Раді Вас бачити!

Розділ 19

   Я опинився сам на сам з підземеллям. Тепер я міг чути тільки кроки власних чобіт, що де-не-де супроводжувалися відлунням. Увесь світ: Орден, монастир, Вороний прихисток, все це залишилося десь зверху. Наче в іншій реальності. Я йшов за кривавим слідом, що тягнувся землею, тобто робив саме те, що й слід було зробити давно.

   Було б розумно віднайти інший вхід до катакомб, не повертатися знову до Тіньового Міста. Я впевнений, що, наприклад, неподалік від гроту, через який я входив до Джизз-Ілару, повинен бути один із входів під землю. Однак я вирішив діяти напряму, щоб не заблукати тут, а відразу натрапити на сховок Дієро Канітара. Тому до катакомб я увійшов через покинутий будинок біля східної стіни міста.

   Похмура вітряна ніч без опадів ховала мене в своїх обіймах – я тихо дістався до оселі, де проживав чаклун з послідовниками донедавна. Я очікував побачити охорону. За домом могли слідкувати побратими з Ордену, або люди того ділка, котрому чаклун запудрив мізки, але там було порожньо, а зловісний дім, вочевидь, покинули всі.

   Я крокував вологою травою, що навіть не встигала висихати від постійних опадів, та все озирався. Нервував. Вкотре пожурив себе за емоції.

   Ось у цих кущах не так давно ми вчотирьох готувалися до нападу. А он тут ще досі стоїть відро, яке хотів наповнити водою один із практикантів… Все це відбулося наче вчора, однак часу пройшло достатньо.

   Двері чорного ходу так і залишилися відчиненими. Дивно, що ніхто не наважився обікрасти дім – видно те, що тут відбулося, викликало страх навіть у відчайдушних злодюг і авантюристів. Плітки про різанину, либонь, ще довго переказуватимуть люди одне одному в різних забігайлівках.

   Коли я увійшов до будинку та обережно причинив за собою двері – відчув себе геть незатишно. Ще й ніч видалась темною, хоч в око стрель. Я не вірив у живих мерців, не боявся помсти тих, кого ще недавно зносив сходами вниз.

   Тіл у підвалі з оранжереєю більше не було, а стіну, за якою сховався тоді чаклун – розвалили. За рослинами ніхто не доглядав, але вони жили. Квіти розцвітали, наповнювали простір свіжим ароматом. Отже, побратими тут попрацювали, обшукали все та теж відвідали підземелля. Нічого не знайшли – інакше я б дізнався про це, коли до монастиря Мартін та Філнар повернулися. Тепер же спробую щось знайти я.

   Якщо й хтось запалював тут кристали після мого візиту, то тепер вони давно погаснули. У підвалі я нарешті запалив масляну лампу. Отже, ось як виглядала ця бісова стіна. Тепер її більше немає. Я озирнувся декілька разів, бо відчував погане на серці. “Місце смерті”– подумалось мені. Відганяючи дурні переживання, я ступив всередину провалу, що тепер красувався на місці входу до таємних печер.

   На скільки ж кілометрів тягнулися тунелі? Хто та як створив їх? Схожі підземелля зустрілися мені колись під Латтхорном, та ще в деяких місцях. Але за розміром та, вочевидь, глибиною, ці печери були набагато більш обширними. Дивна річ, але за стільки років доля жодного разу не заводила мене до катакомб під Джизз-Іларом.

   Я крокував, намагаючись не здіймати зайвого шуму, та дивився собі під ноги. Шлях освітлював каганцем, який я теж взяв зі свого сховку у Вороному прихистку. Я відразу вийшов на таке собі кладовище, де, вочевидь, хтось поховав мертвих практикантів. Я посвітив на ями. Порахував їх. Могили було засипано незграбно, я згадав, що Філнар їх відкопував зі слів Хотча.

