Раді Вас бачити!

Розділ 4

   У скрині Дієро Канітар тримав досить велику кількість золота. Це була своєрідна казна їхнього дому, ось що прийшло на думку Мартіну. Що робити з грішми? Забрати, звичайно. Більше монет – більше нової броні для братів та сестер в Ордені. Більше зброї, книг, різного обладнання. Тому що без купівлі спорядження у зовнішньому світі обійтися неможливо; не все умільці з монастиря могли змайструвати своїми руками.

   Ще всередині знайшлося декілька сувоїв-чорновиків з різними письменами неохайним почерком. І окремо – список з іменами людей. Деякі було закреслено. Що це за особи? Цілі? Об’єкти переслідування? Багаті люди Міста Тіней, з кого можна отримати наживу? Або ж – список потенційних союзників та послідовників?

   Тайріс та Фенрікс не знайшли нічого корисного в домі, і далі відправилися до підвалу. Мартін так-то був впевнений у навичках молодих помічників, не дарма ж саме їх відправили на місію. Але все ж і сам він пройшовся приміщеннями будинку та подосліджував їх.

   Внизу, у підвалі, все ще тьмяно сяяли кристали, що поки не встигли розрядитися до кінця. Кров на килимі, розламана стіна, яку продовбав молотом Даніель, тиша й морок. А ще – багато рослин, справжній підземний сад тут розвів Дієро Канітар. Чи це був попередній власник будинку, Пилип? Неважливо.

   Мартін з учнями швидко знайшов свіже кладовище, де тепер спочивали послідовники старого чарівника. Полонений Даніель говорив, що знайшов він у підвалі також тіла невідомих чоловіків характерної зовнішності степовиків… Котрі й могли бути нападниками. Що тепер викликало додаткові запитання у Мартіна, адже Флоріан, посланець Ордену, нічого не казав про те, що йому хтось допомагав в бою.

Можливо й слід було розкопати мерців та оглянути їх, але це на думку Мартіна було б вже занадто. Не правильно. Тому ще деякий час вони обслідували підземелля, де востаннє бачили Дієро Канітара. Запалили факели та пройшли за кривавим слідом, що тягнувся по землі.

   Виходило, Даніель був останнім з учнів Дієро Канірара в цьому домі. Ще одного мужика в червоній хустині прикінчив Флоріан посеред джунглів...

   Лідер групи прийняв рішення зараз не влізати до глибин катакомб. У них мінімум припасів, до того ж – потрібно зайнятися допитом, потрібно відправлятися до Джиззпорту. Дієро Канітар проходив тут відносно давно, і відійшов він вже надто далеко, щоб зараз можна було його наздогнати. Хто міг підказати на рахунок цих підземель? Звичайно, хтось із місцевих. Аджар, наприклад.

— Втратити стільки крові і вижити – це ж неможливо. Він точно магією скористався – Відмітила Тайріс, оглядаючи місце, де кривавий слід раптово обривався – І залікував він себе вкрай швидко. Це скільки ж потужності потрібно мати?

— Наш посланець йому печінку пробив, я чув – Подав голос Фенрікс, оглядаючи вузькі стіни підземного коридору – Яка магія може врятувати від такої рани?

— Ви неуважні на заняттях, молодь. На момент бою у старого був артефакт. Вам про клинок Серце ж розповідали? Звісно розповідали. Підсилив він Канітара.

— Розповідали, Мартіне. Але все одно – слід обривається, кров більше не тече. А…

— А це нам показує, що ворог наш – сильний, і ми поки до кінця не уявляємо, на що він здатен. Хтось в підземеллі міг відтягнути чаклуна. Або забрати тіло. От що це означає, Фенріксе. Менше балакайте. Більше думайте.

— Прийнято. Ми ось чули на лекціях… – Вже менш впевнено розпочав Фенрікс – Що Дієро Канітар мав би бути мертвим. Виходить, колись вже його майже убили, а він вижив.

— Так, про Канітара вам розповідали. Легендарний покидьок. І який висновок зі старої історії ми можемо зробити?

— Що відправити цього чаклуна до предків – завдання геть складне.

   Мартін усміхнувся про себе. Молодий казав правду.

— Тут холодом віє.

   Тайріс раптом промовила це, та приобняла себе за плечі, якось примружилась. Спершу лідер групи думав пожартувати якось, або й підбадьорити дівчину. Але й сам раптом зрозумів, про що каже учениця. Десь там, у невідомих глибинах, щось люто завивало. Воно не було чути одразу, а ставало тільки голосніше з кожним кроком. Чим далі вони заходили – тим більш гучним було моторошне завивання. І чи був то просто вітер – чи якась жива істота, хто міг знати?

