Раді Вас бачити!

Розділ 17

   Цього села навіть не існувало в роботах серйозних картографів, тому я був певен, що нікому в Ордені не прийде до голови шукати ворогів у себе практично під носом. Констанції не дуже сподобалось те, що це таємне поселення знаходилося біля Мірасейського нагір’я. Я ж не міг запропонувати більш спокійного та безпечного місця для неї. Звичайно було б добре покинути континент взагалі. Але це – час. Сезон дощів не закінчиться сьогодні-завтра, доведеться в будь-якому випадку ще десь коротати дні і ночі в очікувані корабля.

   За життя я зустрів немало різних людей, моя місія посланця носила мене по всьому материку, та далеко за його межами. І я мав надійні схованки, де в разі чого я міг привести себе в порядок. Залікувати рани, перечекати якусь біду, чи переслідування. Частина таких укриттів знаходилась далеко від населених пунктів, серед дикої природи. Але й були місця, де проживали інші люди. Село під назвою Вороний прихисток обережно притулилося до гір, рукою подати – і стіни рідного монастиря покажуться.

   Для чого мені таємне укриття так близько біля дому? Скажімо так, доводилось мені переховуватися якось від групи озброєних та серйозно налаштованих професіоналів, що вели мене по сліду аж через пів країни. Наступали на п’яти, хотіли загнати, немов звіра. Тобто – не завжди я буваю в ролі мисливця, стається по-різному. Тому я намагався завчасно подбати про те, щоб у мене був сховок на всякий випадок. Де б я не опинився. Одним з таких сховків і було село Вороний Прихисток.

   Едвін та Марта трохи постарішали, і це не дивно. Час іде однаково для всіх, а я відвідував село більше ніж п’ять років тому. Вони вийшли зустрічати мене та Констанцію, коли почули, як лають собаки. А от собак стало більше, значно більше.

— Раді бачити тебе живим! – Промовив Едвін та простягнув мені руку. Я потиснув її, привітно посміхнувся.

— І я радий вас бачити цілими й здоровими. Хатинку знайдете для нас, щоб ми зупинилися?

   Родина Едвіна була відлюдниками. Вони багато років займалися фермерством, самі вирощували овочі, пекли хліб. Продавали молоко та м’ясо для навколишніх поселень, а інколи навіть до великих міст заглядали. За плечами Едвіна – довге й непросте життя. Він віднайшов мир у своїй родині та у веденні господарства. Сімейство не любило чужинців – однак я знав, що мене приймуть без проблем.

— А як дівчину звати? – Уточнив він та привітно глянув на Констанцію.

— Кеїша.

   Провидиця посміхнулась у відповідь. У погляді Едвіна я помітив цікавість. Він намагався зрозуміти щось. Оцінити ситуацію, скажімо так. І можливі ризики, які міг принести наш візит.

— Чим допомогти можемо? Їсти, пити, перепочити?

— Всього по-трохи, Едвіне. Розмісти нас, будь ласка, а потім я зайду до тебе, та й поговоримо.

   Марта, дружина глави поселення, взагалі мало спілкувалась. Вона стояла позаду чоловіка і мовчки дивилася то на мене, то на мою супутницю. І колись вона така ж була, це залишилося незмінним. А от у чорному волоссі Марти з’явилось трохи сивини, щоки стали більш впалими. Едвін тільки нових зморшок назбирав на шкіру. А так, то це був то й же низенький проворний чоловічок із жилистими руками, тримався молодцем.

   На гавкіт собак посходилась молодь, повибігала надвір дітвора. Все це – внуки Едвіна, діти його дітей, котрі знаходили собі пари та поверталися з ними до батьківського поселення, щоб жити тут всі разом. Усі одягнуті в просту світлу тканину, усі цікаві до чужинців та недовірливі водночас.

— Сім’я! – Підняв голос Едвін та підняв догори праву руку. Вони завмерли відразу, щоб почути, що скаже старший член родини – Це наші гості! Вони поживуть тут деякий час. Все добре, вони – свої! Можна спілкуватись! Ми приймаємо їх як добрих друзів!