   Далі тиша поволі розсмоктувалась і почали з’являтися інші звуки – протяжно завивав вітер десь в нутрощах землі, капала вода. Кап, кап, цок. Хлюп. Пасмо давно засохлої крові все тягнулося вперед. Скільки ж її витекло зі старечого тіла? У мене була думка, що ще трохи і я наткнуся на мертвого чаклуна. Але внутрішнє чуття підказувало, що ні. Так воно і вийшло – кривавий слід обривався в нікуди в одному з тунелів далі.

   Зараз я бачив перед собою рівно те, що недавно бачив тут Мартін.

   Завило голосніше. З темних глибин підземелля повіяло холодом та вологою. Я зупинився на місці, де зникав слід та присів, поклавши на землю масляну лампу. Прислухався до того, що відбувалося навколо і до себе. Люди не зникають в нікуди. Канітар скористався магією та перемістив своє тіло? Можливо. А чому тоді він тоді зайшов так далеко, щоб це зробити? Чому не скористався магією одразу, як тільки сховався за стіною? Отже, не зміг. А тут – зміг? Щось є у цьому місці? Що? Хіба не було б розумніше відразу чарами скористатися? Адже яким би сильним практикантом не був Дієро Канітар, а коли ти отримуєш таке поранення, як він, коли стікаєш кров’ю – то і сили чаклувати покидають твоє тіло разом із життям…

   Я завмер і думав, намагаючись не звертати уваги на різні звуки, що лунали тепер то десь зверху, то збоку. Під землею мені почало здаватися, що на мене поглядають чужі очі. Я заспокоїв себе; це просто неприємне гнітюче місце, що живе своїм життям. Темні вузькі підземелля.

   Припустімо, Дієро Канітар зумів підтримати життя в тілі, поки діставався сюди. Це важко уявити, якщо опиратися на ті знання, які я маю стосовно магії зцілення, але нехай. Він втрачав багато крові і не зупинявся, адже слід від крові не переривався та йшов плавно. Тобто – старий чаклун цілеспрямовано повз саме сюди. Я торкнувся засохлої крові кінчиком пальця. Потім уважно роздивився те місце, де слід обривався. Просто земля. Надіятися на сліди від чужого взуття теж не доводилося – ґрунт хоч і не був сухим, а підошви на ньому не відбивалися.

   Я прийняв рішення зробити точкою привалу саме це місце, де зник чарівник. В землю я вбив невеличкий дерев’яний кілок, прив’язав до нього один кінець цупкої червоної нитки, що теж була у моїй сумці. Другий кінець – надійно закріпив собі до ременя; не розірветься та не випаде. Ось такий простий спосіб не заблукати. Я ж не збирався заходити далеко, мав намір дослідити декілька коридорів тут, вийти на якесь відкрите місце. Судячи з вітру, що ставав сильніше, таке місце було зовсім поряд.

   Ще хвилин десять я сидів і розглядав вузький тунель, посеред якого був. Я мацав стіни та землю, пробував вологий ґрунт на смак. І якась думка торкнулася мене, важливе спостереження з’явилося в голові. Але не встигло отримати чітку форму. Я одразу втратив його, тому що почув звук, схожий на хрюкання. Так я усвідомив, що не один.

* * *
 

   Невідома істота не вибігла на мене одразу та не з’явилася перед очима нізвідки. Взагалі все залишалось як раніше. Хлюп. Цок. Хрусь. Можливо хтось інший на моєму місці взагалі б подумав, що воно йому здалося. Але ні. Хрюкання прозвучало. Нехай віддалене, коротке, але це саме воно. Це була жива істота. Я розумів, наскільки вразливим зараз є зі своїм каганцем, котрий освітлює підземелля. Що, або хто може похмуро витріщатися на мене із темних глибин?... Однак залишитися у цілковитій темряві я теж не міг. Тому що в темноті я не бачив, як і будь-яка людина. А от те, що бродило цими тунелями – в темноті дорогу розбирало добре. Щось мені так підказувало.

   Мало яка звірюка могла заповзти до цих катакомб, подумаєш…

   Опанувати себе. Не думати про власну вразливість. Потрібно зосередитися на чаклунові.

