Раді Вас бачити!

Дисплей консолі мерехтів, проектуючи елегантний, але тривожний інтерфейс. Струми зашифрованих даних нескінченними каскадами прокручувалися перед очима, а в самому центрі ритмічно пульсував золотий значок із написом: «Пріоритет один: Зовнішня передача». Під ним, немов застереження, набране кров’ю, спалахнули малинові літери: «Доступ до захищеного каналу — джерело: невідоме».

Лаванда завагалася. Чи так воно мало бути? Чи це частина «сервісу»? Коли кінчик її пальця ледь торкнувся золотого значка, екран здригнувся в цифровому конвульсі. Неоново-фіолетові смуги розітнули інтерфейс, ламаючи картинку. Замість очікуваної квитанції про переказ коштів, систему перекрив зернистий, мерехтливий відеопотік. Він наповнив тьмяну кімнату примарним зображенням якоїсь безлюдної пустки, по якій гуляв вітер.

— Якщо хтось це дивиться... — з динаміків прорвався спотворений, панічний голос, ледве чутний крізь гуркіт цифрової статики. — ...вони вже знають. Вони вже почали!

— Що за... — тихо пробурмотала вона собі під ніс, намагаючись розібрати слова крізь тріск. Вона нічого не розуміла, лише відчувала, як шкірою поповз липкий холодок.

Зображення здригнулося. На екрані масивна споруда почала розпадатися на попіл — чи то була реальна зйомка, чи жахливо правдоподібна симуляція, зрозуміти було неможливо. Раптом звук крику обірвався мертвою тишею. Внизу проекції швидко поповзли рядки шістнадцяткового коду, пульсуючи в унісон із її скаженим серцебиттям.

— Попередження: виявлено несанкціоновану спробу розшифрування, — оголосив зі стін стерильний синтезований жіночий голос, у якому тепер вчувалася прихована загроза.

— Якого... — Лаванда тихо вилаялася, налякано відсахнувшись від консолі. Що б це не було, це точно не входило в її плани на вечір.

Раптом розкішну кімнату залило огидне багряне сяйво аварійних вогнів. Важкі металеві віконниці над вікном з оглушливим гуркотом зачинилися, відрізаючи останній шлях до порятунку і запечатуючи її всередині. Код на консолі завмер, перетворившись на одну коротку і жахливу команду: «ПОЧАТОК ПРОТОКОЛУ ОЧИЩЕННЯ».

— Порушення безпеки. Блокування ввімкнено. Будь ласка, зберігайте спокій під час дезактивації, — повторював автомат, але його тон ставав дедалі більш глючним і зловісним.

Вона відступила до стіни, втиснувшись спиною в холодну поверхню. Паніка, змішана з абсолютним нерозумінням того, що відбувається, паралізувала її. Вона дивилася на стелю, де миготіли вогні сигналізації, відчуваючи себе загнаним звіром. З вентиляційних каналів почулося зловісне шипіння газу. Повітря наповнилося гострим, солодкувато-гірким запахом мигдалю. Крізь стробоскопічне багряне світло здавалося, що тіні на оксамитових шторах перетворилися на пазуристі лапи, що тягнуться до неї. Температура в кімнаті почала стрімко падати, вкриваючи краї меблів з червоного дерева інеєм.

— Послідовність дезактивації: залишилося тридцять секунд, — знову пролунав голос.

Повітря стало густим і туманним. Аромат мигдалю посилився, обпікаючи горло при кожному вдиху. Лаванда зайшлася кашлем. З темного кутка долинало механічне гудіння — два маленькі, схожі на павуків дрони спускалися з вентиляції. Їхні оптичні датчики світилися вбивчо-червоним. Вони зависли за кілька дюймів від її обличчя, скануючи відкриту шкіру з тривожною точністю.

— Виявлено біологічну аномалію. Розпочинаємо протоколи нейтралізації.

— Що?! Чекайте! Я не аномалія! Я не аномалія! — відчайдушно залепетала Лаванда. Жах скував її тіло, не даючи зрушити з місця. — Я нічого не робила! Це все консоль! Мені сказали, що там оплата за мої послуги!

