Раді Вас бачити!

Розділ 9

   Я знову йшов до Джизз-Ілару, знову мені потрібне було Тіньове Місто; історія повторювалась. От тільки на душі цього разу було важко. Тривожила невизначеність щодо долі Констанції. Пасмо її волосся все ще було зі мною, я сховав його у своїй сумці. Час від часу витягував назовні, стискав у теплій руці та намагався подумки поговорити із провидицею. Вона й далі мовчала.

   Кожен крок наближав мене до нескінченного дощу Джизз-Ілару. Цей сезон не закінчиться швидко.

   Мені вдалося поспілкуватися з Мартіном перед відходом. Він якраз вийшов із храму, коли я наблизився. Я дійсно мав на меті помолитися, але й за самим Мартіном я поглядав час від часу. Потрібно було зчепитися з ним у випадковій розмові. Дочекатися потрібного діалогу…

   Чоловік виглядав похмуро, говорив мало. Здається, навіть одяг не змінив з тих пір, як повернувся. Вочевидь – усіма своїми думками Мартін перебував ще десь там. На мене дивився з прихованою підозрою, але свої істинні думки не озвучив. Воно й не дивно – для яких-небудь звинувачень потрібні докази.

— Не знайшли ми його поки – Тихо підвів підсумок Мартін після невеликої розмови про все і ні про що одночасно – І слід крові обривається в нікуди…

   Ми стояли біля храму. Поряд проходила молодь, у них якраз була перерва між заняттями. Крокували хлопці і дівчата швидко, раз по раз примружуючись від прохолодного вітру. Переходити на осінній одяг ще рано, а літнього вже було недостатньо, щоб комфортно себе почувати серед відкритих просторів монастиря.

   Вони кидали погляд то на мене, то на Мартіна. Нас, звісно, знали. З Мартіном ми бачилися з моменту його повернення, перетиналися. Але віч на віч поки побалакати не встигли.

— Співчуваю за Річарда та Марію – Поклав я йому руку на плече.

   Говорив я щиро. І самому важко щоразу, коли хтось із наших гине. Річарда ж Мартін тренував особисто, тільки недавно розпочав. А з Марією вони непогано спілкувались вже кілька років, здається дружили. Тому я міг уявити його почуття. Зрозуміти їх.

   Мартін напружив свою руку та плече, трішки відсторонився, але ніби ненароком, щоб не образити. Я ж встиг це вловити. Недовіра. Потік слизьких та пекучих думок у його свідомості. Він дійсно ще не в монастирі, а на місці вибуху.

— Дякую. А ти як? Відновився вже?

— По-трохи. Як бачиш – ходжу самостійно. Поки зібрався відпочити декілька місяців, та й не допускають мене до справ настоятелі.

   Мартін зміряв мене поглядом, ніби оцінюючи фізичний стан. Я почував себе мерзенно, наче підозрюваний у якомусь злочині.

— Слухай, я от запитатись хотів…

   Він розпочав. Добре. Мартін продовжував дивитися мені в вічі, намагався вловити якісь зміни у моєму погляді, чи голосі. Дарма, друже. Я – посланець. Ти – просто один із воїнів Ордену, нехай і досвідчений та розумний. Ти не знаєш усіх моїх секретів, та правил гри до кінця. Це не твоє поле бою.

— … Свідчення є у нас про дівчину. Тебе бачили в районі степовиків у Місті Тіней. Буцімто ти там проживав деякий час. І на оселю Канітара ти напав не сам, а з якимось степовиками та молодою практиканткою. Це правду кажуть?

   Досить грубо розпочав, наче на допиті. Посмів, не забоявся. Але я проковтнув це. Мені не потрібен був конфлікт із Мартіном тут і зараз. І подальші розмови з настоятелями та майстром теж. Не до того було. Тому я “згладив” ситуацію:

— Все, що я пережив – уже розповів, коли тільки прийшов. Ти й сам все знаєш, Мартіне. Тобі сам Джереом давав інструкції. В тебе недовіра до моїх слів? Я не ображуся, просто я теж зацікавлений в тому, щоб Канітара знайшли та прибили.

— У мене немає недовіри до твоїх слів, чи до слів майстра, Флоріане. Я виконую свою роботу. Розслідую справу та аналізую інформацію. Люди загинули через цих сволот.

