Раді Вас бачити!

Розділ 21

   Партія розпочалась. Я посунув центрального пішака на дві клітинки вперед, Канітар відповів тим же. Я взявся за правого коня і продовжив бесіду:

— І що це було зі мною? Ти намагався пробитися до моєї голови?

 — Намагався – Легко погодився чаклун і захистив свого пішака чорним конем – Я майже без сил. Не зміг. А ще я помітив на тобі магічний захист. І давно Орден користується послугами чарівників, м?

— Це мені людина подарувала, якій я небайдужий. Надіюсь.

— Мила історія.

   Ми продовжили грати. Позиція поки складалась цілком рівна, ми вивели своїх слонів та розігрували зараз класичний варіант телланської партії. Я спіймав себе на тому, що не пам’ятаю, що я роблю у цій кімнаті, та й взагалі думки плутаються, заважають одна одній. І ці хмарки з блакитного марева довкола… Я усвідомлюю, що переді мною Дієро Канітар, покидьок, якого я розшукував. А далі мислення припинялося. Перед очима все пливло і хиталося, у вухах дзвеніло. Однак шахівницю я бачив добре. Вся моя увага на фігурах.

— Я все розмірковував, хто ти, який ти? Пес Ордену… Зайшов далі, ніж всі інші. Бачиш, довелося нам познайомитися більш тісно, ніж ми обидва того хотіли.

— Не думаю, що мені таке знайомство потрібне. Врешті – я засадив тобі клинок прямісінько під ребра. Як ти вижив?

   Я здогадувався, що чаклун скаже щось про магію, або взагалі не відповість. Канітар замислився. Наш дебют плавно перейшов до середини партії, я пішов у напад. Почав атакувати центр, розміняв пішаків. Чорний кінь напав на мого слона, і тепер я думав, що робити далі. Досить різкий початок. Мені подобалось грати плавніше.

— Я ще не вижив. Рана глибока – помираю. Мушу визнати, це найбільш успішний замах Ордену, що я бачив на своєму віці. Як ви вийшли на мою групу?

— Ніхто й не виходив. Ми всі вважали, що ти давно покійний. У Джизз-Іларі я був зовсім в іншій справі. Випадково тебе побачив, і впізнав одразу.

— Ага. Зараз спробую прочитати, що там у тебе. Отже. Ти – посланець. Воно зрозуміло. Твоїх братів я давно не бачив. Ваші настоятелі перестали робити ставку та тихих убивць?

— Заткнись та грай. Нічого ти не прочитаєш, Канітаре. Скоро тобі кінець.

— Так от, ти мав послання доставити одній кучерявій панночці, дочці твого майстра. Як його там? А, Джереом. І що в результаті? Пошкодував дівицю, та ще й переспав з нею. Замислювався про причини своїх вчинків? Аналізував себе коли-небудь?

   Я завмер з білопольним слоном у своїй руці. Потрібно було або йти на активний розмін, після якого позиція по центру дошки різко загостриться, або переходити до більш щільної оборони. Хотілося розвивати події другого варіанту.

— Як ти це знаєш? – Ошелешено спитав я у чаклуна.

   Мені б зробити всього декілька різких рухів, дотягнутися до старечої шиї, і все. Однак щось заважало. Я не міг рухатися як раніше, перебував наче під дією дурману.

— Ти тепер теж про мене багато знаєш. Не второпав ще? Нас пов’язує певний момент. І я не про шахову партію.

   Дієро Канітар токрнувся своєї лисої скроні вказівним пальцем. Він зробив свій погляд пильним та колючим, коли я все ж пішов на активний розмін. Його ферзь стрімко вривався до поля бою. Становив пряму загрозу моїм фігурам та королю. Один невірний хід – і мене чекатиме розплата.

   Я зрозумів, про що він каже. Дієро Канітар помирає, і йому геть не вистачає сил. Колосальну кількість магічної енергії він витратив на те, щоб просто доповзти сюди та не померти від внутрішньої кровотечі. І відкрити портал. Майже цілу ніч до того, як ми увірвалися до будинку, чаклун медитував, що теж відняло сили.