Один із дронів блискавично кинувся вперед. Його крихітна зазубрена кінцівка різанула її по щоці, залишивши тонку пекучу подряпину. Машина видала пронизливий електронний вереск, схожий на знущальний сміх, і почала кружляти навколо неї, наче гриф. Замки на дверях заблокувалися з серією важких, остаточних клацань.

— Класифікація: невідповідна сутність. Початок стирання.

— Ні... ні, ні, ні... — тихо, в повному жаху белькотала вона, сповзаючи по стіні на підлогу і забиваючись у куток. Сльози вільно текли по обличчю, розмиваючи бездоганний макіяж у брудні плями.

Два дрони одночасно пішли на піке. Їхні нижні панелі розкрилися, оголюючи мініатюрні лазерні випромінювачі, що почали загрозливо гудіти. Червоні прицільні сітки танцювали на її заплаканому обличчі, фокусуючись прямо на лобі. Раптом підлога здригнулася від потужної вібрації, яка заглушила навіть сирени.

ТРІСК!

Лаванда пронизливо заверещала, закриваючи обличчя руками. Стіна поряд вибухнула всередину, обсипаючи кімнату бетонним градом та шматками арматури. Крізь хмару задушливого пилу проступила висока тінь. Дрони миттєво перенацілили зброю на порушника, але важкий черевик розчавив першого павука на металобрухт ще до того, як той встиг вистрілити. Другий був знятий парою влучних пострілів із гвинтівки.

— Вставай, Лавандо! — гаркнув крізь хаос владний голос, приглушений тактичним респіратором. — У нас рівно дев'яносто секунд, перш ніж увесь цей сектор тут «потемніє»!

Вона різко підняла погляд, намагаючись розгледіти постать. Голос здавався знайомим, але в цьому пеклі вона вже не довіряла власним відчуттям. Фігура ступила вперед — чоловік у пошрамованій бойовій броні зі штурмовою гвинтівкою в руках. Його світлі, зосереджені очі пронизували її паніку наскрізь. Він не чекав, поки вона прийде до тями, просто вхопив її за руку залізною хваткою і потягнув до зяючого пролому в стіні.

Лаванда відчула, як її буквально волочать за собою. Вона з останніх сил намагалася перебирати ногами, щоб не впасти і не бути розчавленою. Темп був невблаганним. З коридору позаду пролунав залп — вона скрикнула, пригинаючи голову. Іскри розсипалися градом, а кулі з виском гризли підлогу під їхніми ногами. Чоловік заштовхнув її у вузький службовий лаз саме тоді, коли другий вибух змусив будівлю здригнутися, занурюючи все навколо в темряву, яку прорізали лише спалахи від пострілів.

— Рухайся і не озирайся! — прогарчав він, заштовхуючи її глибше в тісний тунель. — Хіба що хочеш стати частиною пейзажу!

Вона бігла, не озираючись, як він і наказав. Що взагалі відбувається? Чому її намагалися вбити? Хто цей чоловік? Питання роїлися в голові, але страх гнав її вперед. Вони вирвалися з вентиляційного отвору на вологий промисловий рівень. Тут повітря було важким, із присмаком мастила та застояної води. Згори почулися важкі кроки — переслідувачі були зовсім близько.

Він різко зупинився біля іржавої перегородки, перевіряючи магазин гвинтівки з сухим, професійним клацанням.

— Послухай мене, — він повернувся до неї.

Лаванда зустрілася з ним поглядом — її очі були величезними, а обличчя заюшене розмазаною тушшю. Чоловік дивився суворо, без жодної краплі втіхи. Тільки жорстка необхідність. Він нахилився до її обличчя, знизивши голос до лютoго шепоту:

— Мені потрібно, щоб ти бігла, коли я скажу. Не зупиняйся, не кричи, і заради Бога — не спіткнися. Ти зможеш це зробити?