— І я просто виконував свою роботу, повір. Стосовно дівчини…

   Я оглянувся, показуючи, що не хочу, щоб ще хтось чув нашу бесіду. Наблизився впритул до Мартіна та продовжив напівпошепки:

— Проводив певну операцію. Там у місті дехто з практикантів протистояв Канітару. Він вербував людей, але не зі всіма це вдавалося зробити. Дехто чинив опір. Я використав, скажімо так, одну персону. Це зробило мою місію легше. А сама практикантка відправилась до пекла. Мартіне, кажу тобі коротко, бо тепер ти займаєшся цією справою. Але давай це між нами залишиться, про мою операцію.

   Сказавши це, я простягнув йому руку. Мартін, звісно, потиснув її, але погляду не відвів ні на мить, все продовжував вивчати мене своїми темними очима. І що ти хочеш там побачити, друже, у мене в душі?

   Намагався я говорити переконливо, навіть емоцій трішки додав. Наче як соромлюсь. Видаю важливу таємницю. Додатково – підкреслюю вагомість самого Мартіна. Хоча всередині відчуваю роздратування до колеги. Хотілося його на місце поставити та заспокоїти.

   Не зараз. Не тут і не таким чином.

— Дякую, що пояснив, Флоріане. Паршива справа, все коту під хвіст.

   Нарешті чоловік наче як розслабився. Опустив погляд. Можливо, йому й потрібно було почути від мене особисто схожі слова. Ця відповідь на деякий час його влаштує, але я був готовий закластися на що завгодно – розслідування продовжиться. Надто вже я добре знав Мартіна, хоча ми ніколи й не товаришували особливо.

— Не все. Ми перебили купу психопатів, а на черзі Канітар. Це лишень питання часу. Кільце вже стискається. До речі, Філнар залишився у місті, так?

   Мартін кивнув. Отже, слідопит продовжує шукати.

— Ми беремо зараз Джизз-Ілар під повний контроль. Оновлюємо мережу агентів. Ставимо людей у Джиззпорті. Відтепер це повністю наша земля буде. Тому – ти правий. Канітар скоро випливе назовні. І все приховане стане видимим.

   “Все приховане стане видимим…”

   Мартін сумно усміхнувся одними губами. Сказав:

— Паскудно, отже, працював наш Аджар. Якщо у тебе знайшлися контакти серед практикантів у Місті Тіней, а у нього – ні.

— Наскільки я знаю – він взагалі все провалив? І через нього це все от… Там, на кораблі?

   Мартін махнув рукою. Відповів не одразу, ніби підбираючи слова:

— Все він зіпсував, балакучий гусак. Тому й кажу, що змінюємо всіх людей у Джизз-Іларі. Ми вже розпочали. Аджар тут, на покарання чекає. Я йому трохи вже дав. В тонусі підтримав. Далі видно буде.

   Деякий час наша розмова продовжувалася, а далі ми ще раз потиснули одне одному руки та попрощалися. Я зайшов до храму, щоб помолитися. Попереду мене чекала ще бесіда з майстром.
 

* * *

   Я знову ночував посеред лісу, шлях мій був спокійним, нічого нового дорога не принесла. І те дуже тішило. А далі я відхилився трохи на схід, і до таверни Таверни Товстуна Гвіна вже не заходив. Та й бажання не було знову залишати п’ятдесят монет бармену з маленькими оченятами. Вже краще заплатити пізніше ці гроші, але й отримати більше, ніж скрипучий лежак у тісній кімнатці.

   Рухався я швидко, в дорогу з собою взяв все те, що й зазвичай: трохи золота, запасний одяг, пару клинків. Ну і припаси їжі з водою. Плащ для подорожі цього разу я обрав темний, майже чорний. Якраз під настрій погоді.

   Майстер Джереом не задавав багато запитань – вся його увага була прикута до розшифрувань письмен Дієро Канітара. Знову борода його була скуйовджена, вона навіть здається стала більш темною за своїм відтінком.

— Я як відпочину – до справи все ж візьмуся, майстре – Сказав я, відвідавши Джереома в його кабінеті.

   На стіні гарно оздобленої кімнати красувалася велика карта континенту, вирізьблена із дерева. Релігійні символи. Масивний щит із зображенням сонця посередині. Саме з цим щитом колись стояв проти сил пітьми святий Анджелус, засновник нашого Ордену.

   Стіл майстра буквально було завалено старими книгами та сувоями – а зверху цього всього лежали рукописи, зроблені дуже неохайним почерком. Наче поспішаючи писали. Або – під дією сильних вражень. Так виглядали чорновики Дієро Канітара, це я згодом вже зрозумів.