   Залишки магії тепер він вклав у свою останню ментальну атаку. Хотів прорватися до моєї свідомості, підкорити волю, а не вдалося. Відчайдушна спроба вчинити останню підлість перетворилась у жорстке протистояння двох розумів. Мене захистив амулет Констанції, а ще – моя тренована самосвідомість. Я зміг втримати свою персону, не розлетівся на шматки. Від цього зіткнення постраждав і сам Канітар. Тоді наші розуми й зіткнулися. Під час зіткнення – стався відблиск. У цьому відблиску ми на одну непомітну, однак разом з цим дуже довгу мить могли побачити одне одного. Такими, якими були насправді. Зі всіма намірами, страхами, мріями та бажаннями.

— Ну от, зрозумів, про що я? – Хитро примружився Канітар.

   Я зробив рокіровку, сховавши короля. Чаклунові важко було посміхатися, але він все робив для того, щоб на його мерзенному обличчі з’являлась то зверхність, то насмішка. Я фізично відчував, як у мене руки чешуться, щоб припинити його паскудне існування.

— Висока концентрація магії у цій кімнаті, твоє заклинання і оберіг, що був у мене на шиї. Твоя атака виявилась надто слабкою та вдарилась об мій бар’єр. Наші розуми зіткнулися через це і об’єднались. Далі розлетілись. І що тепер?

— Нічого тепер. Ти вдало захистився, вважай, що ти щасливчик.

— Хто б це казав…

   Я вивів ферзя, однак ініціатива зараз була за чорними. Потрібно було наздоганяти.

   Мені привиділося, як важко поранений чарівник ховається за стіною у підвалі та починає повзти сюди. Кров стрімко покидає його тіло, в очах темніє. Життя закінчується, і розуміння цього примушує серце битися ще дужче. Ще стільки всього потрібно було зробити! І тільки надзусилля волі Канітара допомагає йому подолати весь шлях до ілюзорної стіни. Про цю кімнату не знали навіть його учні! Він багато розповідав їм про портали, він і волів би з допомогою їх здібностей їх відкривати. Але подавав чаклун всю інформацію дуже дозовано, маленькими клаптиками.

   Для відкриття порталу потрібне було життя. Хіба ж бувають такі співпадіння?

   Потужні заклинання школи життя не діятимуть довго. Дієро Канітар приймає важливе рішення. Відкривати портал тут і зараз. Тому що…

— … Тому що, Флоріане, тільки так можна точно відчинити двері між реальностями. Жертвою могутньої живої істоти, котра володіє магією. Це я зараз, щоб ти розумів, перекладаю тобі на примітивну мову. Без образ?

— Без образ – Не замислюючись повторив я та знову зосередився на дошці. Канітар сопів. Я захищався. Розгледів цікаву комбінацію на лівому фланзі. Нехай тільки спробує забрати того пішака. Отримає активну атаку, від якої ще спробуй захистися й сам.

— Що ти знаєш про портали? Тобі розповідали про них в Ордені?

— Магічні ворота до інших світів. Так єретики та чорнокнижники кажуть. Прокляті практиканти.

— Ага. Існують такі конструкції в Сутіні. Сутінь – це, якщо що, наша реальність. Площина, якою ти ходиш, де їси та спиш.

          — Я розумію, що ти називаєш Сутінню, нам читали лекції філософії та релігієзнавства – Відказав я, починаючи дратуватись. Старий демон, ще й кепкувати з мене надумав. Зробити всього рух! Навіть клинка не потрібно. Правильний удар моєї руки невідворотно зламав би декілька хребців у його тонкій шиї.

— Древні залишили ворота до інших світів. Ти ж не думаєш, що Сутінь – єдина? Можливо й думаєш. Насправді – світів безмежна кількість. За своє життя я тільки один портал древніх знаходив. Ти навіть не повірив би де він знаходиться! Хоча, може тепер ти це знаєш.

   Він не взяв пішака. Натомість розпочав атаку слоном, почав виводити туру. Боротьба розвивалась на протилежному фланзі. Помилок я поки не припускався.

— Ти хочеш сказати, що всі ці байки – правда?

— Правда. От тільки я не зміг поки знайти спосіб активувати портал правильно. Одного разу я ледь не привів до Сутіні жителів іншої системи. Ти б назвав їх чудовиськами. Як от нещасних дикунів, яких ти холоднокровно порізав нещодавно. А от справжніх чудовиськ я теж бачив. Доводилося декілька разів покидати Сутінь, знаєш. Це було майже випадково. Щоразу я чудом повертався назад.

