Раді Вас бачити!

Розділ 20

   Я ухилився від палиці (пізніше я зрозумів, що саме палицями були озброєні нападники) та продовжував зміщуватися. У такій ситуації якщо зупинишся – затиснуть та заб’ють. Потвори злісно хрюкали та утробно гарчали наче зовсім озвірілі чи то свині, чи величезні тхори. Відбиватися доводилося майже в цілковитій темряві, і на мить мені згадалося протистояння з учнем Канітара, який переслідував мене в джунглях, а потім і в печерах.

   Один із нападників отримав удар кинджалом в голову і впав, голосно закричавши. Інші потвори кинулись на мене ще з більшою люттю, щоб помститися за родича. І раптом мене щось кольнуло в правому стегні, і було це так гостро, що перед очима я побачив яскравий спалах. Я втратив рівновагу, однак не впав. Натомість наніс ще декілька різких ударів у різні боки та знову змістився в бік, не даючи себе забити в кут.

Хрюкання та якесь відчайдушне зойкання лунало з усіх боків, я не міг визначити, скільки тварюк на мене напало. Однак розумів, що всі вони розлючені. Ще рух, ухилення, удар, і я ледь не налетів на невидиму пастку чаклуна. Я добре пам’ятав де вона, міг вирахувати по тому, де стояв каганець. На щастя, масляна лампа все ще була цілою.

   Виродок з перекошеною мордою, на якій я встиг розгледіти великий кривий ніс та здоровенні ікла, раптом виник у тьмяному світлі лампи. На худих гострих плечах істоти я помітив обноски, що колись були чимось схожим на шкіряну броню. Я підпустив його трохи ближче – і в останній момент провалив собі за спину. Прямісінько в пастку. Повітря одразу наповнив важкий гул, а мене вдарило теплом в спину. Відштовхнувшись ногами, я стрибнув у протилежний від магічної пастки бік, сильно вдаривши плечем когось із виродків.

Невидима сила підняла догори нещасливого нападника. Блідо-сіра тушка спалахнула. Виродок продовжував гарчати, хрюкати, видавати звуки, які, либонь, щось означали для його родичів. Були чимось на кшталт мови. Печера на декілька секунд наповнилась яскраво-зеленим світлом, а далі згорблене тіло щось переламало та сплюснуло, наче під вагою тисячі кілограм. І знову стало темно. Все це дійство супроводжувалося вереском інших істот. Вони відволіклися на смертельне видовище – ну і я не став гаяти час. Мені вистачило тих секунд, коли підземелля було наповнене світлом, щоб нанести ще пів десятка колотих та різаних ударів.

Достатньо влучних, щоб ще більше крові пролилося на землю, а декілька незграбних тіл – впало. А далі вони почали бігти геть в паніці. У позойкуваннях я вже не розрізняв загрози, чи агресії. Там був тільки жах. Досить швидко все затихло, і я знову опинився сам на сам з підземеллями. Так, наче й не нападав на мене ніхто.

   Я підніс лампу до місця, де спрацювала пастка. Світло від вогню повільно опустилося на те, що залишилося від істоти. Вціліла голова та частина тулуба, і цього було достатньо, щоб зрозуміти, що це не людина була, і не дикий звір.

   Я підійшов ближче – зрозумів, що пастка більше не активна. Придивився до його морди. Створіння нагадувало гобліна – нерозумного дикуна із давніх легенд. От тільки шкіра у них була зеленою, як розповідали дітям дорослі. У цього ж підземного жителя все тіло було сірим, тільки блакитні вени виднілися під шкірою. Гобліни колись жили поряд із людьми, створювали свої племена. Потім їх, правда, винищила така ж древня раса орків… А ті гобліни, що залишились живими – ховалися хто куди, до найтемніших підземель, де їх не знайдуть вороги. Отже, не всі гобліни згинули в історії. Якщо це дійсно був якийсь їх різновид. Тому що окремі ікла у цих потвор були розміром, як мій вказівний палець.

   А от що цікавого я помітив – так це саморобне намисто, що тепер лежало поряд мертвого чудовиська. Нитка темного кольору, на яку ці дикуни вселили дві пари людських вух.

— Твою ж..!

   Мені захотілося вилаятись, але я стримався. Натомість підніс лампу ближче до мертвої голови і придивився. Ну так, це – людські вуха. Трофеї для підземних дикунів? Можливо. Увагу мою привернуло те, що вуха були зовсім “свіжі”. На краях смуглявої шкіри їх власників я навіть зміг розгледіти запеклу кров. І це була кров саме людей, а не підземних гоблінів. Тому що всередині потвор текло щось значно темніше та більш смердюче. Темно-бурі плями тепер розтікалися у мене під ногами із тіл убитих нападників.

