Спочатку:
На сторінку книги
Спогади Савека
Підводний тунель, розчищений тризубцем морського царя, вів Майю, Савека, Лоліту, Кая і Кокана крізь світ, що дихав магією. Навколо них плавали зграї кольорових рибок, корали світилися, мов ліхтарі, а водорості танцювали у течії.
Савек плив поруч із Коканом, усміхаючись. Йому подобався цей світ — не шахти, не каміння, а простір, де можна дихати свободою. Кокан радів разом із ним, а Кай тихо зітхав, згадуючи ельфійський палац. Майя і Лоліта пливли попереду, зачаровані красою підводного царства.
— Савек, — запитала Майя, — ти колись когось любив?
Кокан хихикнув:
— Ти ж гном! У вас любов — це борода в подарунок?
Лоліта усміхнулась, а Кай зацікавлено нахилив голову.
Савек почервонів. Його очі стали м’якими, як вода.
— Було… — прошепотів він. — Її звали Тіфані.
Всі замовкли.
— Вона була гномом. Але без бороди. Принцеса. Донька короля гномів. Я тоді тільки влаштувався в шахту, добував алмази, рубіни, сапфіри. А вона… вона була некористною. Бігала за мною, сміялась, питала про каміння. Я думав, що вона просто грається. Але потім… я закохався.
Його голос затремтів.
— Вона була іншою. Не як інші гномки. Без бороди, з очима, як місячне світло. І розумна. Вона знала легенди, знала, як розмовляти з камінням. Ми зустрічались таємно. Ніхто не знав. Але одного разу нас побачив один гном. І розповів королю.
Савек зупинився. Його очі потемніли.
— Король викликав Тіфані. Сказав, щоб вона більше не бачилась зі мною. Бо я — з бідної сім’ї. А вона — принцеса. Але вона не послухалась. Вона сказала, що любить мене. І… вона пішла з палацу. Назавжди.
Майя мовчала. Її серце стискалось. Лоліта поклала руку на плече Савека.
Савек продовжував свою історію. Його голос — глибокий, трохи тремтячий.
— Король гномів… батько Тіфані… він зрозумів, що донька не така, як інші. Вільна. Некористна. І він вирішив поговорити зі мною. Сказав, щоб я залишив її. Щоб забув. Інакше… він зробить щось з моєю родиною. А я… я не міг ризикувати. Я любив її, але ще більше — боявся втратити тих, хто залежав від мене.
Савек опустив очі.
— Я сказав їй в обличчя, що все скінчено. Вона не вірила. Кричала, як капризна дівчинка, але я знав — це не її слова, це біль. Я пішов. А вона… вона пішла за мною. Таємно. Щоб ніхто не знав.
Друзі мовчали. Лоліта стиснула його руку. Кокан зітхнув. Кай дивився вдалечінь, а Майя — з ніжністю.
— Ми з тобою, Савек, — сказала Майя. — Ти не один.
Вони довго йшли, говорили про все: про каміння, про зірки, про дитинство. Потім вирішили зробити перерву. Русалочка Луїза поклала їм у сумки смачні плоди, водяні горішки, солодкі коралові скибки. Вони сіли на м’який пісок у підводній печері, де світло падало крізь водяні завіси.
Лоліта нахилилась до Майї.
— Майя… тебе виховувала бабуся. А де твої батьки?
Майя зітхнула. Її очі потемніли.
— Бабуся обіцяла розповісти, коли мені виповниться вісімнадцять. Я не знаю правди. Я… просто чекаю.
Кокан втрутився:
— А коли твій день народження?
— Через тиждень, — відповіла Майя.
Лоліта усміхнулась:
— Коли все закінчиться — я влаштую для тебе свято. І запрошу всіх.
Майя усміхнулась. Її серце зігрілося. Лоліта обійняла її. Її пальці — теплі, як світло.
Але раптом — спалах.
Лоліта побачила видіння. Майя — у темряві. Її очі — світяться. Її руки — тремтять. Щось у ній… щось незрозуміле. Сила. Але чи світла?
Лоліта здригнулась. Вона вирішила не звертати уваги. Це просто тінь. Просто страх.
Майя подякувала друзям.
— Якби не ви… я б не витримала.
Всі втомились. Вони лягли спати, притулившись одне до одного. А Лоліта… вона дивилась на свій амулет. Він світився. Вона намагалася щось побачити. Але потім… заплющила очі. І заснула.
А десь далеко… щось вже прокидалось.