   Цікаві порядки у себе ввів тут Едвін. Ну, добре, що свої, і що можна хоча б говорити при потребі. Хоча, спілкуватися я планував тільки з ним єдиним.

— Розмістимо вас, є будиночок. Пішли – Вже значно тихіше сказав господар, звертаючись до нас. Я глянув на Констанцію, вона виглядала трохи розгублено. Я кивнув, мовляв, все гаразд.

* * *

   Нас розмістили у старому домі, де давно ніхто не проживав. Можливо, раніше тут помер хтось із літніх членів сімейства, мене це мало хвилювало. Тут було ліжко та основні зручності, щоб жити. Трохи посуду, трохи меблів… Пилюка, бруд, нестача побутових предметів – все це можна виправити, було б бажання.

   Вони обіцяли годувати нас двічі на день. Показали де лазня та розповіли про розпорядок життя в маленькому селі. Едвін поки тримав слово, і це тішило. Я не дарма допоміг його родині колись, не дарма залишив велику кількість золота. Якраз під такий випадок це й було зроблено.

   Ми помилися, поїли та нарешті перевели подих, і це було прекрасне відчуття, коли я нарешті випустив напругу з легень. Приємне відчуття, яке псувала лиш одна річ. Ниючий біль у тілі.

   Я нічим це не виказував, але віднедавна мене знову почали боліти рани, отримані в Місті Тіней та в джунглях. Прокляте коліно теж про себе не дозволяло забути… У мене, звісно, був здогад, що лезо клинка під назвою Серце назавжди залишило сліди в моїй плоті. І тепер так чи інакше, я буду відчувати їх. Як от хворі суглоби люди відчувають на зміну погоди, наприклад. Але все одно я планував поборотися ще з цими ефектами. Потрібно буде поспілкуватися з цілителями у монастирі. Та й настоятелям запитань трохи поставити. Ось про що, а про вплив артефактів на тіло вони знають куди більше, ніж я.

   На мить мені згадався Хотч та його нещасна нога.

   Марта видала нам свіжий одяг, і я нарешті міг позбутися від тіснуватої броні. Едвін забрав її собі, і нехай. Може розбере на частини, чи інше використання придумає. А виданий нам одяг досить непогано співпав по розміру, і тепер я ходив у такій же простій тканині як і всі тут. Здалеку, мабуть, виглядав точно як член родини Марти й Едвіна.

— Ти залишишся тут, а я завтра піду зранку. З Едвіном про все домовлюсь, тобі тут нічого не загрожує. Спокійно пересидиш деякий час. Далі я повернусь.

   Констанція мовчки лежала на старому ліжку та не кліпаючи дивилась в стелю. Про щось своє думала, мабуть. Ще не до кінця відійшла від пережитого в Джиззпорті. Не один же день вона провела там, за зачиненими дверима темної кімнати борделю. Врешті, з моменту визволення вона й не спала повноцінно.

— Констанціє? – Звернувся я до дівчини та обернувся від вікна. Я чекав, поки на підвіконнику трохи вистигне щойно заварений чай. До звичного трав’яного збору я додав сушеного чорнокровника. Потрібно було спробувати, що там у своєму будиночку зберігав Салкан. Я потребував відпочинку. А ще – вгамувати тілесний біль. У цьому допоможе чай.

— Я вже казала, не називай мене так. Це старе ім’я зі старого нікому непотрібного життя.

— Добре, Кеїшо – Погодився я – Тут все буде спокійно. Я давно знаю родину Едвіна. Це надійне місце.

— А що далі?

   Її голос звучав глухо та відсторонено.

— Далі?

   І раптом я зрозумів, що не знаю відповіді. Що буде далі для неї та для мене? Я переконаюсь в тому, що Дієро Канітар випустив дух. Повернуся до монастиря та розпочну навчати Валента. А ми?... А чи є ці “ми”? Я потрусив головою. Потрібно було навести лад у голові, зібратися. Я все відганяв думки про дівчину та свої почуття до неї. Вони лякали мене.