Вона лише шалено закивала. Скинувши туфлі на підборах, вона стиснула їх у руках, демонструючи готовність. Він коротко кивнув, похмуро стиснувши щелепу, і без зайвих слів кинувся назад до входу в тунель. Оглушливі постріли його гвинтівки відбивалися від мокрих стін, створюючи прикриття.

— ЗАРАЗ! ЙДИ! — заревів він, вказуючи в бік сходів. — Біжи до вантажного дока!

Вона не чекала ні секунди. Розвернулася і припустилася так швидко, як тільки могли нести її босі ноги по холодній решітчастій підлозі. Метал обпікав ступні, маслянистий мул робив кожен крок небезпечним. Вантажні доки? Звідки їй знати, де вони? Вона була в лабіринті зі сталі та неону. Через якийсь час попереду вона побачила масивні гідравлічні ворота, з-під яких виривалися струмені пари.

Не роздумуючи, вона пірнула в отвір і побігла далі, поки не вилетіла на велетенський, крижаний посадковий майданчик. Рев двигунів зорельотів просто оглушував її. Зорельоти?! Вона не знала звідки це слово взялось в її голові. Вона більше взагалі нічого не знала, і не розуміла. Поруч завис чорний транспортник, його пандус був опущений, а двигуни палали готовністю. Постать у пілотському комбінезоні шалено махала руками.

— Сідай! Нам не можна тут світитися!

Лаванда вчепилася за цей шанс, як за останню соломинку. Вона залетіла на пандус, і той миттєво зачинився. Корабель рвонув вперед, долаючи опір повітря, пролітаючи під черевом мегаполісу, і нарешті вирвався в порожнечу. Сила тяжіння притиснула її до м’якої перегородки, вибиваючи дух. Коли тряска вщухла, світло в кабіні змінилося на спокійне блакитне. Пілот обернувся, витираючи піт.

— Важка ніч, га?

— Хто ви?! — гаркнула вона, важко дихаючи. Вона була в люті від приниження та страху. Вона навіть не встигла одягнути білизну після того аристократа, добре хоч спідниця прикривала сором. — І що це, в біса, було?!

Пілот лише хмикнув, перемикаючи важелі. Його погляд на мить затримався на її розпатланому вигляді та мереживі корсета, а потім став знову холодним.

— Мене звати Коннор. Те, що ти бачила — локальна «чистка». Хтось вирішив, що твоя кімната заражена, і розбиратися в деталях вони не стали. Ми прямуємо до секторів Зовнішнього Кільця. Тримайся, зрозуміла? Ти десь поранена, окрім своєї гордості?

— Ні, — відрізала Лаванда.

Вона важко опустилася в бічне крісло і прикипіла поглядом до ілюмінатора. Тільки зараз вона по-справжньому усвідомила: весь цей час вона була на гігантському космічному мегаполісі, що висів посеред абсолютного нічого. Станція поступово віддалялася, але через її розмір вона не скоро стала би цяткою у вікні..

Чи було це пекло позаду? Чи знайдуть її господарі? Вона звикла бути лялькою в золотій клітці, а тепер... Свобода? Але яка? І де? Можливо, в борделі було навіть краще — там принаймні правила були зрозумілими.

Інтерком затріщав, перериваючи її думки. Голос Коннора став серйозним.

— Не розслабляйся. Цей горизонт належить Синдикату та Вищій Раді. А вони терпіти не можуть, коли якісь «хвости» залишаються живими.

Лаванда не відповіла. Вона просто порожньо дивилася в космос, де не було нічого, крім холоду. Яке майбутнє чекає на неї тепер? Постійна втеча? Ще один бордель? Вона зрозуміла, що навіть не знає, чого хоче сама. Раніше вона просто виживала, а тепер у неї була свобода з мішенню на спині. Не дуже приємний обмін.

