Раді Вас бачити!

Розділ 13

— Мені б порозважатись трохи. Замучився в дорозі! Та ще й цей бісів дощ… – Поскаржився на погоду я та взявся до пива. В моєму келиху його залишилось зовсім мало.

— Розважитись? Можемо в “Ошуканого пана” побавитись. На інтерес! Без зайвого лайна.

   Один із гостей закладу дістав з кишені колоду карт. Побачив у мені жертву майбутнього шахрайства, вочевидь. Або просто веселу компанію на вечір. Тут, у розважальному домі, не було правила, яке б забороняло приносити свої карти; інколи ці карти виявлялися міченими. Однак нікого це не хвилювало: люди програвали свої статки, житло, а дехто й дружин у таких закладах. А де ще пограти спокійно, як не в Джизз-Іларі? Щоб ніхто на мізки не капав і щоб міська гвардія не псувала настрій?

— Я про інше – Збавив я голос та трохи схилився до співрозмовника – Мені б зняти напругу, з гарною дівчинкою час провести. Де тут можна?

   Чоловік розуміюче кивнув. Далі вказав ледь помітно в один із кутків ігрового залу, де стояла смуглява красуня. Коли я тільки зайшов сюди, її там не було. Здалеку жінка чимось нагадувала Констанцію.

   Різнокольорові масляні лампи та всюдисущий димок від кальяну створювали особливу атмосферу. Власники схожих закладів все робили для того, щоб нікому не хотілося покидати ігрові зали надто швидко. Тут тобі і смачна їжа з алкоголем, і повії, при чому – обох статей зазвичай. І кальян, і ще багато чого.

— Давай партійку перекинемось, а тоді йди грішити. І вип’ємо ще трохи, га?

— Ні, старий, вибач. Я от поки беру паузу з випивкою. Знаєш, чому?

   Співрозмовник зацікавлено підняв брови. Він теж був родом із Мірасеї скоріш за все. Вже добряче випив хмільного, але йому все мало.

— Чому ж?

— Тому що якщо я ще вип’ю бодай келих – то у мене нічого не вийде з жодною красунею. От такий у мене організм. Розумієш, про що я?

   Я зітхнув та спорожнив свою посудину з пивом. Постукав себе долонею по животу, вираз обличчя зробив сумним. Чоловік, з яким я ділив столик, розсміявся, заперечно закивав головою:

— Ну це взагалі! Такого ще не чув. Щоб від двох бокалів інструмент підводив… Давай пограємо тоді, пити не будемо.

— Пограємо, я не проти. Нащо б мені пертися сюди, якщо я грати не готовий? Будемо, будемо. Але спершу – знімаю напругу. Інакше руки тремтітимуть, а розум для гри потрібен спокійним. Сам знаєш. Які тут карти, якщо я дивлюсь на он ту кралю, і всі мої думки на ній?

   Він ще раз посміхнувся. Спробував мене переконати, але я знову відмовився. Натомість піднявся з-за столу та попрямував до жінки, що зараз, очевидно, відпочивала, або визирала собі нових клієнтів. Геть темненька, очі – чорні, як ніч над пустелею. В вухах – величезні сережки, що повинні б говорити про розкіш, про золото, а на ділі були всього лишень підробкою.

   Повія побачила, що я наближаюсь. Одразу ж зобразила посмішку, зміряла мене поглядом. Я підійшов до неї, і музика з віолончелем якраз закінчив грати свій твір. Дехто йому плескав, але більшості відвідувачів було байдуже. Вся їх увага – у власній грі за столом.

— Привіт. Як тебе звуть?

— Привіт, красунчику. Можеш називати, як хочеш. Якщо заплатиш добре.

   Голос низький, сильно прокурений. Я придивився уважніше – її шкіра приховувала багато зморшок та прожитого часу на землі. Однак про свій вигляд смуглява пані дбала добре.

— Я заплачу. Треба побалакати.

— А про що балакати? Оплати, та й піду з тобою. Прямо тут кімнату зняти можна. Там ще є вільні.

   Я не став сперечатися. Сьогодні ввечері тут було не так вже й багато людей, тому нам дійсно не завадила б самотня кімната, щоб поговорити. Без зайвих вух.

— Нема питань. Скільки?

   Дівчина назвала послуги, які готова надати, та ціну на них. Досить дешево та досить відверто. Навіть привабливо. Виглядала повія цілком гарно, могла б і дорожче стягувати за свою любов. Тому що за те, що вона пропонувала в тій же Мірасеї довелося б платити набагато більше. Я це знав.

