Раді Вас бачити!

Розділ 14

   А між тим, якби Констанція поводила себе спокійніше, то посланець побачив би її раніше. Її б вивели разом з іншими дівчатами, і не тримали б під замком на третьому поверсі. Як вона зрозуміла, що поверх саме третій? Слухаючи кроки виродків, що час від часу заходили до неї. Стільки сходинок не могло бути між двома поверхами. А для чотирьох – забагато. Зрештою, хто бачив у Джизз-Іларі такі високі будівлі? Два-три поверхи тут будують, та й все. Це ж не острови Делібрину, це місцеві мешканці могли й на десятому, і на двадцятому поверхах проживати…

   Старший (його так всі тут називали, ніколи не згадуючи справжнього імені) спершу зрадів, коли побачив вродливу синьооку полонянку. Мішана кров! Таких клієнти люблять. Її принесли від Салкана – чи то сестра його це була, чи родичка далека, біс його зна. Салкан був винен. І якщо раніше йому вдавалось розплачуватися своїми зіллями, то зараз вже розмір боргу значно виріс. І Салкан знайшов вихід, продавши свою “сестричку” до борделю. Тепер борг було закрито. Аж поки цей псих-наркоман знову не прогорить, але це вже буде інша історія.

   А дівчину звали Кеїша, хоча це – тимчасово. До нового життя завше потрібно заходити з новим іменем, тому Старший і хотів поспілкуватися з новою робітницею на цю тему. Та й взагалі, познайомитися. В цьому й була помилка власника борделю, він не знав, на що здатна смуглява красуня. А Салкан – не попередив, ні про що таке він не говорив і близько.

   Коли Старший зайшов до кімнати – Кеїша лежала обличчям до підлоги та трималась за живіт. Виглядала блідо, наче птиця зранена. Старший скривився, звернувся до одного зі своїх охоронців:

— Ну що за неподобство? Ти що, не міг нормально її нагодувати, води дати?

— Так я давав води! І говорив з нею. Це ще вона просто від зілля не відійшла.

— Салкан – ідіот. Ще б більшу дозу дав, щоб взагалі дівку приспати навіки – Товстун зітхнув та обережно підійшов до дівчини:

— Гей, Кеїшо… Тебе ж так звуть? Я не принесу тобі зла, я…

   Закінчити речення Старший не встиг. Дівчина внизу раптом різко підскочила та кинулась на нього. Вона рухалась швидко, немов кішка, жоден з двох охоронців не встиг зреагувати – провидиця накинула товстуну на шию ланцюга, яким її прикували до металевого гаку в підлозі. Різко притиснула Старшого до себе, скрутивши свою руку так, щоб ланцюг впився в шию товстуну. А в її другій руці з’явився холодний вогник сіро-блакитного кольору. Долоню з заклинанням вона націлила на двох посіпак власника борделю.

   Перед очима у неї відразу з’явились чорні мурашки, провидиця буквально відчула, як пальці холонуть та не хочуть слухатися. Нумо, ще трохи! Трохи більше сили!...

   З дозуванням, звісно, Салкан переборщив. Але й сама Констанція не дарма стільки часу проводила за медитаціями. Тому й змогла взяти свій розум та тіло під контроль трохи швидше.

— Назад! Назад!

   Дівчина оголила рівні зуби, в її очах недобре блиснуло. Один з охоронців виставив руки перед собою, показуючи, що не збирається заподіювати лиха. А от інший дуболом помилився. Він зробив рух. Хотів дістати щось із-за пояса, либонь. Гадав, що полонянка не встигне. Але Кеїша встигла. Світлий вогонь з її долоні швидко вирвався вперед та влетів у тіло охоронця. Спалахнуло білим, у кімнаті враз стало гаряче, наче від пустельного вітру. Чоловік закричав, а його тіло підкинуло майже до стелі. Він загорівся.

— Уб’ю! – Крикнула вона та спробувала сотворити ще одне заклинання.

   Однак Констанція швидко відчула, що в неї підкосились ноги. Тіло ще не відновилось достатньо, магія забирала багато сил. І зовсім трішки тиск ланцюга на масивну шию Старшого ослаб через це. Чого було достатньо, щоб товстун різко зігнувся та перекинув дівчину через своє тіло; насправді під прошарками жиру, десь там, під круглим животиком та в пухких ручках ховалася ще й яка фізична сила.