— О, це добре, Флоріане. Таки візьмешся за наставництво?

— Чому б і ні. Якщо я вже не придатний до справи… –- Зітхнув я та кивнув головою на купу мотлоху на столі – Над іменами подумав. Валент нехай буде. Ще мислив про Вольфрема, Лазарона. Фенрікс міг би, але його вже Філнар тренує на слідопита. А ще – Констанція. Емоційна, правда, гучна дівчина, але потенціал бачу.

   Я спробував побачити бодай якусь реакцію на ім’я Констанція. Співпало так, що одну з молодих дівчат зараз у нас в монастирі звали так само, як дочку Джереома… Однак майстер жодним м’язом на своєму обличчя не поворохнув. Кивнув тільки. І продовжив:

— На рахунок Валента я й не сумнівався. Фенрікс – так, талановитий парубок, чимось тебе нагадує. А що стосується справи – уже все. Дієро Канітар зник в черговий раз, але ми шукаємо. Книгу он вивчаємо, інформацію аналізуємо. Можливо й доведеться відправитися до Теллану, чи в Сенікару. То вже без тебе, синку, я ж дав тобі слово, що кінець. Отже – кінець.

   Вести діалог з майстром потрібно було набагато обережніше, ніж з Мартіном. Джереом дуже багато знав та умів, був одним із моїх вчителів ціле життя. Деякі з моїх прийомів він легко міг розкусити за одну мить. Тут потрібно було хитрість разом із щирістю перемішати. Що я й спробував зробити:

— Спокою воно мені не дає. Майстре, розкажіть, що там? Що по книзі, по інших записах, які Мартін знайшов? Я хочу знати.

— Можу все розповісти, Флоріане, але це означатиме, що ти знову у справі. Ми ж домовлялися про відставку.

— Мені б трохи відпочити, хоча б місяць-два. Все ще слабко себе почуваю. Можливо, і є сенс знову мені взятися до роботи. Адже Канітара я впустив. Я міг би вже почати.

— Ну ось повернешся після відпочинку – обговоримо. Зараз цього проклятого чорнокнижника шукають всі. Тому він не зможе ховатися довго. І Філнар зі своїми, і Мартін теж продовжить. Для Мартіна це тепер теж особисте…

— Лишень одне скажіть мені, будь ласка. Символи. Щось про Шелфілд, чи про рукавиці. Про Вінтаріса Далхейна у Латтхорні… Є інформація?

   Майстер Джереом стиснув губи та зовсім трохи насупив білі брови. Достатньо, щоб я помітив. Було видно, що він почав злитися. Не любив майстер повторювати одне й те ж кілька разів. Але все ж відповів обережно, без натиску:

— Якби ми знайшли там щось, що безпосередньо вказувало б на ті події – ти б вже знав. І не тому, що я такий добрий, а тому, що ти безпосередній очевидець того, що сталося у Шелфілді. Кінець, Флоріане. Розмову завершено. Повернешся, не передумаєш, візьмешся до роботи, то все будеш знати.

   Це означало тільки одне – наш діалог дійсно закінчився. Шукати зараз інші підходи до майстра – це видати себе, провалитися з тріском. Тому я поки що відступив. Цікавою деталлю було те, що старий Джереом жодного слова не сказав мені щодо сумнівів Мартіна та того, що там бачили наші агенти в районі степовиків. Сам сумнівається, чи принципово не хоче мені казати?... В тім – неважливо. Головне, що я хоча б трохи заспокоїв Мартіна. І що Хотч розповів мені те, що розповів.

   А після розмови з майстром я завітав до зали, де якраз вчилася вправлятися з луком наша молодь. Урок якраз проводила Ліріт, дружина Хотча. Я тихо увійшов до великої мармурової зали, привітався. Ввічливо попрохав Валента на декілька хвилин. Ліріт трохи закотила очі, але все ж відпустила хлопця.

— Валенте, мені знову йти треба, я через місяці два-три повернуся. На тобі мій будинок та господарство.

— Що? Куди ви?...

— Треба. Минулого разу ти добре впорався, сад мені завжди підтримував правильно. І тепер не підведи.

   Хлопець якось спохмурнів відразу, виглядав, наче мале цуценя, яке відлучили від мисочки зі смаколиками.

— Скажи мені от що. Які у тебе плани на майбутнє? – Запитав я в учня. Той аж кліпати перестав, вирячився на мене.