— От якраз те, що ти перелічила. По порядку, так. Я беру все – Озвучив я та дістав зі своєї сумки рівно половину від того, що потрібно було віддати за любовні втіхи – Ось, тримай. Кімнату ж не потрібно окремо оплачувати, правда?

— Нє – Коротко відповіла вона та повернула голову до бармена, що був зайнятий розливом алкоголю – Ей!

   Той кивнув. На мить відірвався від своєї справи та кинув дівчині ключа. Вона спіймала. Музика почав грати нову мелодію, якусь затяжну та досить сумну, як на мене.

— Ну пішли?

   Я кивнув, пропускаючи її вперед. Нехай веде.

— Агов, чоловіче, ти що, запасне життя маєш? Здохнеш через декілька місяців, ніс відпаде, причандал відпаде! – Раптом вигукнув хтось із зали. Я придивився – якийсь дебелий та вже добряче нализаний телепень з товаришами. Столик неподалік від барної стійки, на столику – кальян та декілька пляшок чогось незрозумілого. Не час для конфлікту, зовсім не час.

— Все в порядку, мій милий друже, не переживай. Це хороша дівчина, а я в людях розбираюся – Підморгую я незнайомцю та демонстративно приобнімаю дівчину за плечі. Вона ж різко подалася вперед та вибухнула у відповідь:

— Та пішов ти, телепень беззубий, побалакай мені тут. Ще побалакай, і тебе підсрачником викинуть звідси, і носа горбатого зламають! А твоїх друзяк посадять прямісінько на ваші пляшки! Ей, він дурню меле. Пішли!

   Практично всі, хто сидів у залі, голосно розсміялися, а бармен покивав головою. Як діти, мовляв, бавляться. Балакають дурне… Навіть музика, яку старанно видавав якийсь бідолага з припухлим від алкоголю обличчям на маленькій сцені, стала наче як веселіше.

   Через хвилю ми опинилися наодинці в одній з кімнаток. Ігровий заклад був і таверною, і готелем одночасно – були б лишень гроші у відвідувача! Стосовно здоров’я обраної дівчини я не хвилювався. Усі серйозні власники схожих закладів завжди пильнують за своїм персоналом. Це стосується барменів, охоронців. І повій. Спати ж з нею я все рівно не планував.

   Дівчина підійшла ближче. Поклала мені одну на плече руку. Зовсім тендітна, худорлява. Груди плоскі. Іншою рукою вона почала гладити мене по животу та нижче. Пальці чіпкі. Я відчув їх тепло через тканину штанів.

— Так як тебе звуть?

— Каміла. То що, по порядку почнемо, красунчику?

   Я відчув, як моє чоловіче єство твердіє. Серце частіше забилося, захотілося піддатися спокусі. Давно ж я не бавив себе жіночою увагою. Не зараз.

— Хочу в тебе спитати дещо. Дивись, я маю своєрідний смак. Бажаю трьох одразу. І хочу сам обрати дівчаток. Щоб ти там теж була.

— Оу, ти думаєш, тебе вистачить на трьох? – Каміла усміхнулась та стиснула мою чоловічу частину сильніше – Спробуй спершу зі мною впортатись. А там подивимось. Чи слабо?

   Її рухи стали більш впевненими. Вона легко штовхнула мене на ліжко, одразу повисла зверху. Я піддався. Від неї пахнуло цитрусом та свіжістю ранкових джунглів. Хороший парфум. Можливо, я навіть сподобався їй. Як міг ніжно я зупинив повію, повільно перехопив її за кисті. Відвів вбік.

— Золотце, я серйозно – Пошепки продовжував своє я – Я тобі прямо зараз заплачу все, що пообіцяв. Можеш навіть не відпрацьовувати конкретно зараз. Допоможи дівчат ще взяти. Я не місцевий, нічого тут не знаю. Можу налетіти на обман. Ще двох дівчаток. Всім заплачу, як тобі зараз.

   Щоб показати серйозність наміру, я взяв до рук свою сумку, дістав звідти ще монет. Каміла якось стиснула губи, одразу напружилась. Виглядало це збоку так, наче вона образилась. Або запідозрила мене у чомусь нехорошому.

— Ти зараз оплатив – я зараз з тобою. Наш час іде. Якщо ти ще щось хочеш, то це буде окрема плата. Ти згоден?

— Ех, обдираєте мене як деревце восени. Згоден, згоден – Заради пристойності поскиглив я.

— Ну вибач, все чесно. І ще одразу кажу – без збочень. Тільки звичайні послуги. Жодного насилля, чи бруду. Домовились? Якщо маєш якісь бажання особливі, то кажи зараз.