— Це все твої ж сюрпризи – Зауважив я – Ти цих тварюк на мене відправляв, ти ті бісові пастки розставив.

— Ну пастки я не тільки для ворогів залишив. А і щоб дикуни до мене не дісталися. Я їм співчуваю, звісно, однак вони моїх добрих почуттів не розділяють. Вони просто захищають своє житло. Власне, неважливо. Слухай далі, і нічого не пропускай.

— Нащо мені взагалі тебе слухати, Канітаре? Чому ти мені щось пояснюєш? Чому я просто не можу тебе прикінчити?

— Тому що цієї розмови насправді немає, а ти – спиш. Вважай це просто монологом у твоїй голові. Тобі відкрилася частина мого розуму, і ти зараз будеш маленькими шматочками його пізнавати. Твої мізки ж я швидше пізнав. Вибач мене – досвід. І Флоріане, надійся, що лежиш ти зараз у чистеньких штанцях. А не так, як тобі пророчив Вільгельм. Як ти взагалі зміг йому в очі дивитися після того, що було між тобою та його законною дружиною?

   Я відчув, як закипає кров у мізках. Пальці вмить стали крижані, а мій погляд зупинився на вені на його шиї.

— Перестань ти, Флоріане. Нічого ти мені не зробиш. І я тобі – теж. Ми дограємо цю партію, а потім у тебе буде вибір. Від якого залежатиме все твоє подальше життя.

   Я спробував різко рвонути вперед, щоб перекинути стіл та дістатися до його випуклих очей. Щоб просто втиснути в них пальці, або просто зламати йому шию. Натомість – я перевів погляд на дошку. Розумно перекрив йому поле для відступу своїм ферзем. Позиція вирівнялась, ще трохи, і чаклун потрапить до пастки.

— І тоді я почав шукати інші способи подорожувати між світами. Щоб це було без крові. Більш безпечно, контрольовано. Тоді я почав звертатися до усіх шкіл магії. І старих, і нових. Ти ж тепер, після того як побував у моїй голові, мав би трохи краще розбиратися в цьому питанні, ніж раніше. Еге ж? Довелося вчити речі, які я давно вивчив, навчив інших, пережив і забув.

— Тобто ти – чортів мандрівник? І всі ці жертвоприношення, ось ця секта, яку ти зібрав… Просто для подорожей між… світами?

— Не просто. Тобі не зрозуміти поки. Ось ти кажеш – “секта”. Я завжди був людиною пізнання. Навіть тоді, коли ви убили Ербіна. Інших моїх друзів. Та багато кого, Флоріане. І я жив би собі спокійно, і батьки мої б жили. Якби не твоя секта. Якби не виродки з Ордену. Такі ж душогуби, як ти. Але не подумай, я не тримаю зла конкретно на тебе. Ти – просто інструмент. Я ж битиму по центру дошки. Скоро настане пора, коли всіх душогубів буде покарано. Тих, що сіють ненависть сторіччями та ламають життя людські, наче колоски.

   Він вдарив мого ферзя своїм. Я відповів пішаком, і ми плавно почали переходити до ендшпілю. Найбільш небезпечні та вагомі фігури вже було прибрано. Залишалися ще тури, кінь та слон у кожного з нас. Я поступово насував своїх пішаків на його короля.

— Тебе послухати, ти науковець і добродій. Жертви самі себе приносили у Місті Тіней? Констанцію ти теж просто так убити хотів? Чи можливо тому, що вона не стала тобі коритися? А переписки з діловими людьми? Некромантія з Ербіном? Потвора ти. Нищити потвор – ось місія Ордену. І особисто моя.

— Чому ж ти сам Констанцію не знищив? Чи це – інше? Де межа в такому випадку між людиною та потворою?

   Я замислився, хоча мені й не хотілося цього робити тут, перед ним. Якісь уривки думок все ж змогли вибудуватися у ланцюжок. Тим часом на дошці ми ще раз розмінялися, і пішаків стало менше.

— Переписки? Флоріане, як доросла людина ти мав би розуміти, що тільки у єдності можливо знайти реальну безпеку. Особливо коли маєш справу з такими відморозками, як ваші святоші. Цікаве спостереження, до речі. Заможні та впливові люди сьогодні знову почали цікавитися магією. А отже, наш світ ще поки має надію на розвиток.

