Раді Вас бачити!

Вхід до «Ебонітової орхідеї» охороняли два величні кіборги — справжні гори м'язів та титану, чиї гідравлічні кінцівки видавали коротке хиже шипіння при кожному мікрорусі. Вони стояли, немов монолітні вартові, перед масивними обсидіановими дверима. Скляні вставки в них ледь помітно мерехтіли синюватим полем безпеки, обіцяючи миттєву смерть кожному незваному гостю, або ж… так здавалось.

Коли Лаванда наблизилася, вищий охоронець зробив важкий крок уперед. Його червоний оптичний датчик, немов лазерний ніж, провів по її забризканому кров'ю плащу, скануючи життєві показники.

— Потрібне посвідчення особи, — проскреготав він механічним баритоном.

Лаванда зупинилася. Вона весело, майже з любов’ю оглянула металеві туші перед собою. Їй було щиро цікаво: чи вистачить її нової сили, щоб пробити цей кіборгізований сплав?

— Звісно, хлопці. Без проблем. Ось моє посвідчення, — з веселою, майже дитячою невимушеністю мовила вона.

Раптово Лаванда викинула вперед обидві руки, демонструючи два середніх пальці. Секунда на те, щоб насолодитися їхнім цифровим замішанням, і без жодного попередження вона стиснула правий кулак. Удар був лютим і блискавичним. Кулак влетів першому кіборгу прямо в грудну пластину. Пролунав глухий, важкий звук удару металу об метал, і охоронець, немов ганчір’яна лялька, вибив собою важкі двері й відлетів на кілька метрів у глиб вестибюля, здійнявши хмару скляного кришива.

Лаванда перевела свій загадково привітний погляд на другого. Той, заціпенівши від шоку на частку секунди, видав гнівний рик і замахнувся величезною рукою. Дівчина рухалася неприродно швидко: вона перехопила його кінцівку, вп’явшись у зап’ястя нищівною хваткою. Різкий випад іншою рукою знизу вгору — і титановий лікоть кіборга вивернувся під неможливим кутом з огидним скреготом. Поки той набирав повітря для крику, вона вбила кулак йому в горло, залишаючи глибоку вм’ятину в області гортані.

Охоронець почав задихатися, видаючи хрипкі, булькаючі звуки. Не випускаючи його руки, Лаванда змусила його впасти і просто поволокла за собою до центру зали. Опинившись під гігантською люстрою, вона зупинилася. Наступивши берцом на плече кіборга, дівчина напружилася. Під металеве гудіння та електричний тріск вона ривком відірвала металеву руку від плечового суглоба. На палубу порснули іскри та в'язка біологічна рідина, схожа на темну, синтетичну кров. Лаванда недбало закинула відірвану кінцівку собі на плече, немов трофей, і рушила далі.

У вестибюлі «Ебонітової орхідеї» запанувала приголомшена, дзвінка тиша. Її порушували лише іскристі дроти, що зміями звивалися на підлозі за спиною дівчини. Клієнти високого класу — покидьки в шовкових масках та розкішних вбраннях — застигли на мезонінах. Дорогі напої завмерли біля їхніх губ. Запах паленої ізоляції та гідравлічного мастила тягнувся за Лавандою, немов поховальний саван.

— Охорона! — нарешті прорвався чийсь істеричний крик десь із глибин коридорів, але вона навіть не озирнулася.

Раптом кіборг, якого вона відкинула першим ударом, почав оговтуватися. Він важко піднявся на ноги і, видаючи металевий скрегіт, кинувся на неї ззаду. Лаванда плавно розвернулася.

— Краще б ти не вставав, солоденький, — кинула вона кришталевим, ледь вібруючим від прихованої сили голосом.

Він замахнувся для потужного удару. Лаванда спритно ухилилася, пропустивши кулак повз вухо. Наступний випад — вона знову була швидшою. А потім, коли він замахнувся втретє, вона просто зникла з його поля зору, опинившись за спиною.

— Знаєш, мені все більше починає подобатися ця сила. Якщо це й ви зробили зі мною, то я вдячна вам. Правда. Але це не захистить вас від того, що ви витворяли в цьому місці зі мною, — мовила вона в потилицю машині.