— Я все розумію, нічого небезпечного чи особливого я не потребую. Просто давно маю таку хтиву мрію – три голодні ненаситні дівки на мене одного. Ну?

   Каміла взяла гроші. Сховала до своєї сумочки. Знову заглянула мені в вічі. Скільки завгодно можна дивитися мені в обличчя, і нічого для себе не зрозуміти. Мені здається, так було завжди.

— Точно нічого зараз не хочеш? Можливо тобі й трьох вже не треба буде після мене.

— Каміло, ти – прекрасна. Правда. Можеш перевірити правдивість моїх слів – Запропонував я знову легко притиснув її долоню до свого паху. Вона хтиво посміхнулась, напруживши пальці – Але я все ж хочу трьох.

   Довелося докласти зусиль над собою, відмовити собі зараз у цій близькості. Колись самоконтроль давався мені значно легше.

* * *
 

   Схоже, я знайшов потрібну будівлю. Кеїша казала щось про третій поверх – тут якраз стільки ж поверхів і було. Великий такий кам’яний будинок, у вікнах якого майже усюди було світло.

   Каміла склала свою парасольку, я – свою. Ми наблизились до входу. Вона легко постукала декілька разів. Масивні двері відчинилися, у отворі одразу з’явилась чоловіча голова.

— Це я. Я з клієнтом.

   Охоронець, видно. Він гмикнув щось нерозбірливе, прочинив двері ширше. Ми зайшли всередину. Я ввічливо привітався та одразу почав оглядати приміщення до якого увійшов. Гарно освітлене, добре провітрене, на підлозі – розкішні килими. На тумбочках – вазони, квіти. Все гарно і приємно.

   На Синьому березі це був єдиний бордель. Звичайно, існувала вірогідність, що провидицю утримують деінде, але розпочати пошук точно потрібно з найбільш очевидного місця.

— Зачекай тут, я зараз – Вказала мені Каміла на диван та пішла кудись далі по коридору. Я слухняно присів, посміхнувся охоронцеві. Він глянув на мене байдуже.

— От і погодка, га? Безкінечний дощ! – Поскаржився я. А сам подивився уважніше на охоронця. Потрібно було мати уявлення, хто і що переді мною. Скільки тут людей. Де вони зараз перебувають.

   Чоловік не відповів, але знову щось гмикнув незрозуміле. Повернувся до столика, за яким сидів до цього. Всівся. На столику стояла якась тоненька книжка та гасова лампа. О, так. Світла потрібно багато, тому що за вікном стояла напівтьма негоди.

   Каміла повернулась досить швидко, жестом закликала мене слідом. Я пройшов, звернувши увагу на коридор. Ще п’ятеро дверей. Багато приміщень…

   А в іншій світлій кімнаті на мене вже очікував товстуватий чоловік з кольоровою хустиною на голові. І семеро дівчат. Високі, середнього зросту, геть мініатюрні. Брюнетки, навіть дві рудоволосі, що можна вважати за велику рідкість в Джизз-Іларі. Я кивнув чоловікові. Той посміхався у всі зуби. Вказав рукою в напрямку дівчат:

— Чого душа бажає? Обирайте!

   Каміла і собі стала поміж дівчатами. Схрестила руки на грудях, а на мене дивилась хитро. Наче намагалась підловити на чомусь. Ти ж, мовляв, казав, що мене обов’язково візьмеш. Тож бери.

— А, змушений вас попередити – у нас без алкоголю, чи дурману. Ага?

— Без проблем, я зрозумів – Кивнув я.

   Далі я вказав пальцем на чорняву дівчину, що була трохи молодше та вище, ніж Каміла. Потім – на саму Камілу. Ще подумав трохи, почесав щетину.

— Пане, а є у вас хтось… З незвичною зовнішністю? Окрім руденьких.

   Чоловік в хустині глянув на мене наче на вередливу дитину. Припідняв брови:

— Це ви що маєте на увазі?

— Ну… Кучеряві мені подобаються. І блондинки… От двох панянок я вже обрав, вони мені дуже до вподоби. А ще б хотів кучерявеньку. Або – білявку. Молоденьку щоб. Є такі у вас?

   Це був важливий момент. Я втупився в очі товстуна, вдаючи наївність та простодушність. Прямо я дивився, щиро. І в каламутних його очах я побачив, як промайнула думка. Ледь помітна. Блиск – і все. Однак мені стало зрозуміло, що це не всі дівчата в будівлі зараз стояли переді мною. Товстун відреагував на слова про кучеряву дівчину. Отже – подумав собі про когось конкретного.