Раптом корабель різко кренився ліворуч, збиваючи Лаванду з ніг і кидаючи її тіло на жорсткий край сидіння. Замість малинового мерехтіння клубних сирен, кабіну розітнув різкий, жовтий сигнал тривоги — тривожне деренчання, що сповіщало про наближення загрози. За склом ілюмінатора, виринаючи з густої тіні поясу астероїдів, з’явилися кілька силуетів. Швидкі, хижі перехоплювачі ввімкнули прожектори, розрізаючи порожнечу холодними білими лезами світла.

— Чорт забирай! — вилаявся пілот.

— Що таке?! — тривожно вигукнула Лаванда, підхопившись із місця. Долаючи інерцію, вона вчепилася в арку кабіни, вдивляючись у лобове оглядове скло крізь пасма розпатланого волосся.

Коннор з силою влупив кулаком по консолі, обриваючи набридливий сигнал. Його обличчя в світлі моніторів здавалося вирізьбленим із каменю.

— Перехоплювачі. Синдикат. Мабуть, вони відстежили нас ще з доків, — він кинув на неї похмурий погляд. — Вони не люблять, коли в них крадуть майно.

Він різко смикнув штурвал на себе, відправляючи корабель у круте піке.

— Приготуйся. Зараз буде важко.

«Краденого майна?» — ці слова обпекли її гірше за лазер. Це він про неї, чи що? Та що цей самовпевнений гівнюк собі дозволяє — говорити про живу людину як про річ! Лаванда ледве стрималася, щоб не вгатити його пикою прямо об панель приладів, але вчасно осіклася. Він був її єдиним квитком у життя, і вибору в неї не було. Вона втиснулася в крісло позаду нього, до болю вчепившись пальцями в підлокітники і пристебнувшись, щоб бачити все, що відбувалося попереду.

Корабель стогнав під шаленим гравітаційним тиском, коли Коннор заклав нестерпний переворот. Лазерні промені проносилися прямо перед оглядовим склом, розмиваючи простір і розквітаючи яскраво-білими спалахами у вакуумі за лічені метри від корпусу. Кожен м'яз у тілі Лаванди напружився, вона мимоволі затамувала подих, чекаючи на фінальний удар.

— Тримайся! — крикнув Коннор, борючись із важілем керування. Двигун позаду них кричав від протесту, переходячи на високе механічне виття. — Я намагаюся скинути нашу теплову сигнатуру в туманність, але ці покидьки не здаються!

Ще один потужний поштовх струсонув судно — вибух влучив у задні щити. У Лаванди клацнули зуби, а в очах на мить потемніло. Монітори перед пілотом спалахнули агресивним помаранчевим кольором, випльовуючи попередження про критичне перегрівання. Коннор стиснув зуби так, що заграли жовна; піт заливав йому очі, поки він намагався втримати нестабільне керування.

— Щити на двадцяти відсотках! Якщо не пірнемо в хмару за десять секунд — ми згоримо!

Лаванда продовжувала люто триматися за підлокітники, намагаючись крізь пелену паніки та тваринного страху аналізувати цей хаос. З хрускотом, від якого здригнулася вся обшивка, корабель пробив зовнішній шар туманності. Простір миттєво затягнуло густим, вируючим туманом фіолетових та золотистих газів. Лазери перехоплювачів безпорадно спалахнули і згасли позаду — іонізовані перешкоди надійно сховали їх. Протягом кількох болісних серцевих ударів у кабіні панував лише приглушений рев туманності та важке, шалене дихання двох людей.

Лаванда з ноткою неприхованого подиву спостерігала за химерним оточенням. Вони наче опинилися в центрі коштовного каменя. Вона мимоволі нахилилася вперед, розглядаючи золоті та фіолетові пасма, що формували в порожнечі неймовірні хмари.

Тиша, що запала в кабіні, здавалася тривожною після гуркоту битви. Коннор повільно видихнув, відкидаючись на спинку крісла. Корабель безцільно дрейфував у сяючому мареві. Руки пілота помітно тремтіли, коли він нарешті відпустив штурвал.

— Ми поки що... відірвалися... — пробурмотів він, не зводячи очей з радара, який видавав лише статичні перешкоди.