— Ну так. Далі що буде, Флоріане?

   Я торкнувся чашки з напоєм. Поверхня вже зовсім трохи гаряча, можна пити. Я знову обернувся та глянув на дівчину. Зробив декілька ковтків завареного напою. Теплий чай пройшов до мого шлунку, і мені стало вмить гаряче. Я підійшов до ліжка, присів поряд з нею.

— Ти зможеш спокійно жити.

   Кеїша усміхнулась кутиком губ. Нічого не відповіла. А що я міг їй сказати? По центру моєї уваги все ще була голова злого чаклуна, яку я повинен йому допомогти скласти.

— Твій Орден же не заспокоїться. І батечко шукатиме далі мене.

— Не буде – Заперечив я, хитаючи головою – Зараз Орден зайнятий Дієро Канітаром, і твій батько теж про це більше думає, ніж про тебе. Нас поки не розкрили.

— Думаєш, ти зможеш його знайти раніше? – Поцікавилась вона.

— Спробую. Кеїшо, все буде добре. Ніхто із Джиззпорту тебе тут не дістане, так далеко руки цих ділків не тягнуться. Я впевнений, що Старший живе собі далі та вже змирився з тим, що я тебе забрав. Орден теж зайнятий.

— То може не йди? Залишся зі мною. Твій Орден великий, там же достатньо… виконавців. От вони і знайдуть його.

— Я мушу знайти. Канітар живий, бо я дозволив йому втекти.

— Ти врятував мене. Вже двічі. Не жалкуєш хоча б?

— А ти врятувала мене. Тоді, на вулиці. Забула? – Я посміхнувся дівчині – Ні, ні про що не жалкую. А от старого виродка повинен все ж добити.

— Думаєш, твої не впораються без тебе?

— Поглянемо – Відповів я та зробив ще один ковток з чашки.

   Кеїша зітхнула знову. Підвернула ноги під себе, обперлась на подушку та сіла.

— У мене кинджал був. У моїх речах. Видно, Салкан, тварюка, продав його разом зі мною. Я не знайшла в його халупі зброю. Ти можеш мені щось залишити для самозахисту?

   Я глянув на неї та згадав, з якою люттю Констанція кидалась на охоронців у борделі.

— Розберемося. Це вже завтра.       

   Констанція більше не говорила. Я зробив ще декілька ковтків. Чорнокровник, здається, дійсно хорошим був, справжнім; хоч тут Салкан виявився добросовісним чоловіком. Вже через хвилину я відчув, як у мене трохи починають німіти кінцівки, а думки в голові раптом припинили свій безперервний рух. Голова наче забовваніла. Трохи почало шуміти в вухах, але це був знайомий мені шум. Приємний. Сприйняття навколишнього світу не притупилося, а стало гостріше. Я все бачив і все розумів. В разі небезпеки – міг би діяти правильно. Все завжди полягає в дозуванні, у тому, як саме заварювати чай. Що і коли додавати. У цьому занятті я знав толк. Тому й ефект завжди отримував саме той, на який розраховував.

   Ще декілька ковтків, і заварений чай було випито. Я поклав на підлогу порожню чашку та протер очі. Біль у тілі відступав. Я знав, що ненадовго. Але найближчі декілька годин він точно мене не потурбує.

   Під світло-сірим простирадлом дівчина виглядала зовсім беззахисно. Моя тепла долоня обережно опустилась на її ногу, сховану під покривалом. Констанція голосно видихнула. Повернула голову до мене, кліпнула широко розплющеними очима.

— Ходи сюди – Пошепки сказала вона.

   Я підкорився не вагаючись. Не бачив жодної причини цього не робити. Ніжно погладив її по голові, по кучерявому волоссю. Повиснув над нею та заглянув в очі. Кінчиками пальців вона торкнулась шкіри на моєму обличчі. Провела ними вниз, від щоки і до губ. Знову наче маленькі блискавки пробігли по мені. Кров вдарила в голову відразу, незважаючи на ефект від чаю… І я зрозумів, що хочу її.