— На майбутнє? Ну…

— Що кажуть вчителі? Ким ти будеш?

— А… Хочу на посланця готуватися! От якраз хотів з вами поговорити. А ви вже йдете.

   Все зійшлося. Недарма майстер Джереом згадував про малого раніше.

— І чому так?

— Слідопитом бути мені не цікаво, це нудно – Юнак знизав плечима – просто на бійця готуватися теж не хочу. Це як у всіх. На посередника мене не візьмуть, я ще надто малий.

— Не боїшся?

— Ні! – З гордістю відповів Валент – Флоріане, я ж і хотів попроситися вчитися. Особисто щоб. Я навіть з майстром Джереомом про це говорив, що ну… Хотів би на посланця…

— І що майстер Джереом відповів?

— До вас відправив.

   Я посміхнувся. Врешті, посланці завжди потрібні в монастирі. Звичайно, що практично всі члени Ордену були спроможні проводити операції різного рівня, це і шпигунство, і саботаж, убивства. Однак це зовсім різні рівні виконання та залучення. Посланець – це про самотність, маскування та непомітність. Про тонку роботу. Щоб вжалити, наче комар. І розчинитися в нікуди.

— Влізаєш сам не розумієш куди, малеча. Дивись, я тобі кажу зараз цілком серйозно – воно тобі не треба. Не тому, що ти не підходиш з самого початку, просто це темна дорога.

— Я довго думав, хочу як ви. Візьмете?

   Очі горять, у них ще багато життя та енергії.

— Повернуся через декілька місяців – візьму тебе.

   Валент посміхнувся усіма своїми зубами та ледь не кинувся мене обнімати. Я помітив, що от-от, і він це вже був ладен зробити. Але стримався. Правильно.

— За домом подоглядай, ага. І не балакай! Це наша з тобою справа. Джереому потім можеш розповісти, що коли я прийду – то навчання твоє розпочнемо. Все ясно?

— Так-так! Звісно, Флоріане, я про все подбаю! Дякую!

— Не дякуй.

   Рано ще було радіти, чи дякувати. Можливо передумає ще, поки я повернуся.

* * *
 

  Знову торгові шляхи та караван, до якого я доєднався. Мені пощастило, і не довелося очікувати на торговців надто довго. Тепер же я проникав до Міста Тіней через Підземну заставу. По-перше, лізти до підземного гроту в джунглях, коли надворі сезон дощів – небезпечна справа. Рівень води в річках відчутно піднявся, піски та землю розмило ще дужче відтоді, як я востаннє був у цих місцях. Зайвий раз бродити джунглями було б вкрай необачно. По-друге я завжди намагався рухатися різними шляхами, якщо доводилося відвідувати одну й ту ж місцевість протягом короткого проміжку часу.

   Підземна Застава гомоніла, місцеві розбійники жили своїм життям: посеред величезної печери вони побудували справжній пропускний пункт для чужинців. Караван, до якого я приєднався за тридцять п’ять монет, очікував своєї черги на огляд. Попереду нас їхав ще один торговець з декількома повними возами, і місцеві ділки якраз ретельно оглядали цей караван. Якийсь чоловік у синій хустині на голові вів жвавий діалог з торговцем, бесідували вони про наповнення каравану та про золото.

   Довелося і мені витратити ще трохи монет, щоб врешті спокійно минути Заставу та опинитися у Джизз-Іларі. Хто я для усіх цих бандитів та найманців? Просто небритий чужинець, схожих вони десятками бачать щодня. Щетину довелося терпіти, оскільки так моя обпечена щока набагато менше кидалася у вічі.

   Як тільки я знову перетнув територію теплої країни, то одразу покинув караван. А ще через деякий час пішої ходьби я опинився у Місті Тіней. Тепер дощ лив трохи менше, наче збирався з силами перед новою зливою, чи грозою. Швидко звечоріло.
 

* * *
 

   Наступного дня я наважився трохи пройтися кварталом степовиків. Ніч я провів у невеличкій забігайлівці з протилежного боку ринкової площі. Заплатив мало. З’їв жахливий суп-харчо на вечерю та абсолютно несмачну смажену картоплю з відбивною на сніданок. Зате мене безплатно пригостили яблуком.