Кіборг розвернувся, ошелешений її швидкістю. Лаванда різко замахнулася рукою його напарника, яку досі тримала, і вгатила йому прямо в обличчя. Той похитнувся. Вона скрикнула від припливу люті й почала гамселити його металевим плечем по голові з різних боків. Очний імплант охоронця вибухнув іскрами, закоротивши всю лицьову систему. Він впав на коліна, схопившись за обличчя, але Лаванда не зупинилася.

Вкладаючи всю свою безсилу раніше лють у кожен замах, вона, немов молотом, товкла сталевою рукою по черепу ворога. Вона била доти, доки обличчя кіборга не перетворилося на химерну мішанину з вм'ятого металу, крові, уламків кісток та мізків. Рука-снаряд почала розвалюватися в її пальцях, металеві волокна розпліталися до самого біцепса. Нарешті вона важко видихнула, відчуваючи похмурий тріумф. Лаванда недбало жбурнула понівечену кінцівку вбік і роззирнулася. Навколо були лише перелякані очі відвідувачів.

Дівчина виконала удавано граціозний, знущальний реверанс, розтягнувши губи в загадковій привітній посмішці, і попрямувала до ліфта.

Двері ліфта відчинилися з тихим, мелодійним дзвоном, що так різко контрастував із мокрим хрускотом, який щойно лунав у залі. Паніка спалахнула серед гостей, немов пожежа — вони кидалися до виходів, перекидаючи столики та розливаючи дорогі коктейлі, аби тільки опинитися якомога далі від цієї ходячої смерті.

Вона зайшла в кабіну і натиснула кнопку, яку пам'ятала на рівні інстинктів — кнопку пентхаусу Сайласа. Двері зімкнулися. Лаванда мовчки стояла, дивлячись на власне відображення в дзеркальних стінах. Її обличчя було кам’яним. «Що це за сила?» — пульсувало в голові. «Що це за видіння з квітковим полем, яке дарувало такий неможливий спокій? І хто той чоловік із фіолетовими судинами?»

Все це було шматками розбитого дзеркала її минулого, які вона збиралася склеїти кров’ю своїх ворогів. Цифровий індикатор відраховував поверхи. Плавний підйом почав уповільнюватися, наближаючи її до фінальної зупинки. Серце Лаванди стукало в унісон із ритмом ліфта — важко, впевнено і нещадно.

Двері пентхаусу роз'їхалися з безшумною грацією, впускаючи Лаванду в обитель її особистого пекла. Вона ступила на темну, дорогу підлогу, і важкий стукіт підошов її берців луною рознісся по розкішному залу. Ось воно — те саме місце біля панорамного вікна, де Сайлас вперше взяв її силою, перетворивши живу дівчину на дорогий аксесуар. Ось там він, зневажливо кривлячись, кинув їй під ноги кредитний чип, наче приблудному собаці кістку. Лаванда зупинилася, повільно обводячи поглядом пентхаус, шукаючи очима свого мучителя.

Сайлас стояв спиною до входу, його темний силует чітко вирізнявся на тлі розлогого неонового пейзажу Цитаделі Ебоніт, що мерехтіла за склом. У руці він тримав склянку з бурштиновим віскі; краплі конденсату виблискували в приглушеному світлі люстр, немов мікроскопічні діаманти. Він не поворухнувся, ніби не помічаючи закривавленого хижака, що дихав йому в потилицю.

— Ти запізнилася, — кинув він холодно, не розвертаючись.

— Навряд, — з прохолодною, відстороненою посмішкою відказала Лаванда. Вона почала повільно обходити пентхаус, наближаючись до нього зі спини. — Я думаю, що якраз вчасно. Ти — тут. І це все, що мені було потрібно.

Серце в грудях тьохкало, але це вже не був паралізуючий страх минулого. Це було хвилювання перед фінальним актом. Вона знала: він не зможе її вбити. Її тіло, що щойно виштовхувало кулі, було сильнішим за будь-яку його зброю. Проте старий, глибоко вкорінений жах ще ворушився десь на дні свідомості, і це лише підживлювало її лють. Вона хотіла перегорнути цю сторінку, розірвати її вщент і рухатися далі.

Сайлас нарешті розвернувся, з натренованою байдужістю помішуючи лід у склянці. Його погляд ліниво проковзнув по її заляпаному кров'ю плащу. Він відчув маніакальну енергію, що пульсувала від її тіла, і на його губах з'явилася жорстока, зверхня посмішка. Чоловік зробив ковток, насолоджуючись печінням алкоголю в горлі.