— Що це, бляха, було взагалі?! — кришталевий голос Лаванди раптом зірвався на справжню істерику. Вона розстебнулась і підхопилася з місця, наче пружина. — Що?! Це?! Було?! Хто ці люди?! Навіщо мене викрали?! Чому мене намагалися вбити?! Я нічого не зробила, ясно?! Я просто працювала! Чи ти чекаєш, що я зараз від радості наскочу на тебе і вдячно трахну?!

Коннор різко розвернувся, його очі округлилися від шоку через такий раптовий спалах. Він видав короткий, сухий регіт, хоча його обличчя все ще було блідим від адреналіну. Він невизначено махнув рукою в бік її пошматованого одягу, корсета та розмазаного макіяжу.

— По-перше, знизь тон, поки не зіпсувала мені покриття-невидимку своїм криком! По-друге... — він осікся, дивлячись їй прямо в очі з моторошною, майже зловісною серйозністю.

Лаванда не витримала. Образа, гнів, приниження та ганьба, що накопичувалися годинами, нарешті прорвали дамбу. Цей тип просто опинився під рукою. Вона розмахнулася і дала йому дзвінкого, сильного ляпаса по щоці. Коннор відсахнувся, його голова різко хитнулася вбік.

— Я! Не просила! Мене рятувати! — волала вона надривно, тицяючи пальцем йому в обличчя. — Я не якась там худоба, яку можна взяти і перенести як... як якийсь МІШОК! НІ!

Вона роздратовано розвела руками, ледь не зачепивши прилади.

— Я була на твердій землі! А тепер ми у клятому космосі, в якійсь... якійсь... — вона тицьнула пальцем в ілюмінатор, на туманність. — Що це взагалі за хрінь?! Хто ти такий?! І чому мене хотіли вбити?!

Вона вперла руки в боки, гостро дивлячись на нього і вимагаючи відповідей. У кабіні запала тиша — густа, задушлива, наелектризована. Повільно, Коннор повернув до неї обличчя. На його скроні запульсувала темна, небезпечна вена. Він перехопив її зап'ястя — не так, щоб залишити синець, але достатньо міцно, щоб вона не змогла вирватися.

— Слідкуй за руками, люба! Хочеш відповідей? Гаразд! — просичав він.

— Так! Хочу відповідей! Так! — гнівно блиснула вона своїми світло-фіолетовими очима.

Він відштовхнув її руку назад, його терпіння остаточно луснуло. Коннор нахилився так близько, що вона відчула запах несвіжої кави та паленої проводки в його подиху. Його очі палали роздратуванням.

— Ці дрони прийшли не за «дівчиною в корсеті», Лавандо! Вони прийшли, бо ти була в тій кімнаті, коли почалася пріоритетна передача! — він тицьнув пальцем у темні консолі.

— І що це, бляха, означає?! Я нічого не робила! Клієнт сказав, що він просто передав туди оплату за послуги, і все! — вона продовжувала кричати, не збавляючи обертів.

— Це означає, що ти опинилася в самому центрі спроби цифрового вбивства! — заревів він у відповідь, щосили сили ляснувши долонею по приладовій панелі. — Ця передача була не файлом із грошима; це був сигнал, призначений для того, щоб стерти все живе в тому секторі. Для Синдикату кожен, хто був там — не жертва, а непотрібний свідок!

— Ти що, ВІСЛЮК, чи що?! — верескнула Лаванда, нахиляючись до нього майже впритул. — Я! Нічого! Не знаю! Я просто повія! Я трахаюся за гроші! Я... — вона безпорадно і розгублено розвела руками. Гірше вже не буде. — Я навіть свого справжнього імені не пам'ятаю, ясно тобі, бовдуре?! Я не пам'ятаю НІЧОГО, що було зі мною до цього проклятого борделю! Нуль! Порожнеча!!

Вона зі злості штовхнула порожнє крісло поруч. Воно зі скрипом крутнулося навколо своєї осі, перш ніж зупинитися. Коннор завмер, роззявивши рота. Він дивився на її маніакальне, заплакане обличчя, шукаючи ознак брехні, але бачив лише голу, болючу правду. Він провів долонею по обличчю, зариваючись пальцями в жирне волосся, і глибоко зітхнув. Гнів випарувався, залишивши лише важке виснаження.

