Раді Вас бачити!

Розділ 1

   Даніель залишився зовсім один. Він намагався заливати своє відчуття розгубленості алкоголем. З’являвся то в одній таверні, то в іншій, розмовляв ні про що з різними людьми, інколи плакав… Юнак забарився – йому слід було покинути Місто Тіней ще тиждень тому. А він все тинявся вулицями, не знаючи спокою. Можливо, очікував на щось. В будь-якому випадку, все закінчилось погано, оскільки на Даніеля вийшов Орден.

   Вони прибули прямо з Мірійського нагір’я, де вже багато століть знаходиться монастир. Члени Ордену відправилась до Джизз-Ілару практично відразу, як тільки прийшов посланець та приніс із собою тривожні новини. Виходило, що вже не перший місяць зовсім поряд старий ворог Ордену, Дієро Канітар, збирає однодумців. Навчає їх чомусь, тренує, при цьому користується артефактом. Пише незрозумілу книгу. Що це? Спроба об'єднати зусилля задля отримання влади, могутності? Чи щось більш темне? Замаскувався той напрочуд вдало, адже чаклуна вдалося виявити випадково. 

   Поява клинка під назвою Серце – поганий знак; тому що артефакти завжди приносять з собою хаос та руйнування. На щастя, зараз проклятий кинджал сховано в монастирі, а близько десятка практикантів відправились на той світ. Посланець – живий. Один з найдосвідченіших членів Ордену не тільки зміг виконати чергове завдання, а ще й власноруч зупинив діяльність незрозумілої секти.

   Однак цій історії ще далеко було до завершення, тому що підтвердити убивство Дієро Канітара посланець не зміг. І це, звісно, непокоїло настоятелів Ордену. Тому майже відразу було споряджено декілька груп воїнів світла, щоб відправитись до Джизз-Ілару. Сонячну країну потрібно було перевернути догори ногами. Окрема ж група в монастирі взялася вивчати письмена Дієро Канітара, ту книгу у червоній шкіряній обкладинці, яку теж приніс посланець.

   Молодий послідовник старого мага, однак, не одразу почав пити. Будинок він залишив геть пізно ввечері того дня, коли відбулося нещастя. Даніель довго стояв та безпорадно дивився на тіла вбитих друзів. Ще недавно вони всі розважалися разом, спілкувалися. З деким – могли й посваритися. Не завжди жартома… Всі – члени однієї родини. У цьому домі вирувало життя. Не зовсім легке – Канітар примушував їх багато працювати та навчатися. Він зміг перетворити зібрання абсолютно різних людей в таку собі общину, де кожен привносив щось корисне у побут. Доповнював інших. А тепер…

   Даніель згадав про таємний хід у стіні – потрібно було його якось відкрити. Підземну оранжерею наповнювало жовто-гаряче світло від кристалів, що стояли в кутах приміщення. Їх активували вони з Іманом. Все виглядало так, наче невідомий ворог увірвався сюди якраз коли сім’я була зайнята медитацією.

   Незважаючи на жахливе нервове збудження та тремтіння в руках, юнак спробував себе опанувати. Замислився. Наставник розповідав їм про нову систему безпеки в підвалі. Вірніше про той механізм, який мав би зупинити переслідування у випадку небезпеки. А саме – намертво зачинити стіну для ворогів. Однак сам Даніель був відсутнім деякий час, оскільки виконував доручення чаклуна за межами Тіньового Міста… І тепер повернувся, а що робити зі стіною – поки не знав.

   Молодик спробував застосувати кілька заклинань. Він звернувся до сили стихій, вдарив холодом по кам’яному муру. Нічого не відбулося. Далі в долонях Даніеля з’явився маленький вогник, що згодом перетворився в гарячу обпікаючу кулю. Удар вогню – стіна продовжує стояти.

— Як же т-ти відчиняєшся? – Запитав сам себе молодий учень після чергової спроби застосувати заклинання. Спробував він і магію життя, і декілька простеньких заклинань ілюзії… Нічого. Тільки виснажився. Врешті, прийняв рішення розвалити стіну бойовим молотом. А що ще робити?

   Зброю довго шукати не довелося – вона лежала на підлозі підвалу, амуніції достатньо було й на кухні, і в прихожій; невідомий убивця проводив обшук і не цурався розкидати їхні речі та інструменти то тут, то там. Випатрав увесь арсенал... Взагалі, дивно це відчувалося, бачити дерев’яні тарілки, ложки, вилки на підлозі, розбиту вазу з квітами. Лук, стріли, декілька мечів. Одяг. Перевернуті стільці та розламані ящики… Все те, з чим ти жив, чим користувався щоденно. З чим пов’язані спогади – тепер поламане, наче спльондроване. Саме ця картина примусила Даніеля врешті зрозуміти, що сталося. Не тіла братів та сестер – а розбиті й розкидані речі, як після урагану.