— Вражаюче маленьке видовище ти влаштувала внизу. Але ти все ще просто зламана лялька, яку я полагодив. Зброя.

— Більше ні, — відчеканила вона, впевнено зупинившись за два метри. Лаванда нахилила голову, вивчаючи його із загадковим інтересом. Їх розділяв лише масивний обсидіановий стіл з електронікою всередині. — Тепер я не підкоряюся тобі, Сайласе. І... нікому... і ніколи... більше... в житті...

Вираз обличчя Сайласа миттєво став смертоносним. Він з різким дзвінком поставив склянку на мармур, заліз у внутрішню кишеню куртки і витягнув маленький, гладенький пульт.

— Зламані ляльки не перебивають, Лавандо. А зброя не вирішує, коли її закінчать використовувати.

— Справді? Ну тоді спробуй переконати мене в цьому, — вона посміхнулася зі зміїною привітністю і зробила різкий ривок вперед, намагаючись перестрибнути стіл.

Вона не встигла. Сайлас натиснув кнопку.

Повітря розірвав болісний, ультразвуковий вереск. Приховані в стелі глушники активувалися, створюючи невидимий прес, призначений для паралізації надшвидких цілей.

— Сісти. Нижче, — наказав він. Його голос, посилений акустикою кімнати, звучав божественно важко, наче каміння, що падає в порожнечу.

Лаванда впала на коліна, затискаючи вуха руками. Звук різав мозок, змушуючи її корчитися в агонії. Вона впивалася нігтями в підлогу, болісно стогнучи від відчуття, що її барабанні перепонки от-от вибухнуть.

Сайлас спостерігав за нею з клінічною відстороненістю. Він повільно обійшов стіл, наблизившись так близько, що носки його дизайнерських туфель опинилися в кількох дюймах від її тремтячих рук. Звукова хвиля посилювалася, перетворюючи її нерви на розпечені дроти.

— Ти чуєш це? — запитав він, нахиляючись. Його голос прорізав шум, як бритва.

Вона тихо стиснула зуби, з кутиків вух потекла тонка цівка крові. Невже це фінал? Вона відмовлялася в це вірити. І раптом Лаванда відчула, як її пальці м'яко, наче в теплий віск, занурилися в тверду поверхню підлоги. Вона відчувала молекулярну структуру мармуру, розуміла, що може вирвати цей шмат каменю так само легко, як папір.

Вона згадала поле, спокій незнайомця. Вона зосередилася на цьому видінні. Біль почав відступати — не тому, що звук стих, а тому, що він втрачав владу над нею. Біль почав відступати, не тому що зникав, а тому що переходив на якийсь другий план її сприйняття, туди, де він не чинив їй болю. Натомість прийшла крижана ясність. Вона стримано кивнула, дивлячись в підлогу.

— Так... я чую це... Сайласе, — промовила вона з моторошним спокоєм.

Вона просто змусила себе заспокоїтися, і її стан адаптувався. Вона не розуміла до кінця, як це працює, але це було дуже схоже на якесь інтуїтивне керування. Тепер божевільний вереск сприймався лише як дратівливий фоновий шум.

Самовдоволена посмішка Сайласа зів'яла. Його палець нерішуче завис над пультом. Те, що вона спокійно сиділа посеред звукового пекла, робило повітря навколо густим і електричним.

— Як...? — пробурмотів він, гарячково тиснучи на кнопку, намагаючись викрутити амплітуду на максимум. — ЩО ТИ ТАКЕ?!

Лаванда використала момент, коли він схилився надто низько. Її рука злетіла вгору, нищівною хваткою вчепившись йому в горло. Вона підвелася, піднімаючи Сайласа за собою, і впилася в нього тріумфальним поглядом.

— Я ж просто поламана лялька, чи ти забув? — запитала вона з протяжним, небезпечним інтересом, спостерігаючи, як він марно намагається вирватися. — Оо, так... смикайся скільки хочеш... Тільки тут це тобі не допоможе, — з шипінням розлюченої змії додала вона і різким поштовхом кинула його на стіл. Сайлас впав на лопатки, а вона нависла зверху, не послаблюючи хватки на кадику. Це був катарсис — огидно-солодкий, чорний і нещадний.

— А тепер... ти пожнеш те, що посіяв, виродку, — прошепотіла вона йому в саме обличчя.

