Раді Вас бачити!

Розділ 16

   Ні, вона точно схожа на свого батька. Особливо коли злилась, лінії її обличчя віддалено нагадували старого Джереома. Своїм виразом. Емоцією гніву; одна кров.

   Я вийшов зі старого будинку, де проживав цей Салкан, та стиснув кулаки. Глибокий вдих носом, повільний видих через рот. Заспокоїтися. Раз. Два. Три. Ми втратили час та привернули увагу місцевих. Хоч на вулиці я не побачив жодної живої особи, а все рівно був певен, що на нас дивляться. Через тьмяні брудні віконця визирають, заглядають крізь кущі, крізь морок закутків неосвітлених провулків. Краплі дощу ліниво торкаються калюж та мокрих дерев’яних дахів. На порозі сусіднього будинку сидить чорний кіт з хитрими зеленими очима. Десь над головою пролетів птах. Такі спокій і тиша цілком могли в собі приховувати загрозу.

   Які варіанти у мене були разом з Констанцією? Хіба що зв’язати її, закинути собі на плече, та понести вулицями Синього берега. Що точно зробило б нас ще більш помітними. А я зрозумів відразу, що дівчина не піде зі мною без відвідин давнього друга.

   Зараз, коли ми розібралися з Салканом, потрібно було йти.

   Неохайний передчасно зістарений чоловік заговорив на мові степовиків, як тільки ми грубо увірвалися до його оселі перед цим. Кеїша не церемонилася – просто вибила своєї дубиною хисткі двері, навіть не захотіла слухати мої застереження. Можна було й по-іншому зайти. Всього за декілька митей господар оселі вже лежав на підлозі та зойкав від ударів, котрі наносила дівчина. А била вона не шкодуючи ні себе, ні його.

— Сволота! Запроданець! Змія!

   Кожне нове слово на чужій мові супроводжувалося новим ударом металевого наконечника дубини по живому тілу. Кеїша ще декілька разів вдарила лежачого, далі я її зупинив.

   Маленька собачка все гавкала на нас, навіть кусати намагалась, коли її господар отримував тумаки. Але після того, як Кеїша подивилась на неї та голосно веліла заспокоїтись - сміливості у її шерстяному тільці поменшало.
 
— Забирай речі і пішли, все – Тихо велів я, притримуючи її руку.

   Провидиця підкорилась, хоча по ній видно було, що зупинятися у неї бажання не було. Дівчина сказала щось на мові степовиків, не всі слова я міг розібрати. Але суть діалогу зрозумів.

— Як ти міг так вчинити зі мною?! Після всього?... Як ти міг?!

   Вона взяла його за сорочку, сіла зверху та потягнула на себе. Переляканий чоловік вдихав повітря раз за разом, дивився то на неї, то на мене. Видно, спасіння шукав.

— Вибач, не вбивай!

   Ці дві фрази Салкан повторював по колу. Я ж вирішив скористатися моментом та роздивився уважніше, що цікавого було у цій хатині. Житло дійсно виявилося незвичайним: великі та малі колби, різноманітні ваги, баночки, мисочки з порошочками, мішечки… Запах у приміщенні – теж характерний, нудотно-солодкий. Те, що ми потрапили до оселі дурман-речовин, я зрозумів одразу, як тільки переступив поріг.

   І поки дівчина емоційно доносила негіднику, що продавати близьких людей не є добре, я наблизився до великої шафи з відкритими стелажами. Скільки ж усього зберігав тут Салкан! Але я чітко знав, що шукати. Я ковзнув поглядом поміж пляшечок із зеленим та жовтим порошком всередині. Ага. Сушене листя. Добре. Трішки лівіше. Он вона – посудинка, що дасть мені те, що треба.

   З першого погляду цей зелений порошок нічим не відрізнявся від того, що наповнювало посудини поряд. Не довго думаючи я взяв пляшечку до рук. Зважив. Далі я обережно відкрив кришку, занурив мізинець всередину та облизав кінчик пальця. Так, це воно.

— … Все, не вбивай, не вбивай, прошу! Я хвора людина, я в біді, я винен багато грошей, вони з мене шкіру знімуть!

— То ти через борги мене продав?

— Так! У мене не було вибору, вони ж сказали, що мене… Ну і… І все… Кеїшо, май ласку в серці!

— Ти не мав ласки, коли віддав мене в лапи цим гієнам! А що ти підмішав мені з їжею тоді? Що за зілля? Спеції, сучий ти сину?! Спеції!?

   Вона вдарила його ногою. Господар будинку продовжував просити пощади, виправдовуватися. Говорити щось про надзвичайно важке життя та тиск з боку нехороших людей. А як на мене – всі ознаки залежної особистості на обличчя. Годі й намагатися щось пояснювати йому про совість, відданість, чи дружбу. Я розумів, що цей чоловік колись був близьким Констанції. Тому й не могла вона так легко прийняти цю зраду. Їй боляче було. І цей біль нікуди не подінеться навіть якщо Салкан проситиме пробачення добу без перерви на обід та сон.