   “Розвиток?” – Подумалось мені - “Руйнування, смерті та зло, ось що з собою принесе магія. А не розвиток!”

— Скажи мені про символи.

— Ти про бідолагу Вінтаріса Далхейна і його хворобу?

— І про твою книгу. Що означають символи?

— Це шепіт Темної Сутіні. Я чую його. Далхейн теж почав чути, але вже коли втратив глузд. Ти тепер теж можеш його розрізняти.

— Далхейн – твій учень?

— Він не був мені учнем. Одна із заблукалих душ. Потерпав він дуже від хвороби. Я дав йому те, що допоможе. Артефакт. А далі – хлопчина надто захопився. Очікуєш від мене виправдовувань? Твій хід, не тягни час.

— Не очікую.

   Я більше не хотів говорити. Ми стрімко наближалися до кінця партії, і врешті дограли до того, що у нас залишилося по одному слону, ну і, звісно, по королю.

   Це – нічия.

   Мат неможливо поставити слоном та королем. І коли мій король став прямо навпроти чорного короля, Дієро Канітар зітхнув.

— Ми зайшли у глухий кут. Але це на шахівниці. А от поза шахівницею у тебе є вибір.

— Який?

— Відступити і жити своє нове життя. Тобі вдалося зберегти здоров’я, ти знайшов людину, яка знову навчила тебе любити. Я готовий вибачити тебе за попередні втручання у моє життя. Просто живи і тримайся подалі від монастиря.

— А другий варіант? – Перебив я чаклуна. Язик почав плутатися, м’яка блакить довкола перетворились у густий дим, що тепер намагався потрапити мені до легень та закутати, як ковдра. Я дедалі гірше міг розгледіти останні з наших фігур на шахівниці. Здається, всі вони знову стали сірими та втратили свої відмінні ознаки.

— Продовжити переслідування. Це принесе тобі загибель, страждання і велике горе. Ти нічого не зміниш. Я винищу Орден. Зруйную монастир, заберу життя кожного, хто там перебуватиме на момент мого повернення. Ти ось питав, яка у мене ціль життя. Я назвав тобі її. Ну, далі обирай сам.

   Він криво усміхнувся та клацнув пальцями. І все зникло. Кудись пропав стіл із шахівницею, я більше не відчував під собою дерев’яний стілець. Дихати знову стало важко, і я згадав, що мене болить все моє грішне тіло.

   “Борись!”

   “Дихай!”

   Я знову перестав бачити, а постійний дзвін у вухах тепер перетворився у страшенно голосний грім посеред неба. І я кричав, намагаючись розгледіти своє життя та себе самого серед темної порожнечі.

* * *

   В голові гуло наче у дзвоні, у який щойно били, коли я прокинувся вже по-справжньому. З мого рота стікала слина. Я плюнув та поволі піднявся на ноги. Відразу перед очима забігали мурашки, а шлунок скрутило. Перевірив штани – все сухо. Якесь полегшення прийшло від усвідомлення цього.

   Що зі мною щойно відбулося?!

   Навколо шиї пекло. Я намацав неслухняною рукою амулет, що мені дала Кеїша та стягнув його, розщепивши ланцюжок. Прикраса розплавилась на моїх грудях, прийнявши на себе магічний удар Канітара. Тепер амулет був схожий на монету, а на шкірі у мене залишився опік, я міг намацати його подушечками пальців.

— Дякую – Пошепки сказав я, хоча знав, що зараз Констанція мене чути не може, поки не відновить свої сили. Амулет я одягнув знову. Хотілося вірити, що так ми з провидицею будемо ближче.

   Я озирнувся. Посеред кімнати стояв відкритий портал, він виглядав наче рама від великих дверей. Біля порталу завмер Дієро Канітар. Вірніше – його образ. Прозора блакитна фігура, з якої виходило безліч ледь помітних ниточок. Усі ці нитки тягнулися до порталу і зникали в ньому, розчинялися у його тьмяному світлі. Чаклун застиг, тримаючись за місце, куди увійшло моє лезо. Одяг – у крові, жодні заклинання надовго не можуть стримати шкоду від таких ран. На його зморшкуватому обличчя застигла гримаса болю та важкого зусилля. Очі недобре витріщалися у порожнечу, яку відкривав перед чаклуном цей портал.