   З пітьми на членів групи дули потоки сирого повітря. Торкалися рук, ніг, трохи лоскотали. Мартін завмер, прислухався. Катакомби жили; десь щось скрипнуло, стукнуло. Впало. Знову завило протяжно, наче у відчаї. Цокнуло. Чоловік збагнув, що чим довше стояти й слухати, тим більше тривожного можна почути у цих тунелях, тому й обірвав мовчання:

— Тому що підземелля глибокі. Зараз ми все одно не будемо йти далі.

* * *

   День видався важким – довелося багато думати та спілкуватися. Аджар забезпечив їм для роботи досить просторі кімнати у одній з таверн міста. Все орендував, все взяв на себе. Просторі, світлі приміщення, та й народ всередині виглядав пристойніше, ніж більша частина перехожих в Місті Тіней. Ось тільки довелося вивести всіх постояльців на час процедур.

   Аджар взагалі проявляв активність та зі шкіри вилізав, лишень би вгодити. Так вже пізно ввечері до Мартіна прийшло семеро міських гвардійців і ще декілька чоловіків, що, вочевидь, мали тут вагу в більш підпільних колах. Спільними зусиллями вдалося зібрати тих самих людей зі списку Дієро Канітара, а також шахраїв та “вуличних відьом”, на кого вказував сам Аджар.

   Люди заходили по-одному, бесіду проводили по черзі Філнар та Мартін. Час від часу вони відігрували поганого та хорошого вартового. Силу намагалися не застосовувати, хоча дехто з городян справедливо обурювався, чому це їх витягують солдати з рідної домівки в таку негоду та тягнуть до якоїсь таверни, де їх допитують незрозумілі похмурі чоловіки.

   Так просто покинути таверну було неможливо, адже міська варта зараз тісно співпрацювала з членами Ордену. Добре, що міський управитель не став чинити перепони та влізати. Отже, не дарма він бере те, що бере.

   Дехто з людей придурювався, наче не розумів мову, якою розмовляли члени Ордену, клеїли дурнів. Важко знайти більший осередок культурного різноманіття ніж Джизз-Ілар, тому мірасейську мову тут всі знали без виключення. Але з такими твердолобими персонами вже допомагав місцевий Аджар, він приймав участь у розмовах та цілком успішно розв’язував язики городян. На свій манер, через довгі балачки та замилювання очей. Справжній словоблуд.

   Близько опівночі нарешті прибула ще одна досить велика група бійців з монастиря, що теж складалася порівну з досвідчених бійців та молодих учнів. Тоді допит пішов легше, адже серед прибульців було декілька грамотних фахівців такого ж рівня як сам Мартін. В якийсь момент чоловік просто взяв перерву та вийшов з Аджаром надвір, щоб переговорити та відпочити від одноманітних розмов, записування свідчень.

Благо, вести нотатки знову довірили Фенріксу і Тайріс. Нехай навчаються працювати з інформацією. Ще трохи – і молодим можна буде довірити повноцінне проведення допитів. Учень слідопита, наприклад, вже мав нагоду трохи попрактикуватися на тому переляканому Даніелю.  

   А на вулиці вже декілька годин стіною падав дощ, і зупинеться він не скоро. Чоловіки стояли під козирком таверни та дихали нічним повітрям вологих тропіків. Вночі всі звуки загострюються, стають більш чіткими; десь з боку джунглів чувся спів нічних птахів. Щось гарчало, перестрибувало з гілки на гілку. Вилазило на полювання.

   Усі безхатьки та волоцюги вмить позникали з вулиць, як тільки побачили, скільки тут міської варти зібралося. Тому Місто Тіней зараз виглядало наче уві сні, зовсім спорожніле. Принаймні – цей район.

— Підземелля далеко тягнуться, переходять в печери в джунглях. Далі – до Латтхорну. І до Мірасеї. Деякі точки, що виходять назовні, тримають мені знайомі люди. Суворі типи. Ну от з тих виходів не вилазив ніхто останнім часом. Канітара би помітили. Навіть якщо б він на невидимку обернувся! Але взагалі виходів назовні є багато, і цей маг міг вийти де завгодно. Там справжня павутина із ходів… Точно знаю, що є хід до Джиззпорту. Можливо, чаклун туди подався. До своїх дружків. Там же в нього є ще учні, так?

— І знову Джиззпорт… Так. А як гадаєш, Аджаре, нащо було цьому Пилипові прокопувати шлях до підземелля у своєму домі?