   Я пройшов вперед ще трохи, і зупинився біля чергової розвилки. Вирішив взяти вправо. “Стеля” із ґрунту над головою різко пішла вверх, я зрозумів, що врешті вийшов на відкритий простір. Вогкий вітерець вмить заліз мені під капюшон та неприємно лоскотнув шию. Щось зойкнуло десь у пітьмі печер, і цього разу ближче. Один із клинків я вже тримав напоготові у правій руці. Цок-цок. Хлюп. Хрясь. Я зробив ще декілька кроків вперед. І завмер прямісінько біля магічної пастки, навіть чобіт ноги не опустивши додолу.

   Спину в дрож кинуло моментально, а на лобі з’явилися гарячі краплини поту. Невидима магічна пастка. Жодного світіння на землі я не бачив, або химерних відблисків на кам’янистих стінах. Зате цю пастку я добре відчував своїм нутром. Чітко зрозумів, що якщо зроблю крок – перетворюся в попіл. Або в ще щось, що не пов’язане із життям. Таке відчуття я ні з чим не сплутаю.

   Гестія була талановитим слідопитом. Вона відчувала світ.

   Дехто в Ордені, мабуть, не раз себе запитував, як же я розряджаю магічні пастки, якщо не користуюся камінцями. Той же Мартін, наприклад, постійно з собою сумку з цими дурницями носить. Там у нього і вибухівка, і малесенькі кристали різного призначення, і ще Бог знає що. Ну то Мартін, а це – я.

   Зараз молодь так і навчали працювати з пастками. Через камені-обереги. Про старі способи майже не говорили. Я ж умів знешкоджувати пастки по-іншому. Більш древнім, повільним способом. Який потребував більше часу та терпіння. Чому так? Тому що я не люблю камінці.

   Щодо пасток невидимих – такі я зустрічав рідко. Для створення непомітного магічного капкана потрібна сила значно більш серйозна ніж та, якою зазвичай володіють практиканти. Я не сумнівався, що тут ці пастки розкладав сам Дієро Канітар.

   Я міг би довго описувати, як саме побудовані такі магічні конструкції, та як їх можна знешкоджувати, але це б зайняло багато часу. Гестія навчила мене робити це декількома способами. Деякі, як вона стверджувала, вивела для себе сама… Схожі методи не подобалися Джереому та іншим майстрам, однак я залишався собі вірним вже багато років. І камінці так і не прийняв.

   Гестія казала, що складні пастки то є справжнє щастя для слідопита. Та й взагалі, для того, хто хоче ефективно вистежувати магів.

— Сонечко, ти мусиш навчитися перетворювати будь-яке паскудство від практикантів на досвід – Казала вона, коли ми якось віднайшли зовсім непомітну пастку в одному з маленьких сіл Мірасеї, далеко-далеко від столиці.

Той практикант здогадувався, що за ним скоро прийде Орден, тому й витратив усі свої сили на створення магічних капканів довкола дому. І коли ми прийшли його брати, то цей дурень нічогісінько зробити не зміг, бо не встиг відновити сили. А що ти вдієш проти молодого мене і лютої Гестії? Нічогісінько.

   Гестія взяла мене за руку та обережно підвела її до ледь помітної зеленої лінії, що тремтіла над землею у густій траві. Якщо йти собі у справах та не замислюватись – легко до такої пастки втрапиш.

   Я напружився весь, немов їжак. Але продемонструвати їй цю напругу та побоювання не захотів. Був гордим тому що. А вона бачила це, бачила, і сміливіше тягнула руку далі. Я крадькома озирнувся, чи ніхто, бува, на нас не дивиться зі своїх, або чужих. Однак ніхто не спостерігав, ми взагалі одні, здається, були тоді на тій малолюдній вуличці. Світило яскраве сонце, красиво птахи співали. І буяла зелень, багато зелені.

— Гестіє, не треба, там же…

— Що там?

