Спочатку:
На сторінку книги
Видіння Лоліти: Кров і портал
Підводна ніч була тиха, як молитва. Друзі спали, притулившись одне до одного, а вода навколо колихалась, мов дихання старого світу. Лоліта лежала, обіймаючи свій амулет — срібний круг із блакитним каменем, що світився слабким світлом. Але її розум не спав.
І тоді — видіння.
Вона стояла на березі, де хвилі билися об скелі. Перед нею — двоє постатей, що виходили з туману. Жінка — висока, з темним волоссям, у плащі, що мерехтів зорями. Її очі — глибокі, як озеро, а в руках — арфа, що світилась золотом. Чоловік — у темній броні, з очима, що світились тривогою. Його голос — низький, тремтячий, як вітер перед бурею.
— Ми — батьки Майї, — сказав він. — І ми зникли не тому, що не любили її. Ми втекли, щоб захистити її.
Лоліта мовчала. Її серце билося швидше.
— Мій батько — Малґаріус, — продовжив чоловік. — Він хоче кров своєї внучки. Її сила — ключ до порталу. Якщо він отримає її — він проникне в сучасний світ і почне керувати часом. Його мета — не просто влада. Він хоче змінити хід історії, стерти світло і залишити лише тінь.
Жінка додала:
— Ми бачили, як він готує ритуал. Ми не могли дозволити Майї відчути наш страх. Вона була ще маленька. Її душа — чиста. Але в її крові — сила, яку він прагне використати.
— Ми втекли, — прошепотів чоловік. — Ми сховалися, щоб вона не відчула нашого болю. Але ми знали: одного дня вона все дізнається.
Лоліта здригнулась.
— Вона добра, — сказала вона. — Вона не стане злом.
Жінка усміхнулась:
— Ти — її провідник. Ти — її щит. Але вибір буде за нею. І якщо вона не знатиме правди — Малґаріус знайде шлях.
І видіння зникло.
Лоліта прокинулась. Її амулет світився яскраво. Вона сіла, дивлячись на сплячу Майю. Її обличчя — спокійне, але в ньому щось змінювалось. Лоліта відчувала: в ній щось прокидається. І це щось — не лише світло.
Вона прошепотіла:
— Я збережу тебе. Я не дам темряві забрати твоє світло. Навіть якщо воно змішане з тінню.
І знову лягла, притискаючи амулет до серця.