   Вона впала додолу, але ланцюг не відпустила. Товстун вдарив ногою провидицю, рвонув ланцюг на себе та вдарив ще раз. Повис зверху над дівчиною, даючи волю своєму страху, що тепер перекинувся гнівом:

— Ах ти сучка! – Закричав Старший та стукнув її кулаком по голові.

   Охоронець, котрого Кеїша вдарила магією, продовжував вовтузитися на підлозі та верещати. Білий вогонь обпалив йому броню, на шкірі запеклася кров. Його “колега” водив очима то туди, то сюди. Наче застряг на місці, не міг збагнути, що робити: кинутися допомагати босу, чи взятися за напарника.

— Сучка! – Він вдарив ще раз. І дівчина обм’якла.

   Старший повністю стягнув з себе ланцюга, одразу перекинув його на шию полонянці, швидко обмотав. Встав сам та підняв дівчину над собою, немов тушку:

— Що ти твориш?! Ти магію у нас знаєш, так? Думала, допоможе? А от хрін!

   Дівчина намагалась вивільнити горло, руками вчепилась у ланцюг, на якому тепер висіла. Товстун голосно засопів. Через декілька секунд відпустив хват. Кеїша впала та важко задихала.

— Чого ти вовтузишся з цим придурком? Ходи сюди, зв’яжи її нормально!

   Той з охоронців, що залишався на ногах, швидко закивав, слухняно підбіг до боса. Товстун скривився, коли поглянув на дівчину, що тепер хапала повітря. Далі він обернувся до іншого лоботряса, того, що продовжував кричати внизу. Горіння практично припинилося.

— Та годі верещати, ти що, дебіл? Тебе спалили, убили? Закрийся зараз же! Сором ходячий!

   Обпечений бідолага стулив пельку, тільки гарчав крізь зуби. Перестав вовтузитись. Він підвівся, оглянув обпалену броню. Шаленим поглядом втупився в Кеїшу:

— Я… Я… Ти…

— Стулися, кажу тобі! Облиш в спокої, все, досить. Не чіпайте її. Міцно зв’яжіть. Сьогодні без вечері залишається. Зачекаємо, поки більш покладистою стане. Все!

   Старший дав свої розпорядження та поправив комірець сорочки, який трохи з’їхав після того, що наробила полонянка. Вона повільно відповзла до стіни, спробувала підвестись. Тихо простогнала:

 — Та пішли ви…

   Товстун у відповідь тільки посміхнувся. Але без злоби. Його хлопці підійшли до Кеїші з міцним шнурком в руках. Один взяв її за волосся та заламав руки. Інший почав знерухомлювати.

— Подумай над своєю поведінкою. Я ще зайду до тебе завтра. І ми спробуємо поговорити. Надіюсь, ти мене почула. Повір, зіронько, може бути набагато гірше.

   Шнурок боляче впився в передпліччя та щиколотки. Її зв’язали міцно, і поклали в максимально незручне положення. Щоб тільки дихати можна було, та й те, через зусилля. Однак кров до кінцівок все ж поступала.

— І як вона тільки гак з підлоги витягла? – Здивовано запитав у всіх одразу уцілілий охоронець.

— Ти краще спитай у неї, як ланцюг змогла зняти? І замок відчинити? От сука, а?

— Закінчуйте там, менше балакайте. У нас є справи. Нахрін вам її відповіді? Це вам наука, щоб уважніше бути.

   Врешті, Констанцію залишили в спокої. Світло погасили зовсім, а двері – зачинили. Вона тихо застогнала та пустила з очей декілька сліз. Ні, не від болю, скоріше від образи, що не вистачило сил вразити хоча б одного виродка на смерть. Хтось інший на її місці можливо б проявив більше хитрощів, однак Кеїша була не така. Вона й хвилини не витримала б штучно посміхатися цим сволотам, чи загравати з ними. Скоріше – вона б із задоволенням познімала з них скальпи, якби тільки не підвела магія. Щоб відновилась здатність до чаклунства, потрібен відпочинок та відсутність стресу.

— Клятий Канітар… Здохнеш…

   Лисий психопат з Міста Тіней якимось чином витягнув з неї стільки душевних сил, скільки вона не витрачала за роки своєї діяльності як провидиця. І це ще вона безпосередньо з ним не боролась. Тільки пригнічувала магічні сили, щоб дати можливість хлопцям в будинку зробити свою справу. Скільки ж тепер часу знадобиться, щоб повернути все назад?...

