Спочатку:
На сторінку книги
Підземелля було вологим і темним, але в ньому жевріла надія. Еліна, разом з іншими бабусями, сиділа біля стіни, слухаючи, як гноми копають тунель. Їхні кирки били по каменю, мов серця, що не здаються. Гноми були рішучі — вони шукали свою принцесу Тіфані, вірячи, що вона потрапила до Трансильванії і стала жертвою Дракули Клавдія.
— Ми думали, що він схопив її, — сказав старший гном, — але наші розвідники не знайшли її в замку. Вона зникла. І ми не зупинимось, поки не повернемо її до її батька — короля.
Еліна підвелася, її очі світилися рішучістю.
— Я допоможу вам. Я знаю, як знайти її. Вона не загублена — вона просто ще не готова повернутись. Але ми допоможемо їй зробити вибір.
Гноми вклонилися. Їхні серця наповнились вдячністю. Вони продовжили копати — швидше, глибше, з вірою.
У цей час у замку Клавдія, де стіни дихали холодом, Ельвіра — його дружина — вирішила навідати бабусь. Її серце було неспокійним. Вона знала: щось змінюється. Клавдій стає іншим. Його очі — глибші, його дотики — холодніші. І вночі вона чула, як він шепоче ім’я, яке не було її.
Еліна, побачивши її, зраділа.
— Ельвіро! Ти прийшла! Ми маємо шанс втекти. Гноми знайшли шлях. Ми можемо вибратись із замку.
Ельвіра завмерла. Її погляд — як лід.
— Я не можу. Я люблю Клавдія. Він… вампір, так. Але він мене не скривдить. Він дорожить мною.
Еліна мовчала. Вона бачила: Ельвіра вже не та. Її душа — на межі. І Клавдій… він змінюється. Скоро він потребуватиме крові. І тоді — забуде, як її звати.
Ельвіра розвернулась і пішла, залишивши двері відкритими. Це був жест — не зради, а сумніву. Еліна дивилась їй услід, стискаючи кулаки.
— Ми повинні діяти. Поки ще не пізно.
Гноми нарешті пробили перший прохід. Камінь тріснув, і крізь нього — свіже повітря. Бабусі підвелися, їхні руки тремтіли, але очі — світилися.
— Ми вийдемо, — сказала Еліна. — І знайдемо Тіфані. І врятуємо Майю. І зупинимо Малґаріуса.
А десь у замку Клавдія, Ельвіра стояла біля дзеркала, дивлячись на себе. Її очі — вже не її. Її шкіра — бліда. А за спиною — Клавдій, мов тінь, що вже не пам’ятає, кого любив.
Еліна сиділа в підземеллі, стискаючи руки. Її серце билося швидко. Вона не могла залишити Ельвіру — свою подругу, яка, хоч і любила Клавдія, вже була на межі загибелі. Її чоловік — вампір, що поступово втрачав людське. І Еліна знала: якщо не діяти зараз — буде пізно.
— Я не піду без неї, — сказала вона гномам. — Ми врятуємо Ельвіру. Навіть якщо вона не хоче.
Вона згадала про стародавню рослину — сон-трава, що росте на схилах Карпат. Її листя, якщо правильно заварити, викликає глибокий, безпечний сон. Гноми одразу вирушили на пошуки. Вони знали, де росте ця трава — між скелями, де не ступала нога людини.
Через кілька годин вони повернулись із пучком сріблястих листків. Еліна приготувала чай, додала краплю меду, щоб не викликати підозри.
Коли Клавдій покинув замок — полювати чи радитись із Малґаріусом — Еліна вийшла з підвалу. Вона тихо пройшла коридорами, знайшла Ельвіру, що сиділа на дивані, заглиблена в думки.
— Я принесла тобі чай, — сказала Еліна. — Щоб трохи розслабитись. Ти виглядаєш втомленою.
Ельвіра усміхнулась. Їй було приємно, що хтось піклується. Вона зробила ковток, потім ще один. Через п’ять хвилин її очі почали закриватися. Вона заснула прямо на дивані, її дихання стало рівним, а обличчя — спокійним.
Еліна покликала гномів і бабусь. Вони обережно перенесли Ельвіру до підвалу, де вже був проритий тунель. Вони не дозволили їй залишитись із чудовиськом, навіть якщо вона його любила. Клавдія вже не можна було врятувати — він став тінню, голодом, кісткою в руках Малґаріуса.
Гноми першими потягнули сплячу Ельвіру крізь тунель. За ними — бабусі, Еліна, і світло, що пробивалося з глибини. Вони рвалися на свободу — до світу, де ще можна було жити, любити, боротися.
Клавдій повернувся. Його очі — червоні, його кроки — безшумні. Він побачив, що Ельвіри немає. Пішов до підвалу — і побачив: бабусі зникли. Він заридав, потім — заричав. Його крики розірвали тишу замку.
— Вони забрали її… — прошепотів він, показуючи свої криваві ікла. — Вони забрали мою дружину…
Він рушив у погоню. Йому потрібна була Ельвіра. І бабусі — для жертвоприношення. Інакше Малґаріус позбавить його життя.
Тим часом у Карпатському лісі Майя йшла поруч із Владом, тримаючись за його руку. Їм було добре разом — вони говорили про все: про минуле, про друзів, про надію. Майя зізналася, що розчарувалася в тих, кого вважала близькими. Влад слухав уважно, а потім лагідно сказав:
— Не сумуй. Ти маєш бабусю, яка чекає на тебе. Вона потребує твоєї допомоги. І ти — сильна. Усміхнись.