— Чудово. Просто чудово.

— Чудово?! Бляха — ЧУДОВО?! — вилаялася вона, і сльози знову покотилися по щоках. — Я навіть смердючі труси не встигла надягнути, як мою дупу висмикнули в клятий космос! Чекаєш, що я подякую?! Відлижи мою щілину!

Вона показала йому два середні пальці.

— Так, це було відстійно, ганебно і огидно: скакати по членах і вдавати з себе акторку. Але в мене був дах над головою і тепло! Все, що мені треба було — просто бути ГАРНОЮ ЛЯЛЬКОЮ! І це виявилося не так уже й складно, на мій же подив. Може, я в минулому житті теж була повією, м? Хто знає! Я не знаю іншого життя і...

Вона дещо затихла, але сльози продовжували заливати обличчя.

— Я вже звиклася з тим, що моє життя буде таким. Я закопала надію і віру в те, що колись буде краще. Але тут з'являєшся ти і твоє «спасіння»... Навіщо рятувати повію з борделю, Конноре? — запитала вона з недовірливим очікуванням. Навіть за цей короткий період свого існування, яке вона пам'ятала, вона встигла зрозуміти, що все в цьому світі мало свою ціну.

Коннор довго мовчав. Його силует обрамляли мінливі фіалкові відтінки туманності за склом. Він взяв якусь брудну ганчірку і почав одержимо витирати пляму на екрані навігації, уникаючи її погляду.

— Тому що хлопець, який мене найняв, — нарешті промовив він тихим голосом, — сказав чітко: «Приведіть дівчину живою».

— Навіщо? — Лаванда байдуже сперлася передпліччям на підголівник одного з крісел.

Він перестав терти. Повернувся до неї, примруживши очі, ніби зважуючи, чи не вб'є їх обох ця правда. Потім повільно видихнув.

— Бо той, хто послав ті дрони, хотів стерти тебе разом із даними.

— Навіщо я тому, хто послав тебе? Я впевнена, що в тому хмарочосі був ще з десяток повій. Чому саме я? — наполягала вона, не зводячи з нього очей.

Коннор кинув ганчірку і повністю розвернув крісло до неї. Тепер він виглядав не втомленим, а хижим — професійний розрахунок замінив емоції. Він нахилився вперед, вторгаючись у її особистий простір, і прошепотів:

— Можливо, справа не в тому, що ти повія. Можливо, справа в тому, хто сидів у кабінці поруч із тобою за хвилину до того, як спалахнуло червоне світло. А може... — він нахилив голову набік, вивчаючи риси її обличчя як складний механізм. — ...ти не така вже й «порожня», як тобі здається.

Лаванда натягнула на обличчя прохолодну, глузливу посмішку.

— А може, ти просто хочеш, щоб я відсмоктала тобі? — виплюнула вона з сарказмом. — Не дочекаєшся.

Вона відштовхнулася від крісла і пішла у вантажний відсік, роздратовано дивлячись у стелю. На мить вона сама здивувалася власній грубості. Зупинившись посеред відсіку, вона важко видихнула і повернула голову до бокового вікна. Там, за загартованим склом, розгорталася неймовірна панорама космосу, що переплітався з туманністю.

Коннор лише видав різкий, гавкаючий сміх, схожий на напад кашлю, і похитав головою, повертаючись до пульту. Її отрута його не зачепила. У вантажному відсіку запала важка тиша, яку порушувала лише ритмічна вібрація палуби під її босими ногами.

— Як хочеш! Тільки не сподівайся на п’ятизірковий готель, коли ми приземлимося! — донісся його голос по внутрішньому зв'язку, пронизаний втомленою іронією.

Вона не відповіла. Лише продовжувала з меланхолією дивитися в туманність, яка почала прискорюватися — Коннор нарешті ліг на курс.