   Даніель відчув, як йому заклало ніс, а в очах з’явились сльози. Потрібно було переконатися, що наставник живий. А там – повернеться Іман. І тоді вже стане зрозуміло, що робити далі.

   Розбивати стіну виявилося заняттям не легким. Даніель все наносив удари важким молотом, до якого раніше майже не торкався. Вкладався в удари усією силою, аж стопу вкручував у підлогу. Можливо, робив це не зовсім правильно, а тому одразу збив собі дихання. Каміння по-трохи почало тріскатися. Процес поволі йшов. Юнак все замахувався і бив, робив це так, що врешті геть втомився, і в разі зіткнення з невідомими ворогами – нічого б не міг вдіяти.

   Але врешті стіна піддалася. Мур розсипався на масивні шматки, частина каменюк провалилася всередину, в темний простір. Це був таємний хід. Захеканий та спітнілий молодик відкинув молот геть, протер лоба рукавом та тихо вилаявся. Взяв до лівої руки один із кристалів, щоб освітлювати собі шлях. Втамував дихання. Праву руку підняв у повній готовності вдарити магією.

— Майстре? Майстре, ви т-тут?

   У відповідь тиша. Тільки далеке відлуння шепоче. Даніель зробив декілька кроків вперед, зігнувся та увійшов до вузького тунелю. Кривавий слід на землі тягнувся вправо – туди хлопець і продовжив йти.

— Майстре К-канітар, це я, Даніель! Де в-ви? – Гукав хлопець вже голосніше.

   Він пройшов далі. Скільки ж крові втратив наставник? Бурий слід все тягнувся і тягнувся вперед, у пітьму. Тунель ставав вужче, однак Даніель знав, що ще з десяток метрів – і буде печера. Вони багато разів проходили тут, коли вивчали підземелля. Тепер знайомий шлях виглядав зловісно, викликав тривогу і страх. До того ж, хлопець був сам-один. Стеля з ґрунту та каменю наче тиснула на голову. Йшла вниз, от-от і перекриє шлях. Хоча Даніель знав, що такого не може бути, а все рівно страх продовжував лоскотати живіт. Надто тісно, надто мало простору…

   Учень прислухався – нічого. Тільки вітер завиває десь в глибинах печер, там, куди майстер забороняв взагалі заходити.

— М-майстре!

   Можливо і не слід було здіймати стільки шуму в цих підземеллях. Так, тунелі вже були добре відомими, вони з сім’єю регулярно їх відвідували. Але не все так було просто з підземними комунікаціями загалом. Ще до того, як Даніель з Іманом відправилися виконувати доручення майстра, Дієро Канітар встиг встановити немало магічних пасток. Деякі – в будинку, ну а деякі, звичайно, в підземеллі.

   Взагалі, правильно сотворити такий сюрприз для ворога – треба ще вміти. Чому, власне, вони й поступово навчалися… От тільки пастки ці час від часу спрацьовували в тунелях. Бувало, посеред ночі навіть звук вибуху десь із надр землі чувся. Тобто, хтось або щось ставало причиною активації магічних ударів. Сім’я потім досліджувала ті місця, але жодного сліду перебування людей, чи тварин не помічала. Тільки двічі на місці пасток вони знаходили рештки якихось живих істот. Канітар тоді насуплювався та бубонів собі щось під ніс.

   Це й була одна з причин, чому наставник заборонив їм усім вештатися тунелями без особливої потреби. Тільки в цілях тренування та коли потрібно було вийти за місто не привертаючи зайвої уваги. Тому й страх мордував свідомість Даніеля зараз, тому й гукав тепер наставника, бо йому б одразу стало легше, якби почув знайомий хрипкий голос старого чаклуна. Однак тут, здавалося, нікого не було. Взагалі. Принаймні – неподалік.
 

* * *

         
— Мені щ-ще одну, будь л-ласка!

— Хлопче, а в тебе точно грошей вистачить, щоб далі гульбанити?

— Так! Я спадок о-отримав. С-святкую довго!

   Забігайлівка називалася “Тихий вир”. Все тут було зроблено в морському стилі. Стіну прикрашав великий штурвал корабля, поряд нього красувалися стяги різних держав, зокрема острівних. Герби міст Джизз-Ілара. Звичайно, було там і піратське знамено. Куди ж без нього в Джизз-Іларі? Над барною стійкою – декілька позолочених шаблюк.