— Чому ти бороду цю не збриєш?

— У мене шрам – Ніякого відповів я – Обпечена щока…

— І що? Я бачу. Воно старить тебе неймовірно.

— Шрам легко запам’ятати, а борода…

— Та помовч.

   Я обережно взяв її за передпліччя, опустився нижче та поцілував. Кеїша знову важко задихала, почала тремтіти. Я відірвався від її повних вуст, глянув на неї з тривогою.

— Нічого. Це – нічого – Прошепотіла вона – Я перенервувала.

   І вона притягнула мене до себе.

   З нею було інакше. Ми цілувалися у напівтьмі сільської хатини, за вікном вже сутеніло, і все довкола виглядало, як вицвіла картина. Вона міцно трималася за мене руками, стискала до болю мої плечі та руки. Наче боялась, що невідома хвиля віднесе її кудись далеко. А от я – зможу втримати.

   З нею було інакше. Я давно не відчував нічого подібного, коли був поряд із жінками. І справа тут не у чорнокровнику. Моє серце наче втратило глузд, воно билось неймовірно швидко і сильно. Я поцілував її у шию, вдихнув аромат. Зрозумів, що можливо люблю її. Це усвідомлення було раптовим, незграбним. І я не повірив йому.

   З нею було інакше. Вона осідлала мене та агресивно втискала в ліжко, на якому ще переживатиме свої самотні ночі. Вона дряпала мені груди, прикусила до болю губи. Ледь не зірвала простий одяг, котрий нам дали господарі Вороного прихистку. Я повністю піддався їй, і це було незвично. Відчув, що не контролюю ситуацію зовсім. І мене цей факт не бентежив.

   Вона робила це наче зі злістю та відчаєм. Але не на мене конкретно. А на життя своє, можливо на батька, що тепер бажає їй не існувати. На втрату друзів, на… Я загубив нитку думок, розслабився остаточно. Провалився в приємне сіре ніщо, де було тільки її дихання, наші поцілунки та тепло від наших тіл.

   В момент найбільшого задоволення вона попросила мене не відпускати її, а тримати. І я тримав, розуміючи, що вона мала на увазі не тільки теперішню мить.
 

* * *
 

— Ти давно трави заварюєш?

— Давно.

   Стара масляна лампа, яку я нещодавно запалив, ледь-ледь освітлювала приміщення. Кеїша лежала в моїх обіймах та, здається, трохи дрімала. Вона то завмирала, то починала рухатись. Вертіла головою, наче хотіла сказати щось. А потім ми цілувались. І я продовжував тихо насолоджуватися повною тишею і порожнечею, які зараз панували в моїй душі.

— І тобі легше так, з травами?

— Легше.

   Щоб не продовжувати цю розмову, я знову знайшов її вуста своїми і ми ще раз віддалися одне одному.

   Потім Констанція заснула, а я сидів біля вікна та дивився в нічну темінь. Собаки надворі не заспокоювались, тривожились. Це відволікало, і я поки не міг заснути. Чого їм не спиться? Зазвичай різні звуки мені не заважають відпочивати, особливо після трав.

   Чорнокровник поки що діяв. Він подарував мені рівний і повільний плин думок, а ще – невелике видіння на межі сну й бадьорості. Побачилося мені раптом, як справжній диявол витріщається на мене по той бік вікна. Потвора з жовтими вогнями замість очей та з червоною шкірою, вкритою язвами. На голові – маленькі ріжки, а замість ніг виднілись копита. Диявол хижо усміхався та махав мені рукою. Вітався наче. Нагадував про себе, мовляв, я тут. І завжди спостерігаю. Може, це собаки на нього гавкають?

   Образ потвори нагадав мені про Дієро Канітара.

   Я давно не бачив жодних видінь, тому що експерименти з більш сильними речовинами залишились у далекій юності. Цього диявола з палаючими очима я сприйняв спокійно. Як знак. Попередження мого внутрішнього чуття про те, що попереду багато небезпек. І що погоня за дияволом тільки розпочалась. А сам він – незримо та постійно поряд.