   Відрізані вуха мені нагадали про те, що я не перша людина, котра спускається до катакомб в пошуках Дієро Канітара. Ну й гидота. Мені ніколи не подобалися всі ці ритуали та знущання над переможеним супротивником. Такі жорстокі звичаї зустрічалися час від часу у степовиків. А ще – у розбійників, піратів. Я ж убивство завжди розглядав саме як знищення ворога, як метод вирішення проблеми. А не як спосіб вдоволення своєї кровожерливості.

   Я оглянув себе у світлі лампи – наче порядок. Цупка червона нитка все ще прикріплена до поясу. З правого стегна стікала дрібна цівочка крові. Мене вдарили палицею з цвяхом на кінці. Як міг, я швидко обробив маленьку рану, щоб жодна інфекція не потрапила до тіла.

   Хлюп. Цок. Тррр! Щось застрекотіло під ногами, а потім глухо вдарилось. Я аж легкий поштовх відчув. Катакомби виводили мене з рівноваги дедалі сильніше, вони несли в собі загрозу. Раптом сірі гобліни захочуть взяти реванш? Або щось страшніше із пітьми вилізе?... Не роздумуючи довго, я все ж вирішив дослідити тунель, що розпочинався одразу за пасткою. Можливо, та пастка стояла там не просто так.

* * *

   Невідомість завжди лякає найбільше. Я завертав до нових тунелів, доходив до нових перехресть, і нічого нового для себе не бачив. Щосили вдивлявся у стіни, у землю, а коли стеля знову починала “спускатися” – обмацував її руками. Підземні шляхи то звужувалися так, що я ледь пролазив, то знову і знову виводили мене до повністю відкритого простору, де, здавалося, верху немає взагалі.

   Мабуть, щось схоже переживали мої цілі, коли я вистежував їх.

   Крокуючи вперед, я постійно перевіряв нитку – все було на місці.

   Ще в декількох місцях я виявив магічні пастки. Чотири з них були видимі для ока та ледь сяяли примарним світлом у пітьмі. Ще дві теж невидимі. Я знешкодив дві, щоб пройти далі вглиб підземель. Єдине, що змінилось – тепер вузька стежина між кам’яними стінами вела мене кудись вниз. А ще знову почав неприємно дути холодний вітер. І продувало воно наче з усіх боків одночасно, що примушувало взагалі забути, де перед, де зад, де верх, а де низ. Дивні відчуття.

   Коли я знову почув протяжне завивання, то зупинився. На той момент я був вже достатньо втомлений фізично та виснажений морально від постійної напруги й очікування нового нападу… Щось не те. Дарма я блукаю. Не міг чаклун далі піти цими підземеллями! Пройти настільки далеко. Потрібно повернутися назад, до місця, де зникав кривавий слід. Я знову десь на краю побачив думку. Вхопитися за неї не встиг – але зрозумів, що треба повертатися. Я забив у землю ще один кілок, обмотавши його червоною тканиною. Ось чого, а тканини з собою я взяв достатньо…

   Я повернувся назад тим же шляхом, ще раз пройшов маршрутом Дієро Канітара від його початку, від підвалу, і знову зупинився там, де кривавий слід раптово обривався.

   А що, якщо… Деякий час я сидів на землі та вдивлявся у стіну без жодних думок. Все намагався повернутися до тієї ідеї, що народилася в мене ще раніше, але яку я поки ніяк не міг впізнати.

   Цок. Хлюп. Уууууууууууу….

   Я обережно притулив кінчики пальців до однієї із стін тунелю. Відчув шершаву поверхню гострих камінців, їх прохолоду та вологість. Натиснув трохи. Суцільна стіна із сирої землі, нічого путнього. А якщо спробувати на дотик протилежний бік печери? Я уважно придивився на узори гострих камінців. Прові рукою раз, потім вдруге. І коли мої пальці торкнулися стіни втретє, я відчув, як повітря тоненьким струмочком пройшло крізь них. Я усміхнувся сам до себе. Ось воно!

   Зосередився – натиснув руками на стіну сильніше. Ну так! Дійсно, якщо пригледітися, то можна побачити, що узор камінців на одній із ділянок стіни трохи відрізнявся від того, що було по сусідству. Так я і знайшов цей таємний прохід, дбайливо прихований від цікавих очей. Його не помітили ті, хто досліджував тунель раніше. Не звернув уваги Мартін. Однак чари зміг виявити я.