   Я глянув на Констанцію та кивнув у бік вхідних дверей. Вона востаннє гепнула Салкана дубиною по плечу. Здається, навіть хруснуло. Дівчина презирливо плюнула, та кинула дубину на підлогу. Така жорстокість може згубити. Дівчину треба до тями привести, достатньо негативної енергії вона вже спустила за останню годину.

— Життя ще розправиться з тобою, тому що ти прокурив і пропив усе людське, що в тобі коли-небудь було. Ти не достойний мати добру пам’ять. . Тварина.

   Дівчина полишила свою жертву та прийнялась збирати речі до сумки, що лежала в кутку кімнати. Салкан не подавав ознак супротиву, не демонстрував загрози. Тому я продовжив спокійно оглядати все те, чим він наповнив свою оселю. Чоловік все ще тремтів, боявся підвестися. Він, либонь, помітив мою цікавість до його товарів, бо тихо запитав:

— Вам щось цікаво, пане? Може я підкажу?

   Кеїша відволіклась від сумки. Подивилась здивовано спершу на нього, потім на мене. В очах – запитання та цікавість. Ні, дівчинко, цих тонкощів тобі знати не потрібно.

— Нічого підказувати не треба. Я візьму у тебе цю баночку. Не проти?

   Я показав йому посудину, яка привернула мою увагу та яку я вже вирішив, що беру з собою.

— Ні-ні, беріть, звісно! Але це ще не найкраще, що у мене є! Я б міг дістати за помірну плату…

— Дякую, не треба – Перебив його я сховав до кишені посудину з сушеною травою – Що треба, я вже обрав.

   Тепер головне не забути забрати пляшечку з кишені, коли я зміню одяг, а цю броню – викину. Костюм, що я стягнув у одного з охоронців Старшого неприємно натирав.

— Це ж чорнокровник, правильно? – Вирішив я поцікавитися про всяк випадок.

— Т-так, звичайно!

— Ну дивись, Салкане. Якщо це буде якесь дешеве листя вогняниці, чи змієжила, то я запхаю тобі цю пляшку туди, звідки ти ніколи її не дістанеш.

   Я посміхнувся.

* * *

— Для кораблів зараз не сезон, ми нікуди не відпливемо. Очікувати – не можемо собі дозволити.

— Думаєш, Орден буде тягнутися до Джиззпорту?

— Вони шукають тебе, Кеїшо. Їм описали твою зовнішність, лице. А ще дехто підозрює мене в нехороших справах. Словом, не сперечайся зі мною. Ти не залишишся очікувати на корабель. Ми вирушимо до Мірасеї разом. Є безпечне місце.

   Провидиця виглядала виснаженою. Всю свою злість вона виплеснула на покидьках у борделі та на колишньому другу. Залишалось надіятись, що її гнів вичерпав себе, і помсти було достатньо.

   Дівчина обперлась об стіну з прогнилої деревини та протерла долонею лоба. Декілька краплин дощу повільно опустилися з її чілки та покотилися шкірою, вниз, до губ. Вона подивилась на мене, але вже без того запалу. Запал закінчився, на зміну йому прийшла втома.

— Будь проклятий ваш орден, Флоріане. Все це зараз відбувається тільки тому, що у мене батечко хворіє на голову.

— Не кажи так.

— А в чому я не права? Мене просто хочуть убити за те, що володію магією, агов! Я нічого поганого нікому не зробила! Ні таткові своєму, ні тобі, нікому!

   Так. Вона наближалась до небезпечної межі. Я відчув, як починаю напружуватися. Тихо. Заспокоїтися. Не злитися.

— Кеїшо, замовкни будь ласка. Ми можемо сильно посваритися, якщо продовжимо в цьому ж дусі. Я прийшов, щоб врятувати тебе, і тебе рятую. Довірся мені. Я не ворог тобі. І хочу як краще.

— Чому ти не вбив мене, посланець? Коли я лежала без сил біля того будинку? Ви ж ніколи не порушуєте накази.

   Я заглянув їй в очі. Дивилась вона вимогливо, хотіла почути однозначну відповідь. А всередині мене наче блискавка вдарила. Сильний заряд пройшов через тіло, серце закалатало. Дивно на мене впливала Констанція. Здається, їй вдалося розбудити у мені щось давно забуте. Живе, надзвичайно тендітне. Я мовчки відвів погляд.

— Для чого тобі я?

   Мої вуха почервоніли сильніше. Щоб уникнути непотрібних розмов, я просто вирішив відпустити себе на мить та зробити те, про що мені подумалось, пішов назустріч внутрішньому бажанню. І я поцілував її. Торкнувся її потрісканих губ своїми. Провидиця завмерла, перестала дихати. Ні, вона не була проти. Просто не очікувала. Наче як і спробувала відповісти на мій цілунок, а вийшло воно у неї нервово якось. Вона принишкла, тільки закліпала своїми блакитними очима, немов я застав її за якоюсь непристойністю. А потім притиснулась мені до грудей, міцно обнявши.