 — Ось тут якраз все просто, ага. Контрабанда, справи з бандами. Або ж чаклун вирив. Сам користувався підземеллями.

— Щоб непомітно пересуватися. Можливо – до того ж Джиззпорту. Хоча Даніель казав, що до портового міста вони йшли через сушу… – Озвучив свої думки Мартін.

— Ну я так скажу, катакомби – то не найкраще місце для прогулянок. Там багато тварюк різних мешкає, кажуть. Звірина небачена, темна. Є мужики, що цілі маршрути під землею будують, але і зникають вони часто. Ходи існують, дехто ними користується, але ну… Сам розумієш – було б воно варте того, то всі ділові хлопці з Джизз-Ілару давно б перебралися під землю. Але страшно. Тому й не залізають далеко, ага.

— Страшно, так. Тільки не нашому чаклуну. Слухай, Аджаре, організуй мені щось від голови. Череп трісне скоро.

— Це в тебе часто на погоду так?

— Буває.

— Болить потилиця, чи зверху?

— Аджаре, болить все і всюди. Ну, зметикуй мені якийсь напій. Але давай так, щоб мозок не засинав, і можна було працювати.

 

* * *
 

— То що він хотів від вас?

— Тягнув до якоїсь секти, я не зрозумів толком. Щось про науку розповідав. Багатства обіцяв. Ну я відмовився одразу!

 — А чому відмовилися? Той чоловік напевне ж пропонував ще вигоди різні. Владу. М?

   Філнар допитував вже п’яту людину, коли нарешті наткнувся на чоловіка, до якого приходив Дієро Канітар.

— Балакав про таке, було діло. Ну це наївно все. Тому що воно мені не цікаво. У мене є своя справа, я нормально почуваюся. А на цього чолов’ягу я подивився – ну псих психом, очі вирячить, і говорить, наче пісню лиє. Я, знаєте, давненько живу на світі, і можу зрозуміти, коли маю справи з хворою людиною. От ви теж не дуже здорові на мою думку!

— Чому це?

— Ну ви ж з цей… З Ордену. Так? Я ж не дурний.

— Так, ми з Ордену – Легко погодився слідопит Філнар – Тому й шукаємо цього небезпечного чоловіка. Дієро Канітар же не просто так вам видався нездоровим, от в чому справа.

— Одні хворі люди шукають іншого хворого. А ми, прості смертні, через вас страждаємо. От я вам розповів, що знав. Варто воно було того, щоб мене з теплої постелі витягувати на ніч?

— Нам будь-яка інформація корисна. Цей чаклун не просто так вербував людей. Він та його учні займалися жертвоприношеннями, проводили темні ритуали. І це ось тут, під носом вважайте у вас. Поряд з вашою родиною. Де гарантія, що ваша дружина не стала б наступною жертвою цих ненормальних, наприклад? А ми от намагаємося їх зупинити.

   Співрозмовник Філнара закрив рота та засопів. Так, всі ці люди злі та на нервах, практично всі розуміють, що перед ними члени Ордену. У народу більшості країн відношення до Ордену як, власне, і до чаклунів: це страх, недовіра, очікування підступу. І Мартін, і Філнар вже давно звикли до негативу в свій бік. Це молодим, Фенріксу, Тайріс ще слід прийняти це до кінця…

— Я грошей йому дав просто, і все. Він відчепився.

— Більше не приходив?

— Не-а. Так я нормально йому відсипав. Психопатів краще на відстані тримати.

   Ось так. Виявляється, від мага можна було просто відкупитися, якщо не маєш бажання ставати членом його сімейства. Чисто діловий підхід. Добряче ж нажахав чаклун цього товстосума.

   Дієро Канітар намагався знаходити людей, що на його думку володіють потенціалом до магії. Співпадіння зі списком було абсолютним, більша частина цих осіб вже спілкувалася з чарівником. Він спокушав їх, запрошував приєднатися. Комусь – демонстрував прості заклинання…  Звісно, не всіх персон, що були згадані у списку, вдалося віднайти тепер. Зрозуміло, що частина з них прийняла рішення стати учнями Канітара, і де вони зараз – невідомо. Можливо лежать мертві в підземеллях під тим будинком. А може ще десь ходять по землі. Тимчасово.

   Зацікавило Орден ім’я такої собі Кеїші – провидиці, що проживала в районі степовиків. Дівчина, кажуть, користувалася популярністю. Передбачала майбутнє, допомагала зняти душевний біль. Аджар відразу сказав, що це чергова шарлатанка, але у Мартіна виникли сумніви. Річ у тім, що Кеїша зникла зовсім недавно.