   Тепер я міг зрозуміти, що тут сталося. Мені поступово відкривалося знання. Дієро Канітар зміг активувати портал та безмежно сповільнив момент власної смерті. Останні хвилини і секунди він розтягнув як тільки міг. Фізичне тіло помирає тут – а душа його линула до іншого світу через ці двері. До Темної Сутіні.

   Чаклун довго думав над тим, як йому відкрити портал. Врешті зупинився на магії крові. Врешті, цю школу магії він знав добре, мав хороший досвід. Однак кого принести в жертву, щоб воно спрацювало правильно? Ніхто з послідовників не підходив, бо не мав достатньо могутності. Хіба що сам Канітар… І коли він отримав смертельне поранення від моїх рук, коли він в судомах читав одними губами заклинання магії життя та ховався за стіною підвалу – раптом збагнув. Що має унікальну можливість зараз, що помирає. І може пожертвувати власним тілом, щоб відчинити двері до іншої реальності.

   Його розум швидко метикував та шукав спасіння, поки тіло повільно згасало. Також трохи підтримати життя Дієро Канітара допоміг клинок, яким чаклун володів до цього. Однак і та підтримка стрімко витікала з тулуба разом з темною кров’ю.

   Залишится в тунелях? Це – гарантована смерть. Залишалось тільки ризикнути та активувати перехід між світами.

   Борючись за кожен новий подих, чаклун все ж дістався до прихованої кімнати. Це потрібне місце, де він уже встиг поекспериментувати з різними заклинаннями. Тому портал легше буде відкрити саме тут.

   Гострим камінцем чаклун накреслив потрібні символи на землі.

   Тепер вся магія, всі сили, що були і є у Канітара – все це підтримує тіло, заморозивши момент смерті. А поки живе тіло, працює і портал. Тіло є провідником. Також у чаклуна мало часу. Хоча час тече зовсім по-іншому там, де тепер перебував старий демон. Він опинився у чужому світі. Без власного тіла, у вигляді безтілесного духа.

   Я спробував вдарити клинком прозору фігуру – руку мені обпекло холодом, а тілом пройшовся приступ болю і мене добряче відкинуло назад, я ледь не впав.

   Там, куди відправився Дієро Канітар – існує предмет, що здатен врятувати його. Здається, це артефакт. Але не схожий на жоден із тих, з якими я зустрічався. Це цілком чужий предмет, якого ніколи не було і не буде в Сутіні. Чаклун прагне відвернути смерть, повернутися до нашого світу. Якщо раніше він хотів пізнавати невідомі прошарки буття, то тепер ціль його змінилася, стала більш приземленою та зрозуміло. Повернути собі життя щоб помститися Ордену. Йому потрібна відплата.

   Тепер я відчував його, а він – мене.

   В голові запаморочилося, мозок знову заболів. Думати було важко, усі нові знання приходили до мене дуже поступово і супроводжувалося це сильним болем.

   На мить я побачив перед собою абсолютно викривлений, потворний світ, що віддалено нагадував наш. Це була тріщина, щось неправильне. Наче збірник усіх помилкових рішень Творця, абсолютно темний та злий чужерідний простір. Я побачив, як хижий птах пролітає над чорним як ніч океаном, в глибинах яких водяться доісторичні істоти. А далі – густі непролазні ліси, повні отруйного повітря. Високі гори, з прихованими рівнинами й шахтами.

Мені привиділися височенні кам’яні вежі, що торкалися небес і виглядали наче живі істоти. Кам’яні та металеві чудеса, невідомі пристрої, що миготіли різними кольорами. Я побачив вогняний дощ, великий потоп та те, як люди убивають одне одного найбільш кошмарними способами. Від цих видінь мені запаморочилося в голові і я опустився на коліна. Одразу вирвав.

— Вибір – Прохрипів я пошепки – Я розумію, про що ти, виродку. Я більше тебе не відпущу.

   Відв’язавши від себе червону тканину та перевіривши власні припаси, я загасив каганець. Насправді весь цей час він продовжував горіти. Сховав лампу до своєї сумки та обережно ступив у портал. Перед тим, як зникнути в невідомості – ще раз глянув на прозору фігуру Дієро Канітара. Я не міг бачити плану його помсти, але я чітко усвідомив, що чаклун щиро жадає принести багато смертей. Якщо дозволити йому повернути життя, проллється кров небайдужих мені людей.

— Скоро побачимося – Пообіцяв я та увійшов до порталу.