   Даніель не міг більше знаходитися в будинку родини. Він так і не знайшов тіло наставника в підземеллях – кривавий слід вів в нікуди; чим далі юнак ішов, тим менше крові бачив на землі. А з часом слід і взагалі зник. Так наче Дієро Канітар якимось чином затягнув свої рани та розчинився в темряві… Або – випарувався просто.

   Молодий учень ще поблукав підземеллями деякий час, погукав наставника. Далі – вирішив повернутися назад. А що він міг ще зробити? Заглиблюватися далі? Така перспектива не дуже тішила. М’яко кажучи – юнакові ставало дедалі незатишніше в цих катакомбах. І що лякало його більше: невідомі вбивці сім’ї, мертві друзі, чи темні тунелі – сказати важко.

   Тим не менш, молодик вирішив не залишати тіла членів сім’ї ось так, тому – похоронив їх в одному із закутків печери, зовсім поряд біля входу. Все це зайняло цілий день. Пошук лопати серед розкиданих речей, копання невеликих ям, перетягування тіл… Не так собі уявляв мерців Даніель. Важко було збагнути цей нюанс – ось люди жили, дихали, свої думки озвучували. А ось вони ж – але наче оболонки лишень залишились. Дивишся на вчорашніх друзів – і диву даєшся.

   Тіла двох невідомих степовиків, які, вочевидь, були серед нападників, він закопав теж. Не тому, що благородний – а просто не хотів дивитися на мертві тіла більше. Ні миті довше. Щоб ті не гнили тут та не псували їх колишній дім… Хлопця декілька разів нудило, болів голодний шлунок. Надто багато вражень за останню добу.

   Копати в печері було досить легко, хоча сам Даніель не звик до довготривалої фізичної праці. Тому й виснажився швидко, знову захекався. А ще – дуже зголоднів та хотів пити. Воно й не дивно – позаду у них Іманом була неблизька дорога.

   Іман все не повертався. Що сталося з цим невеселим чоловіком, якого побоювалися мало не всі у їхньому домі – залишалось тільки гадати. На якусь мить Даніель замислився над тим, а чи не викопати йому ще одну яму, для Імана? Або й дві ями… І ця думка настільки напружила його, що аж під лопаткою закололо. Він не хотів помирати, якщо чесно.

   Врешті Даніель дістав гроші зі сховку їх родини, одного із. Взяв змінну одежу, трохи домашніх припасів – та пішов геть. Спочатку планував провести всього день-два за розпиванням алкоголю, у забутті, але процес затягнувся. Юнак все не міг відволіктися від пережитого. Не мав куди йти більше.

   Випивав, знімав різні кімнатки в тавернах неподалік. Чим далі – тим більш моторошно було повертатися назад. Бо вночі все ввижалися йому мертві тіла друзів, ніби ті намагаються вилізти зі своїх свіжих могил, протягують до нього холодні руки крізь пітьму. Снилося йому й заплутане підземелля, де зник наставник. Бачилось йому, наче крокує він коридорами, а кривавий слід стає все більше й більше. А кров – свіжа. Он, відблиски від кристалу на ній видно! І врешті юнак розуміє, що то його власна кров. І капає вона з його тіла, а він не відчуває болю чомусь. Світло кристала згасає – і нізвідки на нього вистрибує страхітливе чудовисько, яке й уявити важко.

   Приходячи до тями після таких сновидінь, Даніель пропускав ще один-два стаканчики, їв трохи, а потім йшов спати далі. У “Тихому вирі” юнак затримався найдовше – тут було не так вже й багато постояльців, а пійло просто било наповал, геть зносило землю з під ніг. Такий ефект зараз і був потрібен Даніелю… Він навіть не бажав знати про походження алкоголю у забігайлівці.

   Так і пройшов час. Якось одного ранку, коли Даніель, що страждав від похмілля, спустився вниз – до нього підійшло двоє невідомих чоловіків зі злими обличчями, від яких пахнуло не дуже добре. Хоча, відверто кажучи, і сам Даніель давно вже не вмивався. Він якраз підійшов до стійки, щоб замовити щось поїсти у бармена. Ну і ще випити. Грошей поки було достатньо, а що робити далі, куди себе дівати, молодий чарівник поки не вигадав. Не було в нього іншої сім’ї. Стосовно того, що вороги можуть знайти його – зовсім не думав. Вірніше – не хотів приймати жодних рішень та докладати зусиль. Юнак морально здався.