Чи була це Констанція? Можливо. Потрібно було обшукати будівлю. Навіть якщо провидицю тут не утримують, то допит цього товстуна точно зміг би дати мені більше інформації. Однак спершу – я оглянусь тут, спробую знайти зачіпки. І обшукаю третій поверх.

— Чим багаті, те і пропонуємо, шановний. Он руденьку собі й візьміть. Прекрасні панянки, вони вилюблять вас так, що думати втомитесь, не те, що про кучерявих думати. Ну так що?

   Не можна викликати підозру. Ще ймовірний варіант полягав у тому, що Констанцію примусили “працювати”, і зараз вона перебуває в якомусь закладі для веселих людей, яких тут повно.

   Звичайно, я міг спробувати допитати Камілу раніше, коли ми були у гральному закладі наодинці. Але річ у тім, що рядова повія могла й не знати всього, що відбувається всередині колективу. Не бути знайомою зі всіма дівчатами своєї компанії, наприклад. Врешті – належати іншому господарю. Тому спершу я вирішив навідатися безпосередньо до борделю, щоб спробувати на власні очі побачити Кеїшу.

   А воно он як, виявляється. Її або спеціально не показують клієнтам, або тримають для когось особливого. Або взагалі – позбавили життя, чи продали кудись далі. От тільки я знав, що в сезон дощів кораблі не покидають береги Джизз-Ілару. Ні, ну колись плавали окремі сміливці. Навіть ще недавно, років п’ять тому. Але останнім часом сезон поганої погоди лютує вкрай сильно. І дійсно здатен топити кораблі. Тому я і вважав, що Констанція все ще в межах міста.

— Ех, шкода… Я-то візьму руденьку третьою. Але точно немає трішки більше панянок для вибору?

— Чоловіче, не морочте голови. Усі найкращі квіточки Синього берегу перед вами. Берете дамочок?

   Позаду з’явився охоронець. Ще чиїсь кроки я почув у коридорі. Все тут злагоджено.

— Кажете, дівчата у вас темпераментні?

— О, так. В цьому ви швидко переконаєтесь! – З гордістю в голосі заявив товстун.

— Люкс! А оплачувати зараз?

   І ось тепер було б добре побесідувати сам на сам з Камілою, але якби я обрав тільки її серед інших дівчат – то неодмінно викликав би підозру. А це – додаткова увага від охорони. Та від товстуна в хустині. Тому нехай бачать у мені просто дурника з грішми, який не може вгомонити своє сексуальне бажання, шукає пригод. Хотів трьох – отримує трьох. Не змінює своїх рішень. Поводить себе послідовно.
 

* * *
 

   Як тільки я опинився у тісному туалеті на першому поверсі, одразу почав оглядати вузьке віконце. Знаходилось воно досить високо, але я зміг дістатися до нього. Зачепився руками, а ногами обперся на унітаз. Відчинятися вікно вперто не бажало, тому довелося його м’яко виламати. Не було часу застосувати відмичку.

   Хруснуло. Я натиснув сильніше, потягнув на себе металеву защіпку. Нарешті відчинилося. Витиснуте скло я тихо поставив на унітаз. Переконався, що дверцята до туалетної кімнати щільно зачинено. З вулиці відразу почало заносити вітром краплини дощу. Прохолодна вода вдарила мене по обличчю. Я підтягнувся догори, визирнув надвір. Порожньо, тихо.

   Дівчата все ще чекали, поки я справлю нужду, повернуся і ми розпочнемо наші утіхи. Я заплатив їм відразу, довелося віддати все, що мав. Я картинно почервонів перед ними, коли дівчата привели мене до кімнати, де теж все було прикрашено квітами.

   Я вдав, що розгубився, ледь не заплутався поміж власних ніг. Повії усміхались та переглядались між собою. Одна лишень Каміла дивилась недовірливо, наче була здатна заглянути трохи далі за завісу тієї вистави, яку я влаштував. Рудоволоса, бува, наблизилась до мене – тоді я й заявив, що мені треба терміново відвідати туалет. Інша панянка, теж чорнява, резонно підмітила, що оплачений час вже пішов. І годинник цокає. Я зітхнув. Що ж робити, мовляв, якщо терміново потрібно?...

   Я дряпався кам’яною стіною будинку, шукав рівновагу для тіла. До підвіконника зверху було недалеко – я підстрибнув та вчепився руками у виступ. Було слизько і мокро, дощ заливав мені обличчя. Однак пальці трималися.