Сайлас відчайдушно дряпав її зап'ястя, його дорогі золоті каблучки безсило ковзали по її шкірі. Його обличчя ставало багряно-синім, там, де не було металевих імплантів. Пульт вислизнув з його занімілих рук і з брязкотом покотився по підлозі, але звуковий терор продовжувався.

— Зачекай... зупинись... — ледве видавив він.

— Зупинитися?! — вибухнула вона, і її крик перекрив навіть високочастотний свист. — Ти не зупинився, коли послав за мною вбивць! Ти не зупинився, коли я благала вберегти моє життя за те, чого я НЕ СКОЮВАЛА!

Вона стиснула пальці сильніше, відчуваючи, як хрустять хрящі під її долонею.

— Коли я благала про милосердя, ти заморозив мене і вирішив препарувати, як пацюка! — її голос перейшов у отруйний шепіт. — Але це не найгірше. Ти спаплюжив мене. Розтоптав. Принизив. Прямо тут. Ось там, перед тим вікном! Я досі пам'ятаю це липке відчуття, якого мені ніколи не змити! Твій запах! Те, як ти впивався владою над моїм тілом, ніби я - твоя річ!

Її очі налилися сльозами, але вона не дала їм впасти. Сайлас уже не дряпався — його тіло лише слабко сіпалося в спазмах. Сльози паніки текли по його щоках, змішуючись із потом.

— Будь ласка... — прохрипів він.

На мить вона задумалася. Залишити його жити? Щоб він знову почав полювання? Щоб вона все життя озиралася? Ні. Лють була надто свіжою, образа — надто глибокою.

— Ні... — тихо прошепотіла вона.

Одна сльоза скотилася по її щоці, впавши на його спотворене страхом обличчя. Зібравши всю свою ненависть, огиду і пам'ять про те, як він гвалтував її в цьому самому пентхаусі, Лаванда видала ревучий крик. Вона замахнулася вільною рукою і з усієї сили обрушила кулак на голову Сайласа.

Удар був такої сили, що обсидіановий стіл тріснув і склався навпіл. Голова Сайласа перетворилася на місиво з кісток, м'яса та кібернетичних деталей. Бризками крові залило її обличчя. Тіло мучителя востаннє здригнулося і завмерло в руїнах розкішних меблів.

Раптом у пентхаусі запала ніша тиша — звукові випромінювачі розрядилися і замовкли. Тільки іскри від розбитого столу тихо тріщали в порожнечі. За вікном Цитадель продовжувала свій байдужий танець неону.

Лаванда опустилася на коліна серед уламків і заридала. Це було все. Ніхто більше не полюватиме на неї. Але якою ціною? Вона подивилася на свої руки, що були по лікті в крові та сірій речовині. Де та ляклива істота, якою вона була до того, як нафарбувала губи в гримерці? Її не було. Лаванди більше не було. Було лише ЦЕ. Те, на що її перетворили.

Лаванда голосно шморгнула носом, витерла очі закривавленою рукою, розмазуючи макіяж у жахливу маску. Вона підійшла до бару, налила собі віскі й випила залпом. Потім взяла цукерку з тарілки, спочатку понюхала а потім закинула в рот і меланхолійно оцінила смак.

Вона підійшла до трупа Сайласа. Відплата відплатою, а гроші були потрібні. Вона витягла з його кишень два кредитні чипи та якийсь ключ, який тут же недбало відкинула.

— Ну... прощавай, Сайласе. Солодких снів, — кинула вона через плече і пішла до ліфта.

Коли двері зачинилися, вона важко сперлася на стінку, заплющивши очі. Вона була вільна. Але що робити з цією свободою — вона не мала жодного уявлення. Проте на її обличчі з'явилася тонка посмішка: якщо хтось ще спробує її використати, він дуже сильно про це пошкодує.

Ліфт прибув у фойє. Там було порожньо і тихо; дроїди-прибиральники вже бездумно полірували підлогу, прибираючи сліди бійні. Лаванда вийшла на вулицю. Нічне повітря обпекло шию металевим присмаком смогу.

Вона згадала постать у чорних обладунках. «Двигун реальності». Це вона? І що це означає? Він знав, що вона таке. Він знав більше, ніж сказав. Вона зупинилася під світлом голографічних білбордів, що відкидали на її закривавлений плащ мінливі тіні. Її шлях тільки починався.