Якщо так глянути по часу – орієнтовно в ту ж пору, коли тут працював посланець. Вона більше не гадала у своєму переносному наметі тепер. Не ходила вулицями з охоронцями-степовиками. Зникла дівчина, і все. Хоча не було їй резону зникати – люди приходили до юної провидиці, гроші приносили. Та й не покидають степовики своїх. Завжди підтримують, оберігають. Навряд чи вона злякалася Канітара, і просто так втекла з міста.

   А ще Мартін згадав раптом, що у тому самому підвалі, де відбувалася бійня, теж були степовики. Можливо, варто було відкопати ті могили.

— От в районі степовиків я нікого не маю – Виправдовувався Аджар – Це такі люди, е-е… Специфічні. Розумієш? Вони замкнуті на собі.

   Мартін знав. Вірам, батьківщина степовиків, все ще залишалася для Ордену недоступною. За всі ці роки так і не вдалося серед диких степовиків віднайти союзників, чи однодумців. Хоча спроби були. І зараз є. Якщо у тому ж Джизз-Іларі мережу агентів вдалося створити, то у Вірамі – ні. Хоча яка користь із цих агентів, якщо зараз відбувається те, що відбувається? Сором один. На сміх ворогам. Повністю потрібно змінювати методи роботи в цій країні. Це буде перше, що скаже Мартін настоятелям, коли повернеться додому.

   Він все частіше виходив надвір, щоб перепочити, і щоразу тягнув за собою Аджара, щоб задати декілька уточнюючих питань, які стосувалися місцевих особливостей. Носатий чоловік говорив, допомагав дійти до певних висновків.

   В голові Мартіна роїлись думки, але через напругу він почав їх губити по-трохи. Район степовиків – прошерстити, розговорити місцевих. Молоду провидицю Кеїшу – знайти. Після допиту – влаштувати нараду з іншими братами й сестрами. Не забути про підземелля під домом. Відправитися до Джиззпорту… Все це застрибало перед очима у лідера групи, почало розсипатися на частини. Окремі думки ніби щось висмикувало геть зі свідомості. Чоловік змучився.

    А людей тим часом ставало все менше в таверні – допит потрохи завершувався. Дощ продовжував лютувати, він все шумів на стріхах будинків. Заколисував Мартіна, відволікав від співрозмовників. Чоловік говорив та фіксував інформацію – а частина його розуму линула до царства снів. Все не давала спокою інформація про степовиків у підвалі. Та посланця, який завжди працює один.

   Можливо, ягідний чай, який йому зробив Аджар наче як для голови, діяв таким чином. Напій ніби й зняв головний біль, але притупив сприйняття реальності. Примушував напружувати мізки сильніше. Викликав сонливість.

   “Аджар, блазень, я ж просив мені зробити щось нормальне…” – Думав про себе Мартін та продовжував одночасно з цим вибудовувати у себе в голові картину навколишніх подій. Степовики у підвалі. Молода провидиця. Канітар зникає в підземеллях. Сліди ведуть до Джиззпорту. Це – ймовірна пастка.

   Ближче до світанку в таверні залишились тільки члени Ордену, декілька гвардійців та знайомих Аджара. Він через деякий час ввічливо попросив цих невідомих супутників поки вийти з будівлі, але ненадовго.

   Отже, декого з потрібних людей члени Ордену так і не знайшли, воно й не дивно. Місто – велике. Часу теж пройшло вже достатньо. Але все ж вони встигли поспілкуватися з дуже різнобічними представниками Тіньового Міста – це були і контрабандисти, і стражі порядку, і вуличні торгаші, і навіть декілька повій. Інформація була перспективною... Але хіба що на майбутнє. І схожою діяльністю мав би займатися бісів Аджар! А не вони всі зараз. От покидьок вусатий.

   Справді корисних свідчень було мало. Адже ті, хто піддався на пропаганду Канітара – вже не перебували в місті, вочевидь. Хто не піддався – нічого й сам не відав. Чи міг хитрий чаклун прочистити мізки стільком людям? Навряд. Та й навіщо? Не став би він розкривати всі свої таємниці буквально кожному перехожому. Врешті Мартін зібрав усіх братів та сестер на першому поверсі, щоб проговорити їх детальний план. Думок багато, і потрібно було їх привести до ладу. Дати слово Філнару. Ще раз переглянути всі записи, що вони робили, відколи займаються пошуком.