Раді Вас бачити!

Лаванда млявими кроками брела геть від широкої площі, де в небо врізався обсидіановий хмарочос Лорда Ебоніта. Вона звертала у вужчі вулиці, безцільно просуваючись уперед крізь неонове марево. Єдине, чого вона зараз бажала — це впасти і заплющити очі. Якби найближчим часом їй не трапиться нічого пристойного, вона була готова згорнутися калачиком прямо під першою-ліпшою картонкою в підворітті.

Мимоволі в думках спливав Синдикат, але від однієї згадки про цю структуру в грудях закипала огида, змішана з лютим гнівом. Уявляти себе на вершині цієї піраміди, очолювати систему, яка її зламала, було понад міру гидко. Вона не збиралася ставати на місце Сайласа. Вона просто хотіла відпочити. А ще — змити з себе цей день, хоч раз за довгий час відчути гарячу воду на шкірі й нарешті переодягнутися.

Лайно, на ній навіть білизни не було! Труси залишилися в тому клятому борделі «Ебонітової орхідеї». Зараз лише закривавлений чорний плащ приховував під собою дірявий лавандовий корсет та брудну спідницю. Цікаво, де в цих залізобетонних джунглях Цитаделі зазвичай сплять люди, якщо в них немає кредитів на бордель чи готель?

Вона вже добряче відійшла від центрального шпиля, коли тінь попереду раптом ворухнулася. Під тьмяне світло вуличного ліхтаря ступила худорлява постать, закутана в пошарпаний технотканий одяг. Незнайомець перегородив їй шлях. Його кібернетичне око блиснуло червоним, скануючи дівчину з голови до ніг і затримуючись на плямах крові.

— Загубилася, маленька квіточко? — голос був хрипким шепотом, схожим на статичний шум крізь несправний динамік. — Чи просто шукаєш, де сховати цю кров?

Лаванда зупинилася, важко дихаючи.

— Звали, га? — кинула вона своїм кришталевим голосом, у якому зараз виразно відчувалося втомлене роздратування. — У мене був дуже... поганий день.

Кібернетичне око фігури знову замиготіло, фіксуючи свіжі бризки на її плащі.

— Бачив і гірше. Але ця кров... вона тхне Синдикатом. Ти або мисливець, або труп, що йде.

Він зробив крок ближче, шкрябаючи важкими чоботами по брудному тротуару. Сморід гнилі та сирості провулків чіплявся до його лахміття.

— А ти або тупий ВІСЛЮК, який не розуміє слів і якому я зараз відірву голову, або просто заблукав і переплутав мене з кимось іншим, — Лаванда підвищила голос.

Вона не відчувала страху. Навпаки, вона почала йти прямо на нього.

Фігура завмерла, а потім відкинула голову назад у сміху, що скреготав, немов метал об камінь. Його око змінило колір на тьмяно-бурштиновий, і він підняв руки в удаваній капітуляції.

— Дотепно, дотепно. Але цей вогонь у тобі... Саме те, що мені потрібно було побачити. Мене звати Рук. Я спеціалізуюся на... — він зробив паузу, оголюючи зуби, вкриті сяючою блакитною синтетичною емаллю. — ...неофіційній нерухомості. Точніше, на дірках настільки глибоких, що навіть сканери Синдикату їх не знайдуть. Виглядаєш так, ніби тобі потрібне місце, щоб відмити цю кров і не перетворитися на плиту в морзі.

Лаванда зупинилася прямо перед ним, оцінюючи його з прохолодною зневагою. Їй справді треба було відновити сили. І байдуже, чого він хоче, якщо вона отримає те, що їй зараз необхідно. Коли вона встигла стати такою цинічною?

— Можливо, — вона підійшла майже впритул і заговорила тихіше, тримаючи руки в кишенях плаща. — Чого тобі треба натомість? Тільки не очікуй, що я повішуся тобі на шию чи трахну тебе, ясно?

Рук ледь помітно відступив, витримуючи дистанцію.

— Не в моєму стилі, квіточко. Мені потрібна інформація. Від тебе несе святилищем Синдикату — тими елітними поверхами. Мені потрібні коди. Шляхи доступу. Будь-що, що допоможе мені пройти повз їхню охорону.

Лаванда дивилася на нього з кам'яним обличчям.

— Лайна на гілці бачив? — вона не здригнулася, демонструючи холодний розрахунок. — Не знаю я ніяких гамно-кодів. Якось не до того було, коли мене без мого дозволу тарабанили космосом, як мішок із лайном. А тепер звали з дороги, або я обіцяю: я запхаю твою залізну голову в найближчий смітник.

Червоне світло в оці Рука потьмяніло, поки він зважував варіанти під гул далекого міста.

— Справедливо. Коди все одно легко відстежити. Але той пентхаус... ти була всередині. Ти бачила охоронців, патрулі, планування.