— Магія ж…

— Яка?

— Гаряче... Вогонь!

— А ти відчуваєш цю магію?

— Ну…

— Флоріане, зосередься на своїх відчуттях зараз же. Перестань думати. І скажи мені. Ти відчуваєш її?

   Я замовк тоді та прислухався до себе. Руку не забирав, але й дивитися на неї перестав, бо боявся. Легка дрож пройшлася тоді моєю долонею. А подушечки пальців злегка закололи.

— Відчуваю. Пальці коле.

— Ну ось.

   Я нервово кивнув та закашлявся. Одразу винувато подивився на наставницю. І тоді Гестія майже засміялася. Вона скуйовдила мені волосся та поцілувала в щоку, зітхнувши якось по-материнськи.

   Теплий спогад промайнув у моїй голові, на мить потішивши красивими краєвидами та запахом безтурботної юності.

   Молодість давно закінчилася, давно немає Гестії. А практиканти, здавалось, стали хитріше, та небезпечніше. Або просто я тепер дивився на світ по-іншому.

   Дуже повільно я опустив лампу, засунув клинок до піхви та простягнув руку вперед. Потрібно було вловити перехід, саме те місце, де вже розпочинається дія магії. Я спробував зовсім відокремити свою свідомість від усіх тих тривожних звуків довкола. Тому що воно знову десь хлюпало, знову завивало прямо під ногами. На мить мені подумалося, що там, внизу, може бути справжнісінька прірва.

   І куди вона може вести?

   Я посунув вказівний палець ще зовсім трохи вперед. І ще. Ось. Це воно, межа. Легке бриніння пройшлося кістками правої руки, передпліччям і вище. Трохи обпекло пальці холодом. Якщо не зупинитися вчасно – накладені чари подіють.

   Так я провів приблизно хвилин десять. Я зміг обережно позначити для себе межі магічної пастки. Тепер залишалось її розрядити. А коли пастка спрацьовує? Коли в неї потрапляє щось. Умілі чарівники могли налаштувати свої заклинання так, щоб ті реагували тільки на живу плоть. То що ж могло мені допомогти у цій ситуації? Просто пустити собі кров, обмазати нею якийсь камінь, та пошпурити його як можна сильніше по центру пастки? Є такий варіант. Грубо, голосно, небезпечно. Центр потрібно вираховувати все одно... Чи можна віднести такі маніпуляції до магії крові? Напевне.

   Ще можна було докласти більше зусиль, та не вдаватися до хитрощів із плоттю. Існувала формула, що допомагає вирахувати місцезнаходження так званої серцевини пастки. Тобто тієї точки, куди маг вкладав найбільше зусилля; такий собі уявний стрижень, що “тримав” чаклування на собі. І якщо вірно зрозуміти, де стрижень цей знаходиться, як саме та куди він похилений, а потім трохи підкопати його, то…

   Склалося так, що мені не довелося роздумувати далі на цю тему. Мить – і я сам ледь не влетів обличчям вперед до пастки. Врятували рефлекси.

   Воно вискочило на мене абсолютно беззвучно, наче чатувало у пітьмі деякий час, готувавшись. Я ж ледь не впустив момент.

   Тільки встиг вловити зміну температури повітря. Хоп – і легкий вітерець торкнуся спини. А далі я кинувся в бік. І все ж отримав болючий удар по плечу. Від болю я ледь не впустив клинок. В тіні світла від каганця промайнула постать невеликої згорбленої істоти. Я різко підвівся на ноги та озброївся вже обома кинджалами. Звідкись зліва щось хрюкнуло – я різко вдарив лівою рукою на звук, зміщуючись трохи вбік. Подалі від пастки та ближче до тунелю, з якого сам нещодавно виліз. Лезо вдарилося об м’яку плоть, але та істота теж виявилась проворною. Тому я отримав ще один відчутний удар тупим предметом. І це мене похитнуло.

   А далі я почув вереск одразу з декількох сторін, і потвори кинулись на мене всі разом.