   Диявол ще трохи походив біля вікон, а далі почав кудись віддалятись. Я був певен, що все це не насправді. Давно навчився відрізняти те, що здається, від того, що є наяву. Дочекавшись, поки потвора розчиниться у ночі, я все ж пішов до ліжка, ліг поряд із Констанцією. Через деякий час все-таки зміг заснути. Більше мені нічого не ввижалося і не снилося.

* * *
 

   Едвін точно не спав, тому ще вдосвіта я тихо вийшов зі свого будиночку та пішов до господаря поселення. Я знав, що день він розпочинає з молитви у каплиці, тому відразу попрямував туди. Надворі було холодно, трава вкрилася густою росою. Тільки-но почало світати.

   Чоловік власноруч збудував каплицю у Вороному прихистку ще багато років тому. Привчав до віри своїх близьких, та й взагалі чоловіком був набожним, вірним старим традиціям. Я вже встиг помолитися подумки, як тільки прокинувся, і тепер мені потрібно було поговорити з Едвіном.

— Добрий ранок – Привітався я та підійшов ближче до каплиці, намагаючись не назбирати як можна більше роси своїми чоботами.

   Едвін якраз зачиняв двері до невеличкої будівлі.

— О, доброго. Ну що, виспався?

   Едвін зовсім не виглядав сонним, він завжди був повним сил.

— Так, все чудово. Переговорити треба.

— Пішли.

   Едвін провів мене до маленької хатини, що слугувала для нього окремим кабінетом. Поселення вже не спало, і це не дивно: тут жила худоба, кури, качки, ну і звісно собаки, що тривожили мене пів ночі.

   Всередині кабінету Едвіна було прибрано та охайно. Шафа з книгами стояла, письмовий стіл, а поряд декілька опудал із диких тварин. Лавочка, декілька килимів із шкур вбитих звірів.

   Він запалив гасову лампу, сів за стіл. Жестом запросив мене присісти на невелику лавочку поряд. Вона стояла якраз біля опудала лисиці.

— Едвіне, я сьогодні йду. Дівчина залишиться поки в селі. Потім я повернусь за нею. Забезпеч її усім, чим потрібно, будь ласка.

— А коли повернешся?

— Не можу сказати. Спробую як можна швидше.

   Господар поселення кивнув. Він більше не говорив, а почав настукувати пальцями якусь мелодію на дерев’яному столі. Наче думав. Констанція – додатковий рот у його сім’ї, звісно. Однак він знав, що не може відмовити мені. Допомогти зараз дівчині це невелика послуга у відповідь на те, що колись для Едвіна зробив я.

— Я, звісно, все зроблю, що можу. Але я мушу знати, ти сам розумієш. У мене діти та велика сім’я, ми живемо тут спокійно… Вас хтось шукатиме?

— Ні. Але коли відвідуєте інші поселення, то просто не балакайте про нас, та і все. Звичайні заходи безпеки...

— Це й так зрозуміло. Що тобі потрібно в дорогу?

— Води набрати, їжі зовсім трохи. Ну і ключ від сховку.

— Так, все є, ніхто нічого не чіпав. Як ти й залишив.

   Коли я востаннє відвідував Вороний прихисток, то облаштував собі невелику схованку у підвалі одного з будинків. На той момент будинок тільки-но збудували та облаштували, і там ніхто не жив. Ключ у себе тримав Едвін. Нічого цінного я не залишив там, а тільки необхідне. Набір легкої шкіряної броні, накидка з капюшоном, трохи зброї та різні дрібнички.

   Ми ще побалакали трохи про те, та й про се. А далі я подякував Едвіну за гостинність, міцно потиснув йому руку.

— Там у будинку мій синок живе з дружиною. Пішли, я проведу тебе. Зайдемо до підвалу з двору.