   Я трохи випив, коли зняв собі кімнатку. У таверні обмінявся чутками з місцевими, зачепився за пару цікавих розмов. Чутки, власне, ходили наступні: до міста прибули божевільні фанатики з Ордену, а міська варта їх підтримує та у всьому допомагає. Якогось лиха вони виловлюють і допитують людей, ходять вулицями, кошмарять звичайних торгашів, чесних бродяг.

— І все про степовиків розпитують, про якусь ворожку, про чарівника, ну дістали вже! – Вже досить п’яний хлопець з ріденькими вусиками зітхнув.

— Дідько з ним, на, ще випий. Завтра вихідний, розслабся.

   Його товариш говорив більш впевнено та чітко, був ще досить тверезим. Він взяв до рук пляшку з калмутною рідиною, яку вони купили у бармена, та наповнив три чарки. Одна з них належала мені.

— Так а що це за танці-шманці? – Цікавлюсь я та беру свою чарку, щоб випити – Що сталося, що вони сюди прибігли?

   Хлопець з вусиками подивився на мене здивовано.

— Ти що, на світ лишень з’явився?

— Ні, я просто давно тут не був. Зараз приїхав – а бачу, що якась байда відбувається. Орден, ворожка.

— Кажуть, викрили якогось потужного чарівника, що проживав тут поряд. Він чи-то контактував зі степовиками, чи то розпочав з ними війну. Ну купа трупів намалювалась у нас тут. Ще про секту якусь говорять, що людей убивала, а ніхто й не знав. Розшукують, наче як.

— Та й нехай розслідують. Ще нам тут психів-чаклунів не вистачало на голові. І так важко працювати останнім часом, суцільні перешкоди! – Скаржуся я на долю та піднімаю чарку. Додаю – Давайте вип’ємо, щоб цих перешкод менше було у нас в житті, чи що.

   Випили. Закусили свіжим огірком та бутербродом із сиром. Супутник вусатого продовжив:

— Далі ще складніше буде з роботою. Он у Джиззпорті що сталось – корабель потопили, авторитета місцевого завалили, золото забрали все. Теж Орден, люди кажуть.

— Щось вони чудять забагато. Може, у змові з місцевими? – Висуваю я  гіпотезу та багатозначно вказую пальцем вверх, наштовхуючи моїх співрозмовників на певні думки.

— Може й взялися за нас. Та й пішли під три чорти. Працювали досі, працюємо, і далі будем працювати.

— Так!

   Ми знову випили. Далі я перевів тему – чоловіки почали розповідати кумедні історії з місцевими повіями. Я кивав, і собі щось придумував. Посміхався, виплітаючи павутину із чудернацьких п’яних історій. Адже ці люди й не згадають мене вранці. Продовжать далі займатися тим, чим займаються, чи це контрабанда, чи грабунки… Чи взагалі вони були звичайнісінькими охоронцями для найму – мені все рівно. Пропустивши ще дві чарки, я відправився до знятої кімнатки.

   Навіть якби я хотів спати – воно не вдалося б через надмірний шум та п’яні розмови веселих чоловіків. Я чекав, допоки дія спиртного трохи ослабне і я зможу обдумати почуті плітки. Декілька разів я знову намагався поспілкуватися з юною провидицею, і знову нічого не вийшло. Так я й задрімав, не випускаючи з рук її волосся.

   А вже станом на годину десяту ранку я двічі встиг змінити одяг, на голову натягнув білий платок, дістав собі гарні світлі штани та сорочку. Я підібрав момент, коли дощ знову трохи притих – і покинув місце, де провів ніч. Все вдивлявся в обличчя перехожих, але одночасно з цим поводив себе непримітно.

   Десь тут бродить слідопит Філнар та ще декілька досить спритних хлопців і дівчат. Звичайно, що я ризикував перебуваючи у Місті Тіней тепер, коли весь Джизз-Ілар активно під себе переламує Орден. Я не отримав достатньо інформації від майстра, отже доведеться зайнятися пошуком самостійно. Мені ввижалися знайомі постаті, раз по раз мене кололо в потилиці – так, наче хтось дивився на мене та спостерігав. Серце починало битися в такі моменти. Я змінював маршрут. Час від часу перечікував дощ під дахівками та козирками місцевих будівель. Я відчував себе наче у пастці, яка от-от закриється, і я не зможу вибратися з неї. Однак схожі думки я все ж намагався прогнати. Все звалював на пережиті нещодавно події.

   Ментальна магія дійсно пошкоджує психіку. Тому я був готовий до викликів, і до того, що мені показуватиме мій мозок.