна й відсунув штору.
На вулиці було тихо.
Занадто тихо.
— Твій брат приїде сюди, — сказав він. — І ми з ним поговоримо.
— Ви хочете його вбити?
Чоловік різко повернувся.
— Не твоє діло.
— Моє!
Ольга спробувала підвестися, але тіло одразу нагадало про недавню операцію. Вона скривилася від болю й знову опустилася на диван.
Чоловік навіть на мить занепокоївся.
— Лежи спокійно.
— Відпустіть мене.
— Не можу.
— Чому?
— Бо тоді Роман може не приїхати.
Ольга стиснула кулаки.
— Він приїде.
— Ти так упевнена?
— Так.
— Чому?
Вона подивилася йому просто в очі.
— Бо він мій брат.
У цих словах було стільки впевненості, що чоловік на секунду розгубився.
Ольга завжди була тією, хто жартував, сміявся, вів свій щоденник і придумував романтичні історії для Романа та Діани.
Але зараз перед ним була не весела дівчинка.
Перед ним була сестра, яка готова була захищати свого брата до останнього.
— Ти надто багато говориш, — пробурмотів чоловік.
— А ви надто багато боїтеся.
— Чого?
— Романа.
Він різко підійшов до дивана.
— Не смій мене провокувати!
— А що ви зробите?
Чоловік зціпив зуби.
— Ти дуже скоро пошкодуєш про свою зухвалість.
— А ви дуже скоро пошкодуєте, що зв'язалися з моїм братом.
— Ти думаєш, він тебе врятує?
— Знаю.
— Він навіть не знає, де ти.
— Дізнається.
— А якщо ні?
Ольга на мить замовкла.
У її очах з'явився страх.
Звичайний, людський страх.
Їй було лише п'ятнадцять.
Вона зовсім недавно пережила операцію.
Їй хотілося додому.
Хотілося до Романа.
Хотілося почути його голос і побачити Діану, яка неодмінно почала б говорити щось заспокійливе.
Але Ольга не хотіла показувати цьому чоловікові, наскільки їй страшно.
Вона повільно вдихнула.
— Він знайде мене.
— Звідки така впевненість?
— Бо він завжди мене знаходить.
Чоловік зітхнув.
— Нестерпна дівчисько.
— А ви небезпечний дурень.
— Що ти сказала?
— Ви чули.
Він кілька секунд дивився на неї.
Потім дістав із кишені рулон скотчу.
Ольга відразу зрозуміла, що він задумав.
— Ні.
— Замовкни.
— Не чіпайте мене!
— Тихо!
— Роман вас не пробачить!
— Саме цього я й хочу!
Чоловік обережно, але силоміць закрив їй рот скотчем, щоб вона не могла кричати.
Ольга люто дивилася на нього. Її очі буквально палали. Він відійшов убік.
— От тепер тихо.
Ольга спробувала покликати на допомогу, але голосу майже не було чути.
Чоловік перевірив телефон.
Жодних повідомлень.
— Де ж ти, Романе?.. — пробурмотів він.
Він ходив кімнатою, дедалі більше нервуючись.
Ольга спостерігала за ним.
І раптом його телефон задзвонив.
Він різко зупинився.
На екрані висвітився невідомий номер.
— Так?
Він відійшов до іншої кімнати, але, мабуть, настільки розхвилювався, що почав говорити голосніше.
— Я сказав, що все під контролем!
Ольга насторожилася.
Чоловік мовчки слухав.
— Ні! Він ще не приїхав!
Пауза.
— Я знаю, що Роман не сам!
Ольга широко розплющила очі.
Вони знають.
Чоловік почав ходити кімнатою.
— Мені байдуже, хто з ним! Він має приїхати сюди!
Пауза.
— Що?
Він завмер.
— Ти впевнений?
Його обличчя раптом змінилося.
На ньому з'явився страх.
Справжній страх.
— Звідки вони дізналися?
Ольга уважно дивилася на нього.
Чоловік почав говорити ще голосніше:
— Я не казав нікому, де вона!
Пауза.
— Що значить, машина вже їде?!
Ольга завмерла.
Чоловік різко повернув голову до вікна.
— Скільки їх?
Відповідь на тому кінці, очевидно, йому не сподобалася.
— Четверо?!
Він провів рукою по волоссю.
— Ні. Ні, цього не може бути.
Ольга ледве не усміхнулася.
Четверо?
Вона одразу здогадалася.
Її рятувати могла їхати не лише Діана.
Напевно, Роман теж не сам.
А якщо Марина вже все розповіла родині…
Ольга подумки уявила бабусю Діани.
І вперше за весь час їй стало трохи легше.
Чоловік продовжував кричати в телефон:
— Я сказав тобі, що розберуся з Романом!
Пауза.
— Ні, поліції тут немає!
Ще одна пауза.
— Звідки я знаю?!
Він раптом грюкнув рукою по столу.
— Та звідки я міг знати, що вони так швидко знайдуть нас?!
Ольга уважно слухала.
І тут чоловік сказав фразу, від якої її серце забилося швидше:
— Якщо вони зайдуть у будинок, усе закінчиться!
Він різко завершив дзвінок.
Ольга дивилася на нього.
Він повернувся до неї.
— Чого витріщилася?
Ольга нічого не могла відповісти через скотч.
Але її погляд говорив сам за себе.
Ви боїтеся.
Чоловік підійшов до вікна.
Десь далеко почувся звук автомобіля.
Він завмер.
Потім ще один.
І ще.
На подвір'ї з'явилося світло фар.
Ольга напружилася.
Чоловік відступив від вікна.
— Ні…
Він дістав телефон і почав нервово набирати номер.
Не відповіли.
— Візьми слухавку! — прошипів він.
Ольга дивилася на нього й подумки повторювала лише одне:
Романе, приїжджай.
Діано, будь поруч із ним.
І, будь ласка… нехай бабуся теж приїхала.
Бо якщо бабуся Діани справді була в тій машині, то викрадач навіть не уявляв, який саме «порятунок» зараз наближався до його дверей.