 — Ей, чаклуне. Магію полюбляєш, га? – Звернувся до нього зарослий та неохайний чоловік у клепаній броні, яку, здавалося, стягнули з мерця ще недавно. Можливо, так воно й було.

— Н-ні, а ви…

— А ми любителі випивки. Ти от можеш перетворити стакан води, скажімо, в пиво? Або в ель?

   Даніель навіть не встиг зметикувати. Він тільки відкрив рота, щоб сказати щось, але зробити цього йому не дали. Чоловік зі зморшкуватим кривим обличчям вдарив Даніеля без особливого замаху в сонячне сплетіння, та одразу приобняв його рукою за плечі:

— Ну, не кашляй. Зараз підведешся і веди нас до своєї кімнати. І без дурниць давай. Надумаєш чудити – отримаєш по голові.

   Даніель відчув, як щось тверде й гостре вперлося йому в спину. Бармен стояв за стійкою та байдуже спостерігав за цією сценою, виглядав лисий чоловік так, наче абсолютно без емоцій він живе. Або бачить схоже мало не щодня. Юнак спробував знайти якесь розуміння в очах бармена, чи співчуття – але марно. Бармен навіть не соромився, і не думав відводити погляд.

— Харв, не пускай нікого наверх. Тут зараз люди підійдуть.

   Лисий бармен мовчки кивнув.

— Там порожньо наверху?

— Угу. Зараз нікого – Відповів бармен якось із тугою в голосі. Воно й зрозуміло – менше постояльців, менший прибуток.

— Які л-люди підійдуть, що в-вам треба?

   І дарма Даніель продовжував проявляти цікавість. Його вдарили по потилиці. Знову ж таки, не сильно, але ноги на мить підкосилися, мозок добряче струсануло.

— Заткнися. Вставай і веди в кімнату.

   Гострий предмет притиснули до спини сильніше, стало боляче. І що потрібно цим головорізам? Вони не схожі на фанатиків Ордену. Та і чого б це Ордену його шукати спеціально? Адже всі речі, які могли б їх зацікавити, залишилися в домі. Та і невідомий вбивця забрав з собою і артефакт учителя, і його книгу. То що це? Пограбування? Чи все ж…

— Я нічого н-не знаю, я нічого н-не робив!

— Та без різниці мені. Ще одне слово – зламаю палець. Хочеш?

   Даніель замовк. Неслухняною ходою він піднявся на другий поверх таверни та увійшов до своєї кімнати. Гості, звичайно, не стали очікувати на запрошення, зайшли слідом.

   Йому зав’язали руки за спиною, всадили на крісло, а очі обтягнули шматком чорної тканини. Юнак хотів ще щось сказати, пояснити, але не наважувався – чомусь легко було повірити, що палець дійсно зламають. Один із незнайомців сказав щось іншому. Той вийшов з кімнати. Почулися ще кроки. А ще через мить стало зовсім тихо. Кімната спорожніла, навіть бармена внизу більше не було чути. Однак молодий чарівник нутром своїм відчував, що рухатися не можна, і що поряд – справжня небезпека. Поки просто невидима.

   Так воно і виявилося, зрештою. Хтось увійшов до таверни. Через мить на другий поверх вже піднімалося декілька персон, судячи по кроках. І це вже були зовсім інші люди. Даніель не бачив їх, однак одразу відчув хвилю зловісного холоду, що пішла від вхідних дверей. Ні, це не був вітер, чи якась магія. Це було внутрішнє чуття. Ось тепер до кімнати увійшла реальна загроза. Юнак все ще боявся відкрити рота.

— Послухай зараз три важливі моменти – Почав чоловічий голос напівпошепки.

   Хтось підійшов впритул. Холодом повіяло ще дужче. Звичайний голос звичайного жителя міста, ніякої хриплості, чи зловісних інтонацій. Навіть акцент визначити складно. Але страшно стало неймовірно. Звучав невідомий чоловік цілком буденно:

— Перший: ти у великій халепі, твоє життя – на волосині. Другий момент: все ще є можливість вижити та не померти у цій смердючій забігайлівці. І момент номер три: ми знаємо, що ти був у домі з Дієро Канітаром. Навчався у нього. Даси відповіді на наші запитання – і збережеш собі життя, здоров’я. Зможеш почати все заново. Не захочеш говорити – будемо катувати, а потім уб’ємо. Збрешеш – відчую одразу. Кивни, якщо зрозумів.

   Даніель кивнув.

— Добре. Як тебе звуть?

   Так Орден і вийшов на останнього з учнів Дієро Канітара.