   Заклинання ілюзії не давало помітити це місце. Якщо не зосередити достатньо уваги, то можна й сотню раз пройти повз. Якими б потужними не були такі чари – а обман завжди можна виявити. Потрібно тільки спробувати пошукати деякі невідповідності. Відчути їх!

   Я впевнено зробив крок вперед, прямо в стіну. Спершу тверда холодна поверхня не пропускала, але я вперся в неї плечем. Натиснув. І пройшов. Відразу опинився у тьмяно освітленій кімнаті, посеред якої стояло щось блакитне. Я тільки встиг помітити, як раптом погаснув каганець. Далі мені перехопило дух і я перестав що-небудь бачити і чути. Голова вибухнула різким болем. Мені відняло кінцівки, обличчя вдарилося об землю. Запекло на шиї, там, де висів амулет Констанції. Перед очима все ще стояла блакитна пляма серед порожнечі, а чужа воля проривалася до моєї свідомості. Я ж відчайдушно намагався не пропустити її.

* * *
 

   Усе моє життя пробігало повз, а я не міг упіймати жодну мить, щоб добре розгледіти. Події, люди, слова – воно летіло собі, наче зовсім чуже. Страшна сила ламала межі моєї особистості. Час і простір зімкнулися в одній точці, і мене не стало.

   Ми з Вільгельмом стояли на одному з пагорбів Мірійського нагір’я. Пагорб високий, коли я був молодший – частенько забігав на нього під час тренувань. Так добре розвивається витривалість, коли ти чергуєш темп свого бігу, постійно рухаєшся то вверх, то вниз. Наставник казав, що найкращий учитель для воїна це природа. Сам Вільгельм теж, якщо вірити його словам, викарабкувався на вершину, коли ще здоров’я дозволяло. Хитрий старий Вільгельм, що постійно любив прибіднятися. Я добре знав силу його кулака! Його худорляві на перший погляд руки та непримітну статуру.

— Як воно? – Запитав у мене колишній наставник. Він дивився похмуро, як і завжди.

— Та ніяк – Відказав я – Живу. А що ми тут робимо?

— Помираємо, хіба не бачиш? Розпадається все, а ти лежиш як мішок з гноєм.

   Я озирнувся навколо. Прямо надпагорбом простягалися важкі темно-сірі хмари. Майже чорні, вони нагадували згустки перини, настільки було їх багато. Серед цих темних небес вдалині загуркотів грім.

— Здається я осоромив твою науку та все, що дав мені Орден. Перекреслив добру пам’ять. І твою. І її. Що мені робити?

— Ну-у – Протягнув Вільгельм і ткнув мене кулаком в плече – Носа не вішай. Чи ти вже здаватися хочеш?

— Дістало все…

   Я опустився вниз та сів на землю. Мабуть, це було пізнє літо, тому що в ніздрі вдарявся запах трохи підсохлої трави і конюшини. Красивий вид все ж дарував цей пагорб! Все, як й пам’ятав: он там стіни монастиря зліва внизу, навіть свій будиночок бачу. А он трохи далі – торгові шляхи, якими каравани постійно ходять. Ліс. А он озера. Спробував би я зараз наввипередки з Хотчем туди пробігти? Навряд. Хотча дружина не відпустить, це як мінімум. І коліно, це – максимум!

   Вільгельм підійшов та став наді мною, як батько над дитиною. Руки в боки, брови насупив.

— Флоріане, піднімайся давай. Чи ти от так от хочеш здохнути? Лежачи посеред сраних підземель незрозуміло де? Обгадивши штани?

— Я не обхезався.

— Ну так це поки що. Агов, тобі прямо зараз мізки випалюють! З рота слина полилася, очі закотились. Ти жалюгідно виглядаєш. Скоро почнеш випорожнюватися.

— Немає жодних підземель, Вільгельме. Маячня все. Я – вдома.

   Сказавши це, я заплющив очі та наповнив легені свіжим повітрям, що мало зараз особливий запах. Так природа пахне тільки перед грозою, ще до падіння перших крапель дощу. Правий був наставник, звісно. Хоча, це й не він був. Звідки тут взятися Вільгельму, якщо він давно помер від хвороби? Знав я, що потрібно боротися. Все це я знав. Хотів відтягнути момент. Залишитися в ньому бодай на трохи довше.

   Старий наставник зігнувся поряд і дав мені дзвінкого ляпаса. Досить болючого та образливого, щоб я його відчув так, наче то була справжня рука Вільгельма. Я аж здригнувся, настільки точно було передано це відчуття у моїй пам’яті! І біль на щоці.