Лаванда роздратовано мружилася.

— Ти що, бляха, глухий?! — вигукнула вона. — Я повією була! Я не бачила нічого, окрім своєї кабінки і членів! Все, іди геть. Ти дієш мені на нерви. Мені не подобається, чим це може закінчитися, а відірваних голів на сьогодні з мене досить. Якщо продовжиш — твоя буде наступна.

Вона рішуче рушила повз нього, навіть не зачепивши плечем.

— Зачекай! — Рук відступив убік, піднявши руки. Глузування зникло. — Ніяких кодів. Але ти... ти — хаос, який вони не можуть прорахувати. Синдикат бореться за свій актив. За тебе.

— То нехай подавиться твій клятий Синдикат! — гаркнула вона через плече, прискорюючи крок і звертаючи за ріг.

Чоботи Рука зашкработіли по бруківці — він кинувся наздогін, тримаючись на відстані.

— Зачекай! Я не з ними! Я хочу спалити Синдикат до бісової матері! Думаєш, я б нишпорив цими дірками, якби вони не зруйнували моє життя?

— Та мені насрати, чого ти хочеш! — Лаванда різко розвернулася і грубо штовхнула його в груди обома руками.

Рук не втримався і з глухим звуком приземлився дупою на мокру бруківку.

— Мені насрати на тебе! На Синдикат! На все це гівно, що тут коїться! — вона кричала, люто жестикулюючи. — Хочеш знищити їх? Прапор тобі в руки! А я хочу поспати! Помитись! І переодягнутись! І лише ПОТІМ! Можливо! Я подумаю про те, що ти там мелеш!

Вона завмерла над ним, важко дихаючи, і врешті простягнула руку, щоб допомогти підвестися.

— Зрозумів?

Рук вхопився за її долоню і зі стогоном піднявся. Його око світилося рівним бурштином.

— Кришталево. У мене є конспіративна квартира за два квартали. Вода, одяг, ліжко. Ніяких камер, ніякого Синдикату. Просто нейтральна територія.

Лаванда миттєво скоротила дистанцію, схопила його за комір і притягнула до свого обличчя з розмазаним макіяжем. У її погляді змішалися гнів і люта рішучість.

— Якщо я хоч на мить зрозумію, що ти хочеш використати мене не так, як я дозволю... або захочеш володіти мною...

Вона наблизилася до його вуха. Її щелепа тремтіла, а в середині ніби щось змістилося, прокинулася та сама темна сила.

— Я відірву тобі голову... як я зробила це Сайласу, — прошепотіла вона.

Різким поштовхом вона відпустила його. Зробила пару глибоких вдохів, заспокоїлася і вмить натягнула свою фірмову загадкову посмішку.

— Що ж... Веди нас у свої хороми, рятівнику.

Вона зробила жест закривавленою рукою, запрошуючи його йти першим.

Рук судомно ковтнув і поправив комір. Він мовчки рушив уперед, ведучи її лабіринтом вузьких провулків. Повітря тут ставало прохолоднішим, насиченим запахом мокрого металу та якихось нічних квітів, що росли крізь тріщини в бетоні.

Лаванда йшла слідом, мовчки фіксуючи кожну вивіску, кожен поворот. Тільки тепер вона помітила, що з моменту пробудження її пам'ять стала фотографічною. Вона запам'ятовувала деталі, які бачила лише краєм ока — ще одна "перевага" статусу Двигуна Реальності.

Рук зупинився перед іржавими службовими дверима і провів тріснутою карткою-ключем. Замок із шипінням відчинився. Всередині була тісна, тьмяна кімната. На підлозі лежав самотній матрац, поруч стояли стоси складеного одягу та тазик із гарячою водою.

— Ось воно. Небагато, але це поза мережею.

Він відступив, запрошуючи її всередину.

Лаванда зазирнула всередину і зневажливо пирхнула.

— Відро? Ти серйозно хочеш, щоб я милася у відрі? І за це я маю допомогти тобі розібратися з Синдикатом?

Вона з недовірливим роздратуванням глянула на нього, похитала головою і пару разів зневажливо ляснула його по плечу.

— Удачі тобі, коротше.

Вона розвернулася і просто пішла геть вулицею, не озираючись.

Рук завмер, дивлячись їй у спину з відвислою щелепою.

— Зачекай! Чорт забирай, я... я не подумав! Дивись! — він почав гарячково ритися в кишенях і витягнув зім’ятий чіп даних. — Ось схема старих тунелів технічного обслуговування «Ебонітової Орхідеї»! Ніякої охорони, ніяких камер!

— Пішов! У сраку! — крикнула Лаванда через плече, навіть не сповільнюючи ходи.