   Як би там не було, а залишалось тільки спокійно лежати та мовчки очікувати, що ж буде далі. Тому що звільнитися від тих вузлів, якими її щедро нагородили ці покидьки, для дівчини було неможливо.

* * *

 — Щось тут не те… – Підмітив Старший, поправляючи хустину на голові перед дзеркалом.

   Ті самі два охоронці зараз були разом з ним у кабінеті, очікували наступних розпоряджень. Адже завтра новий день – отже, й нові завдання, нові клієнти для їх прекрасного закладу. Вони обоє – одні з довірених осіб товстуна. Всі решта – просто пішаки, рядова піхота. Принаймні, так обидва вважали. А що вважав сам Старший, вони точно не знали. Та й не їхня це робота, щось думати, або про щось знати.

— Дай її нам з хлопцями на годинку, ми швидко дівку манерам навчимо! – Запропонував той, що прийняв на себе магічний удар.

— Ти вже сьогодні навчив. Ні, вона нам потрібна в нормальному стані.

— Та звичайне дівчисько, босе. Ну так, вродлива, але у нас і кращі є. Ця небезпечна. Ще клієнта якогось скалічить – Це сказав вже інший, його напарник.

— Нерозумні ви обидва. Глибше дивіться. Балакали хлопці недавно, що серйозні люди на Зеленому березі якусь чарівницю молоду шукають. Чи то зі степів, чи з пустелі вона родом. Щось наробила в Місті Тіней, може у Джиззпорті переховуватися… Зрозуміли?

— Вона не дуже-то й на степовичку схожа…

— А на сестру Салкана схожа хіба? – Спитав Старший, підвищивши голос. Обпалений охоронець відразу опустив погляд.

— Слухай, що кажу. Завтра навідайтеся з хлопцями до Салкана, нехай каже, хто вона така. Притисніть його. А ти – Старший глянув на того, що залишився цілим – Вісточку надішли на Зелений берег, що є у нас, здається, юна чаклунка, яку вони так шукають.

— Там нещодавно різанина сталась, ви ж знаєте. Ібрахіма Два Удари убили якісь сектанти. Орден, кажуть.

— Ти сам бачив, що Ібрахіма вбили? Не бачив. В Орден віриш? Ну так, спустилися з гір хрестоносці, щоб тебе, дурня, налякати. Плітки це все. Побалакай там з людьми, іди, мені що, вчити тебе? Можливо, зможемо продати цю кралю за хороші гроші.

   Старший ніколи не став би старшим, якби не умів відчувати запах вигоди раніше від інших. Він прийняв рішення не віддавати поки що Кеїшу клієнтам. Хоча промайнула в нього спершу думка дійсно перевиховати її руками хлопців – однак він швидко вистигнув та відкинув ідею. Зрештою, це завжди встигнеться. І клієнти нікуди з Синього берега не зникнуть.

   А он якщо цю дівку можна буде добре продати комусь та заробити… Старший точно не планував продешевити у такому випадку. І ні, він не буде просити гроші у піратів з Зеленого берега, якщо що. Знайдуться й інші речі, про які можна буде домовитися. Певні поступки у конкретних справах.

   По правді, згодом товстун взагалі пошкодував, що добряче почастував своїми ударами Кеїшу. Ну з характером дівчисько. Хитренька, уміла. Всі ж цілі. Ну, майже всі. Тому Старший вже ближче до вечора дав наказ дещо ослабити шнурок. Але при цьому – добре перевірити кімнату, чи немає там гострих предметів, або ще чогось, чим може ця бунтарка скористатися.

   Наступний день видався напруженим, жодних новин із Зеленого берега поки не прийшло, тому Старший на деякий час забув про полонянку. Так і не зайшов поговорити з нею, не встиг.

   Із Салканом теж спілкування не вийшло. Він чи то з горя, чи ще з якого приводу довів себе до непритомного стану. Коли хлопці зайшли до відчиненої халупи - її господар лежав весь у нечистотах і ледь дихав. Вони намагалися розрухати його, освіжити, однак нічого не виходило. Зрештою, це не новий стан для Салкана. Мине день - прийде до тями. Тому охоронці Старшого полишили його в спокої. Поки що. Розмова ж все одно буде...