— Флоріане, рано подихати, ну! Тебе дорога чекає!

— Я останнім часом лишень те і роблю, що прямую кудись.

— А ти хотів би лягти вже і вмерти? Так легко відбутися? Ні, сину, воно так не піде. Вставай. Тобі є кого рятувати і заради кого жити. А ще… – Наставник раптом перейшов на шепіт, а на небесах вдарило громом – А ще ти так і не прикінчив диявола.

   Чи це вже моя уява була, чи дійсно Вільгельм сказав саме так. Я подивився в очі Вільгельму і зрозумів, що він схвильований. Ба більше – пригнічений, надзвичайно стривожений. Він кивнув мені в бік. Я і собі подивився: і за обрієм раптом побачив яскраво-помаранчеву лінію. З кожною новою секундою вона ставала яскравіше і більше. Насувалася на мене з усіх сторін світу.

— Небокрай горить, Вільгельме.

— Розум твій горить. То будеш опір чинити, чи ти – все? Шмарклі розпустив і безславно квакнув?

— Я… Не можу дихати… Я…

   Знову я опинився посеред мороку, і знову відчув, як ворожа сила проламує собі шлях до мого розуму. Я що було сили зосередився на тому, щоб у цій абсолютній пітьмі розгледіти фрагменти мого життя.

   Помаранчева лінія займала собою все більше місця, а на небесах гриміло голосніше. Знову заболіла голова, наче мене вдарили дубиною, і момент цього удару перетворився у вічність. Мене кидало з абсолютної пітьми до того самого пагорбу, і назад, однак старого наставника я більше не бачив. Тільки чув його слова: “Борись!”

   “Борись!”

   “Не пропускай його до своєї голови!”

   "Тримай себе в купі!”

   “Борись!”

   І я боровся. Зміг розгледіти мільйони малесеньких шматочків моєї персони, які все прагнули розлетілися перед великою пожежею. Світ наповнювався вогнем, помаранчеве полум'я поглинало монастир, Орден, Мірасею, Джизз-Ілар, мене, та всіх кого я міг знати, чи пам’ятати. Але я продовжував вперто дивитися на моменти свого земного буття.

   Набираю повітря в легені. Видихаю.

   Ще раз.

   Набираю повітря. Відпускаю його. Заспокоюю серце. Я – тут. Я живий, і я це я. Той, хто назовні – не зміг пробратися. Мабуть, він спробував ще раз, бо я знову відчув, як біль розбиває мені череп. Однак спроба ця вже була останньою. Підступний ворог відступив, а я врешті зміг себе зібрати до купи.

   Я розплющив очі та зрозумів, що мене болить кожен шматочок моєї плоті, навіть очі, навіть язик, здавалося, був ладен відпасти.

   Я – тут, моє тіло – моє.

   Я протер очі і зрозумів, що все ще знаходжуся у потаємній кімнаті, яку зміг віднайти недавно. Приміщення наповнювало блакитне світло, і я чомусь не міг зрозуміти, де тут стіни взагалі. Тільки блакить, світло, та якийсь ледь помітний димок довкола. Жодних звуків, чи запахів. Вуха наче заклало. А посеред цієї густої блакиті стояв столик. Біля нього – два крісла. На столику – шахівниця. А за столом сидів Дієро Канітар.

   Він дивився на мене своїми величезними очима, які, здавалося, от-от випадуть. Злоби я в не помітив у його погляді – там холодом відблискувала цікавість разом із великою втомою.

— Сідай – Запросив він мене рукою і сам почав неквапливо розкладати шахові фігури зі свого боку.

   Блакитне світло не давало змоги впевнено розрізнити, якого ж кольору шахові фігури для себе обрав чаклун. Я підійшов ближче та сів навпроти нього. Все мені видалося сірим та одинаковим.

— Грати вмієш? – Уточнив у мене Канітар, не відриваючи погляд від шахівниці. А я все дивився та не міг збагнути, білими він планує грати, чи чорними. Дошка не була позначена ні літерами, ні цифрами.

— Так.

   В шахи я бавився ще з дитинства, але серйозно ніколи не захоплювався. Хоча багато хто в Ордені любив проводити час за шахівницею, і Джереом, і Вільгельм... Востаннє я грав десь рік тому разом з Хотчем у себе на веранді.

— Сам вирішуй, який ти. За білих ти граєш, чи за чорних. То?...

— За білих – Впевнено сказав я – Я буду грати білими.

   Дієро Канітар усміхнувся.

— Хто б сумнівався.

   Я ще раз придивився до дошки і збагнув, що своїм кольором для гри він все ж обрав чорний.