Рук стояв біля своїх дверей, вдивляючись у її силует, що танув у неонових сутінках. Він видав роздратований, хрипкий сміх, що перейшов у кашель, і опустив руку з чіпом.

— Добре! Іди спати в ринві! Подивимося, чи мені байдуже! — крикнув він навздогін, але його голос звучав розбито, без жодної справжньої люті.

Вона не обернулася. Лаванда не збиралася спати в ринві, що б там не патякав той недоумок з кібер-оком. Пам'ять послужливо підкинула уривок розмови, підслуханої десь на брудних вулицях: хтось згадував про готель. Щось усередині підказувало їй, що саме там вона зможе знайти бодай якийсь прихисток.

Вона продовжувала йти порожньою вулицею, аж поки погляд не зачепився за поіржавілий дорожній вказівник: «Авто-Готель» і стрілка, що вказувала вбік. Лаванда не була впевнена, що це за місце, але слово «готель» зараз діяло на неї як магніт. Вона звернула до непримітної будівлі, вбудованої прямо в похмурий житловий масив. На майже нічній вулиці панувала мертва тиша.

Дівчина штовхнула напіввідчинені двері й зайшла всередину. Хол зустрів її смородом несвіжого сміття та купами забитих мішків, що підпирали стіни. Навколо — ні душі. На стіні вона помітила панель із номерами кімнат: деякі з них світилися спокійним зеленим світлом. Підійшовши ближче, вона прочитала напис на дисплеї: «Термінал самообслуговування. Інструкція: виберіть зелений номер, виберіть кількість днів, внесіть кредити, отримайте ключ. Приємного відпочинку».

Все виглядало максимально просто. Збоку темніла скважина з написом «Кредити». Лаванда тицьнула пальцем у номер «8». Екран миттєво запропонував термін перебування: 1, 2 або 3 дні. Недовго думаючи, вона вибрала три — про запас. Приймач кредитів спалахнув зеленим. Вона дістала кредитний чип, який поцупила з тіла мертвого Сайласа, і вставила його в отвір. Термінал видав грубий, короткий рев, наче задоволений звір. У пластикову тарілку внизу випав металевий ключ із цифрою «8» і кілька кредитних фішок меншого номіналу решти. Номер «8» на панелі згас.

Вона сховала ключ до кишені й раптом помітила інший термінал поблизу. До свого подиву, вона побачила за склом одяг — прості бавовняні футболки та штани, акуратно складені у дві стопки. Тиха радість ворухнулася в грудях: нарешті вона скине цей закривавлений корсет. Але тут вона згадала слова Ебоніта. Її воля — це ключ. Вона пригадала те дивне відчуття, коли її руки ніби занурювалися в підлогу пентхауса.

З сумішшю інтересу та остраху Лаванда простягнула руку до товстого скла вітрини. Кінчики пальців торкнулися поверхні, а потім... просто занурилися всередину. Вона різко, перелякано видихнула і відсмикнула руку, серце миттєво збилося з ритму. Невже вона справді може проходити крізь предмети, варто лише захотіти?

Вона спробувала знову, цього разу зосередивши всю свою волю на бажанні отримати річ. Рука безперешкодно пройшла крізь суцільне скло, наче крізь густий туман, і вхопила футболку. Серце шалено гатило об ребра. Відчуття було не тактильним — воно нагадувало проходження крізь холодну, вібруючу статичну електрику. Лаванда потягнула тканину назад. Пальці поколювали від дивного примарного тепла. Вона подивилася на футболку в своїх руках, майже очікуючи, що та розчиниться на пікселі, але бавовна була цілком реальною. Це було її право — право Двигуна розпоряджатися цією реальністю.

Вона тихо, майже по-дитячому посміхнулася, притиснувши до грудей футболку з дурнуватим смайликом. Таким же чином вона дістала пару цупких нових джинсів. Нехай вони будуть трохи завеликі, зараз це не мало жодного значення. Притискаючи незаконну здобич до себе, вона швидко попрямувала до сходів на другий поверх — схоже, на першому були лише технічні приміщення.

Знайшовши потрібні двері, вона вставила ключ, повернула його і нарешті опинилася всередині. Лаванда зачинилася на замок і важко притулилася спиною до дверей, заплющивши очі з полегшеною посмішкою. Нарешті. Більш-менш нормальна обстановка. Не розкіш пентхауса і не смердюча клітка борделю. Кімната пахла різкою побутовою хімією, але цей запах здавався їй найкращим у світі.

Вона кинула поцуплений одяг на двоспальне ліжко і озирнулася. Скромно, функціонально: тумба, пара рушників на ній, стіл, стілець і єдине вікно. Лаванда підійшла до нього, обережно визирнула на вулицю і щільно зашторила. Потім рушила у ванну. Тьмяне світло висвітило древню, але робочу душову кабіну. Перевірила воду — гаряча. Це був справжній порятунок.