   Я дивився зверху вниз на її кучері, і намагався згадати, як краще себе вести в таких ситуаціях. Надто вже давно в моєму житті не було схожих емоцій. Моя рука опустилась на її голову. Я погладив її, а далі сказав м’яко та спокійно, як міг:

— Нам треба йти, тут небезпечно.

   Я поправив мокре пасмо кучерів на її лобі. Вона знову глянула мені в вічі. І все не відводила погляд, а продовжувала дивитися мені в душу із сотнею німих запитань.

— Знаєш, а я зовсім втратила свою силу після зіткнення з Канітаром – Із сумом в голосі сказала дівчина, опустивши погляд.

— Тобі потрібно відновитися. Зібратися з думками, і все повернеться – Озвучив я, розуміючи, що по суті підбадьорюю діючу практикантку та бажаю їй повернення магічних сил.

   А далі я погнав геть ці думки та обняв провидицю у відповідь. На мить мені стало затишно на душі. Наче я повернувся додому після далекої подорожі.

* * *

   Наша дорога до Мірасеї обійшлася без пригод. Я все ж поки не змінив одяг, тому що не випало слушної нагоди. Тому поки доводилось терпіти незручну броню, яку я стягнув з одного бандита.

   Я викрав колісницю. Пощастило, що однією з вулиць Синього берега проїжджав якийсь пан. Напевне, це була якась вагома фігура для місцевих ділків. Так-то краще й не чіпляти таких у нашій ситуації, але я все ж ризикнув. Я впевнено застрибнув на колісницю на ходу, і виштовхав усіх її пасажирів. Всередині під дахом сиділо двоє мужчин у дорогому одязі. І якого лиха вони тут робили взагалі?

   Хлопчину, що порався з конями та керував колісницею, я викинув з його місця теж. Усі троє бідолаг покотилися брудною дорогою Джиззпорту, коні ж і не думали зупинятися. Хтось із перехожих голосно розсміявся, десь поряд почувся крик. Можливо, хтось і кинувся до колісниці, але ніхто б нічого вдіяти не встиг.

   З їздовими тваринами я ладнав непогано, а коні ще й полохливими виявилися. Тому й побігли щодуху вперед, не розбираючи дороги, як тільки ми викинули попередніх господарів. Довелося швидко брати конячок під контроль та опановувати їх страх. В один момент здалося мені, що колісниця перевернеться, але ні. Ми виїхали з Джиззпорту на такій швидкості, що з під коліс аж шматки болота вилітали. Погоні за нами поки не було, але це не означало, що вона не з’явиться пізніше…

   Тим не менш, вкрадена колісниця все неслася самотніми стежками посеред джунглів, оминаючи великі каменюки та зарослі. Я переконався, що за нами немає погоні, і що нічого, окрім джунглів, нас не оточує. Зупинив конячок, щоб трохи перепочили.

   Зрештою, Кеїша виявила бажання пересісти на тварину, і ми просто від’єднали колісницю геть, залишивши її посеред лісу. Дівчина погладила наших коней та заспокоїла їх. І коли ми знову рушили – вона широко посміхалась, було видно, що Констанції подобається стрімкий галоп попід низьким сірим небом. Мені здалося, що вона так почувала себе вільною, коли просто неслася вперед. Вільна від примусу, обов’язків, чи волі свого батька.

   Заночували ми вже в Мірасеї, коли успішно перетнули кордон. Чим далі ми віддалялися від сонячного Джизз-Ілару, тим менше зверху на нас тиснула негода. Коні неслися вперед – портове місто залишалося далеко позаду. Ми не робили більше привалів, чи зупинок. Дівчина не втомлювалась, конячки теж радісно несли нас вперед. Тому я й не наполягав на відпочинку. Розумів, що Кеїші й самій вже набридли тропіки, розбійники та все, що з цим пов’язано.

   Тут вже не росли пальми, і земля не потопала у дощі. Ніч ми провели у якійсь таверні, де я ніколи ще не був. Одні заклади відчиняються, інші зникають з карт, залишаються потім лишень у плітках та в пам’яті окремих людей. Хоча, безсумнівно, існує багато забігайлівок, які на світі простояли десятки років…

   Ми зняли дві окремі кімнати, нагодували коней, потурбувалися і про себе. Між собою розмовляли мало. Кеїша була втомлена після всього пережитого, а я вже хотів спокійно дістатися до безпечного місця. Там і поговоримо. Видихнемо.

   Щоправда, коли ми сиділи за столиком таверни (а це не було геть глухе місце, половина столиків була зайнята), Констанція поцікавилась у мене раптом:

— А що за баночку ти взяв у Салкана?

   Сказала вона це тихо, і правильно вчинила. Я якраз доїдав свою порцію яєчні зі смаженими грибами. Чекав цього питання.

— Речовина цікава, знадобиться в господарстві.

— Це як?

— Заспокоїти когось може, наприклад. Приспати поганого хлопця – Віджартувався я та продовжив свою трапезу. Констанція їла повільніше, а коли згадала за сушені рослини, то й геть відволіклася від тарілки.

— Скільки цікавого мені ще доведеться дізнатися про тебе, Флоріане?

   Я усміхнувся їй. І подумав про себе, що краще б їй пізнавати мене більше.