Майя усміхнулась. Її серце потепліло. Вона відчувала, що починає закохуватись у Влада — за його чарівну усмішку, за спокій, який він дарував, за те, що поруч із ним вона знову вірила в себе.
Єдине, про що вона мовчала — це сон. Сон, у якому вона бачила своїх батьків і діда, що володів темною магією. Вона думала, що це наслідок брехні Лоліти, яка, як їй здавалося, зрадила її. Але насправді Лоліта хотіла попередити Майю — вона бачила видіння, хотіла врятувати подругу. Майя ще не розуміла цього. Але з часом вона зрозуміє, хто є хто… і як змінити хід долі.
Раптом ліс затих. Птахи замовкли, вітер зупинився. Влад насторожився.
— Тихо… Хтось тут є.
І тоді — дерева перед ними почали рухатись. Їхні стовбури тріскали, гілки розгинались, а з-під кори відкрились очі — сірі, глибокі, мов озера. Майя завмерла. Її серце билося, як барабан.
— Це енти, — прошепотів Влад. — Карпатські хранителі. Вони пробуджуються, коли ліс відчуває загрозу… або надію.
Один старий ент нахилився і обережно обвив Майю гілкою за талію. Від несподіванки вона втратила свідомість. Влад вихопив сокиру, кинувся на захист, але інші енти зупинили його — жолудями, що влучили в голову. Влад впав, знепритомнів.
Майя прокинулась на плечі ента. Її тіло було слабким, але душа — спокійною. Вона побачила Влада — він лежав із шишкою на голові, але вже приходив до тями. Побачивши її, він усміхнувся.
— Ти жива… — прошепотів він.
Ент посадив їх обох на себе, і заговорив хрипким голосом:
— Зайченя розповіло мені про тебе, Майє. Про твою доброту. Про те, як ти шукаєш правду. Воно подарувало тобі колосок — символ надії. І попросило мене — берегти тебе.
Майя стиснула колосок у долоні. Її очі блищали — не від страху, а від розуміння. Вона не просто йшла до бабусі. Вона йшла до себе.
Енти повільно рушили крізь ліс, несучи Майю і Влада. Вони розповідали легенди — про древні битви, про магію, що жила в корінні дерев, про те, як ліс пам’ятає кожен крок.
Майя слухала, і в її серці народжувалась нова сила. Вона ще не знала, що скоро зустріне бабусю. Що дізнається правду про свій рід. І що саме вона — не загроза, а ключ.
А Влад дивився на неї, і думав: «Я піду з нею до кінця. Навіть якщо доведеться боротися з тінню.»
Майя і Влад ще сиділи на плечі старого ента, коли ліс раптом затремтів. Здалеку почувся пронизливий писк, що переходив у хрипкий рик. Це був Клавдій — вампір, що шукав свою дружину Ельвіру і бабусь, яких вважав жертвами. Його очі світилися червоним, а ікла блищали в променях, що пробивались крізь гілля.
— Він тут… — прошепотів Влад, стискаючи руку Майї.
Старий ент миттєво розгорнув свої гілки, сховавши їх за мохом і листям. Майя і Влад завмерли, не дихаючи. Клавдій проходив між деревами, вдивлявся в кожну тріщину кори, нюхав повітря, шукав. Але не знайшов ні душі. Ліс мовчав. І тоді він знову заричав — голосом, що розривав тишу — і зник у глибині Карпат.
Ент повільно розгорнув свої гілки, дозволивши Майї і Владу побачити, що небезпека минула. Майя була бліда, її очі — повні запитань.
— Чому він такий страшний? — запитала вона. — Що з ним сталося?
Ент зітхнув, і його голос був глибоким, як коріння:
— Колись він був людиною. Але прийшов Малґаріус — темний маг. Він перетворив Клавдія на вампіра за допомогою летючої миші. І з того часу Клавдій служить злу. Він шукає жертв — таких, як бабусі. Він уже випив кров…
Майя здригнулась. Її серце стискалось. Ім’я Малґаріуса дзвеніло в її голові, мов дзвін. Вона вже чула його. Вона знала його. І раптом — усвідомлення.
— Цінна кров… — прошепотіла вона. — Це я. Саме тому він викрав мою бабусю. Щоб змусити мене пожертвувати нею. Щоб я стала полонянкою мого діда — Малґаріуса.
Влад побачив, як вона поблідла, і обійняв її.
— Ми не дозволимо цьому статися.
Майя підвела очі до ента.
— Ти знаєш королеву Лоліту? Ельфійку?
Ент усміхнувся, і його кора затремтіла.
— Звісно. Вона захищає нас. Вона заборонила зрубувати дерева. Вона — світло для лісу. Якщо хтось порушить її наказ — буде покараний.
Майя опустила голову.
— Я помилилась. Вона хотіла мене врятувати. А я… не зрозуміла.
Влад стиснув її руку.
— Тепер ти знаєш. І ми можемо все змінити.
— Відведи нас до неї, — попросила Майя.
Ент кивнув. Його гілки затремтіли, і він почав рухатись крізь ліс, несучи їх на собі. Його кроки були повільні, але впевнені. А голос — як стародавній спів:
«Там, де світло в гіллі, Там, де серце не спить, Там королева Лоліта Чекає, щоб світ захистить.»
Майя слухала, і в її серці народжувалась нова сила. Вона знала: попереду — вибір. І вона зробить його не з гнівом, а з любов’ю.