   Підтягнувся, відхилився трохи вбік, до виноградної лози. Зачепився, припіднявся ще вище, щоб не миготіти у склі вікна другого поверху. Перемістився ближче до вікна по-сусідству. Обережно заглянув всередину. Добре освітлений коридор. Дві темні постаті, що належать чоловікам. Скоріш за все – охорона. Голосів, чи гомону не чути, воно й зрозуміло. Спробуй розчуй що небудь крізь гуркіт дощу.

   Ще декілька рухів по виступах будівлі – я тягнуся далі, до одного з балконів на третьому поверсі. Там я не бачив світла ламп, отже, я на вірному шляху. Вже скоро дівчата почнуть бити на сполох, а товстун у кольоровій хустині затривожиться.

   У темній кімнаті, куди я пробрався, було порожньо. Я йшов навшпиньки та прислухався до того, що відбувається в борделі. Вікно за собою обережно зачинив, добре, що воно було відкрите. Справа за стіною я чув тихий гомін жіночих голосів. З мого одягу капала вода, і це могло створити додатковий шум. Залишити мокрий слід. Недовго думаючи, я стягнув з себе всю одежу, залишив тільки ремінь з клинками. Сумку поклав поряд теж. Заберу пізніше.

 

* * *
 

   Один з охоронців, що ліниво проходжувався коридором час від часу, не встиг збагнути, що відбувається. Я винирнув з порожнечі просто за його спиною, голий до трусів та несподіваний. Перед цим – слідкував за ним з темної кімнати. Трохи причинив двері. Слухав та дивився із своєї засідки. За тим, як він крокує. Як дивиться перед собою. На чому зосереджений.

   Я різко схопив чоловіка із широкою шиєю, придушив. Притягнув до себе. Він намагався смикатись, обхопити мене руками за своєю спиною, але дарма. Щоб його ноги не стукали по підлозі, я вдарив його. Вдарив міцно, тому що охоронець відразу заспокоївся, засопів тільки та зашипів якось. Мабуть, то була спроба застогнати. Я знову вдарив у живіт. Ще мить – і я відтягнув дуже тіло до кімнати, звідки й сам вийшов. Притягнув його до себе міцно, так, щоб він міг ледь-ледь дихати. Тихо сказав йому на вухо:

— Тсс. Не шуми. Інакше зверну шию. Зараз я задам тобі питання, ти відповіси, і я тебе не убиваю. Добре?

   У відповідь той знову засичав.

— Буду вважати, що ти згоден. Зараз я задам питання. Далі трохи ослаблю свій хват. Ти зможеш краще дихати і зможеш мені відповісти. Спробуєш закричати – уб’ю. Почув?

   Він гмикнув. Більше не пручався, хоча був надзвичайно напруженим. Я відчував, що якщо дам йому надто багато свободи – він нападе, скористається цим.

— Мені потрібна дівчина. Шкіра смуглява, волосся кучеряве, губи повні. Очі – сині. З’явилась у вас недавно. Можливо – її продали. Вона не працює з клієнтами. Чи працює не з усіма, бо товстун не виводить її на оглядини. Ви тримаєте її десь тут на поверсі. Де? В якій кімнаті?

   Я намагався говорити дуже тихо, але чітко, виокремлював кожне слово та відправляв йому прямо до великого вуха.

— Я перестаю душити на рахунок три. І ти говориш. Раз. Два. Три.

   Я ослабив свій хват.

— Є одна. Її продали, так. Вона люта. Агресивна. Напала... Старший велів поки тримати її під замком. Відпусти… Задихаюсь.

— Де вона? Кімната яка?

— В кінці коридору, зліва двері. Чорні… Відпусти.

   Я не відпустив, а натиснув ще сильніше. Ні, він не помре – поспить трохи, а потім прийде до тями. Зрозумівши, що я його обманув, охоронець вп’явся нігтями мені в передпліччя. А ще через секунд десять затих.

   У кишенях його штанів я знайшов брелок з ключами. Дівчата внизу вже мабуть тривожаться, товстун в хустині скоро почне копошитися. Шкода, що цей охоронець виявився меншого зросту ніж я. Я б переодягнувся, але тісний одяг не дасть мені можливості рухатися швидко вразі чого. Тому я повернувся в коридор в одних трусах. Можливо це виглядало б кумедно збоку, однак зараз я не мав глядачів.

   Отже, останні двері коридору. Зліва. Залишалось дістатися туди. Очікуючи на підступ та на те, що покидьок мене обманув, я тихо ступив босою ногою по теплому зеленому килиму з узором, що нагадував дикі квіти.