   Потім хлопці доповіли, що намагались нагодувати дівку, приносили воду – а та відмовляється, прокльони лишень шле та смерті бажає. Почесав тоді свою потилицю товстун, відволікся трохи від справ насущних… І вирішив зрештою трохи випити. А зранку і самому навідатись до Кеїші, щоб ще раз спробувати знайти спільну мову. От тільки їх наступна зустріч відбулась зовсім не так, як він міг би собі уявити.

* * *

   Констанція не знала, хто був за стінкою сусідньої кімнати. Вона чула голоси, навіть жіночий сміх іноді. Інші полонянки? Чи правильніше сказати – сумлінні працівниці? І як багато дівчат тут працює? А хто з них – добровільно?

   Ще до того, як її зв’язали, Кеїша намагалась попросити допомоги. Навіть кричати. Однак жоден рятівник так і не зв’явився, ніхто не відізвався. Хоча вона точно була впевнена, що крик і на вулиці чутно. Навіть незважаючи на зачинене вікно. Тільки один із цих телепнів-охоронців з недобрим обличчям з’явився у дверях якось, наказав замовчати та пригрозив зав’язати рота. Або взагалі до горла засунути дещо. Кеїша це запам’ятала та пообіцяла собі потім дістатися до цього чоловічка. І відрізати те, чим він там на словах погрожував. Зрештою, вона замовкла.

   Тепер же вони обіцянку свою таки здійснили, рота дівчині заткнули якоюсь ганчіркою. Зробили вони це після того, як дівчина пообіцяла розправитися з телепнем, що приносив воду та насміхався над нею. Опис розправи був настільки детальним та злим, настільки перекосило від гніву обличчя Констанції при цьому, що той покидьок аж розгубився на мить. Тому зараз чарівниця не могла видавати жодного звуку, окрім стогону. Добре, що хоча б шнурок трохи ослабили, і дихати стало легше.

   Цього разу знерухомили серйозно – Кеїша години зо дві точно пітніла на підлозі, намагаючись якось вивільнити бодай одну руку. Та де там!    Дівчина зрозуміла, що щось відбувається, коли почула метушню в коридорі. Правильніше було б сказати – відчула. Може, здалось? Чи хтось із головорізів просто вештається? Нових полонених ведуть?...

   Констанція вловила цей звук, тихій стукіт, ледь уловимий скрип. Геп. Її серце забилось сильніше. Далі все замовкло. Тільки десь знизу, на другому поверсі хтось дверима гримнув. Почувся чоловічий бас. І знову тиша.

   Хвилина, дві, три… Цілковита тиша, здавалося, розчинилася в темноті кімнати і повисла над нею. Аж на вуха тиснула. В коридорі хтось був, жива людина. І коли нарешті по той бік дверей хтось вставив ключа до отвору замка – дівчина напружилась у кожному м’язі свого тіла.

   Двері тихо прочинилися. В отворі показалась міцна і дужа чоловіча фігура. Світло з коридору одразу прорвалося до кімнати та впало на лежачу на підлозі полонянку. Один з людей Старшого зачинив за собою двері, підійшов ближче. Знову стало темно. І що цього разу? Знову пропонуватимуть води напитися? Чи одразу до клієнтів? Чоловік нахилився ближче. Прошепотів:

— Тихо. Це я. Я прийшов. Я звільню тебе. Кивни, якщо зрозуміла.

   Кеїша закивала, що було сили. Посланець! Він обережно підійшов до вікон, переконався, що штори застелено. Все робив у цілковитій темряві. Флоріан помацав шнурок, яким її зв’язали. Зробив декілька рухів, розрізав пути. Стягнув їй з рота пов’язку. Дівчина одразу вдихнула на повні груди, перевернулась на спину.

— Як добре, що ти прийшов! – Як могла тихо прохрипіла Кеїша та притислась до посланця, обнявши його холодними руками.

Він був одягнутий у якусь стару шкіряну броню, котру, здається, шили-перешивали разів зо триста, що було помітно навіть у щільному мороці. Але зараз це було неважливо. Дівчина притиснулась до свого рятівника сильніше. З її блакитних очей градом покотилися сльози відчаю, болю, та полегшення одночасно.