Вона повісила заляпаний кров'ю плащ на вішак біля порогу, туди ж скинула важкі берці. Коли на підлогу впали брудна спідниця та понівечений корсет, вона вперше за довгий час відчула себе вільною, хоч і вкритою шаром міського бруду.

Наступні п’ятнадцять хвилин вона просто стояла під гарячими струменями води. Пара огортала кабіну, а вода змивала кров, залишки макіяжу та чужі органічні рідини, що вже встигли засохнути на її стегнах брудними рубцями. Вона несамовито намилювалася якимось дешевим шампунем із солодкуватим запахом — їй було байдуже на бренд, аби лише відчути чистоту.

Вимкнувши воду, Лаванда витерлася рушником і вийшла в кімнату. Вона відчувала, як повіки наливаються свинцем. Сил вистачило лише на те, щоб натягнути футболку та штани. Вона впала на ліжко і вже за хвилину провалилася в глибокий сон. Це був її перший справжній сон у цьому новому, безсмертному житті.

Тишу порушував лише рівномірний гул старої вентиляції. Місячне світло пробивалося крізь щілину в шторах, відкидаючи бліду смугу на потертий килим. Її груди піднімалися й опускалися в ідеальному ритмі — жодних здригань, жодних кошмарів. Тільки глибокий спокій людини, яка нарешті знайшла місце, де її ніхто не чіпає.

Сон накрив її важкою ковдрою, але замість забуття приніс калейдоскоп видінь. Спочатку вони були лише відлунням дня — обривки розмови з Ебонітом, його холодні слова про Двигуни Реальності, що кружляли в порожнечі. Але потім темрява розступилася, відкриваючи нескінченне квіткове поле на заході сонця. Небо було глибокого блакитного кольору, а повітря — таким теплим і реальним, що Лаванда відчула його на шкірі. Вона посміхалася сама собі, повільно проводячи рукою по голівках квітів, слухаючи мирне дзижчання комах у золотавому світлі.

Видіння змінилося. Тепер вона бачила затишну хатину на узліссі біля того самого поля. Проста будівля з солом’яною стріхою виглядала неймовірно привітною. Двері були прочинені, наче німе запрошення увійти й нарешті знайти спокій.

Але спокій тривав недовго. Перед очима виник той самий блідий чоловік, чию шкіру мережили фіолетові судини. Вона бачила лише його слабку, ледь помітну посмішку, але обличчя залишалося розмитим, немов у тумані.

Кадр знову змінився на квіткове поле у променях призахідного сонця. Лаванда відчула, як до її тендітної руки обережно тягнеться чиясь долоня. Велика чоловіча рука торкнулася її пальців — легкий, теплий і неймовірно живий дотик. Від цього контакту всередині розлилася хвиля неземного спокою та приємного тепла. Вона знову посміхнулася, відчайдушно намагаючись розгледіти того, хто був поруч, але обличчя чоловіка вперто вислизало, залишаючись невловимою розмитою плямо.

Раптом ідилія вибухнула.

Наступний образ — жахлива фіолетова сингулярність, у центрі якої зяяла абсолютна чорнота. Навколо неї в шаленому танці кружляв горизонт подій, поглинаючи зірки, простір і час. Потім — яскрава багатокольорова галактика, що стрімко віддалялася, на очах перетворюючись на складне плетіння, подібне до ниток гобелена. Білий сліпучий спалах розірвав темряву, і вона прокинулася.

Її очі раптово розплющилися, зіниці розширилися в напівтемряві готельного номера. Перехід від сліпучого спалаху до затхлого, хімічного запаху кімнати був настільки різким, що легені миттєво стиснулися. Серце калатало об ребра, як спійманий птах, що б’ється об прути клітки. Вона різко сіла на ліжку, до болю стискаючи пальцями тонкі простирадла. Шкіра на руці все ще поколювала від привида того теплого дотику.

«Що це все може означати?» — була її перша думка, що пробилася крізь паніку.

Лаванда подивилася на свою руку в напівтемряві. Вона була готова заприсягтися, що відчувала те тепло по-справжньому. Цей сон здався їй найбільш реальним моментом за весь час після пробудження. Виникло болюче відчуття, що все пережите зараз — Цитадель, борделі, кров, Ебоніт — це лише невдалий жарт, потворна ілюзія, а справжнє життя залишилося десь там, у недосяжній далині.

Але теперішня реальність невблаганно поверталася. Крізь щілину заштореного вікна пробивалося бліде ранкове світло. Цитадель уже давно не спала — десь далеко гули двигуни, скреготав метал і пульсувало життя міста, якому було байдуже до її снів. Лаванда глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Вона була тут. У брудному авто-готелі. І їй треба було вирішувати, що робити далі.