   Коли я був готовий знову відправитися в дорогу – надворі вже стояв день. Знову похмурий та сірий, і так тут буде все, допоки сезон дощів не закінчиться в сусідній країні. Я натягнув темно-зелений капюшон зверху та перевірив, чи добре закріплені піхви з клинками у мене на поясі. Спіймав себе на думці, що бороду дійсно збрию, але – пізніше. Коли закінчиться історія з чаклуном.

   Я зайшов до будинку попрощатися, і побачив, що Констанція давно не спить. Дівчина сиділа за столом на кухні та оглядала свій амулет. Побачивши мене, піднялась. Підійшла. Я обняв її, притиснув до себе.

— Мені пора.

— Я знаю. Флоріане, візьми це.

   Констанція протягнула мені амулет. Шматочок благородного металу з якимось незрозумілим малюнком посередині. Ця прикраса завжди була при дівчині, а тепер вона вирішила віддати її мені. На пам’ять?

— Візьму.

   Я взяв амулет з її долоні. Стиснув його. Досить важкий, хоча й маленький.

— Я жодної користі не принесу тобі зараз, бо безсила. Амулет тобі пригодиться. Одягни його, і носи на шиї.

— Він магічний? – Уточнив я, відчуваючи страшенне бажання повернути прикрасу Констанції.

— Я знаю твоє… ваше ставлення... ну... Ні, це не зовсім магічний амулет. Це звичайний шматочок металу, який тепер став частинкою мене. І ця частинка постійно буде з тобою у твоїй подорожі. По-простому пояснюю. Я зарядила його енергією. Якщо ти зіткнешся з сильними чарами – амулет тебе врятує.

— Кеїшо…

— Я прекрасно знаю, що ви в Ордені спокійно користуєтесь каменями-оберегами, наприклад. І нічого. Це, вважай, те ж саме. Тому не треба ось тут!

— Я не користуюсь оберегами.

— То почнеш тепер. Флоріане – Твердо звернулась до мене вона та взяла мою руку до своїх долонь – Дієро Канітар володіє дуже паршивою магією. Сильною. Ти бачиш, що він зробив зі мною. А так – я хоча б трохи зможу тобі допомогти.

— Кеїшо, послухай…

— Це суто заради завдання твого, вважай так! Вбий цього виродка, і повернеш амулет. І не носитимеш його більше. Прошу тебе, не сперечайся зараз. Одягни.

— Поясни мені, що ти зробила з амулетом та як він діє.

   Я не міг собі дозволити користуватися магічними предметами. Так, Констанція була права в тому, що Орден нерідко застосовував зброю практикантів проти них же. І пастки магічні, і обереги, і ще дещо. Але сам я особисто повсякчас уникав чар та чарівних речей. Огиду вони в мене викликали. Страх, ненависть. Так воно все було до клинка під назвою Серце. Тоді я впустив у себе його силу, щоб вижити у джунглях. Магія проникла в мою плоть. Це вже сталося… Мабуть, тепер дійсно вже не було сенсу чинити супротив та відмовлятися від оберегу Констанції. Зрештою, я й так уже пішов по кривій доріжці далі нікуди.

— Я провела невеличкий ритуал. Цей амулет спробував моєї крові. Я віддала йому частинку своєї сили.

— Ти казала, що ти магічно виснажена.

— От тепер – точно. Зате ті сили, що я в собі зараз знайшла, вони тепер з тобою. Амулет захистить тебе як оберіг у випадку магічної небезпеки. Тобі з ним більше нічого робити не потрібно. Тільки одягни та не знімай.

   Я взяв прикрасу та обережно одягнув на шию. Сховав під одягом.

— Ну? Сталося щось? У тебе роги виросли?

   Згадався мені диявол після цих слів, що сьогодні вночі відвідував мене під дією чорнокровника.

— Дякую.

   Я пригорнув дівчину до себе.

— Ну от. Я спробую відновити хоча б трохи сил. І ми з тобою зможемо зв’язуватися, як до цього. І ще Флоріане… – Вона лукаво глянула на мене, посміхнувшись кутиками очей – Не викидай амулет, як ти це зробив з моїми квітками, коли ми вперше зустрілися. Добре?