Спочатку:
На сторінку книги
Острів зради
Поки корабель плив крізь нічне море, Майя і Савек, її вірний гном, виконували важку роботу. Вони були тимчасовими матросами — мили палубу, чистили трюми, готували їжу. Савек, лежачи на мішках, думав про свою родину. Він ніколи не залишав їх надовго, але зараз — заради Майї — він ризикував усім. Його серце було з нею, і він знав: повинен допомогти їй знайти бабусю.
Але капітан Джек, мовчазний і жорсткий, носив у собі інші думки. Він пам’ятав, як Майя відпустила золоту рибку. І це його розлютило. Та рибка могла принести йому багатство. Він вирішив покарати її.
Коли всі спали, Джек тихо пробрався до Майї. Вона спала глибоко, втомлена після роботи. Він заткнув їй рот, грубо прив’язав руки, і в пориві жорстокості поранив її щоку — залишив глибоку царапину, що запеклася кров’ю.
Майя прокинулась у страху. Її тіло тремтіло, вона не могла кричати. Джек переніс її на безлюдний острів, де вночі вили звірі, а вітер пронизував до кісток. В одній рубашці, босоніж, без нічого — вона лежала на холодному піску, прив’язана, покинута.
Капітан Джек мовчки пішов, залишивши її на самоті.
Майя намагалася вибратися, але мотузки були міцні. Вона плакала, її сльози змішувалися з кров’ю на щоці. Вона шепотіла:
— Хтось… будь ласка… врятуйте мене…
Її голос губився в нічному вітрі. Але десь у глибині — у лісі, серед тіней — хтось почув її…
Ранок був несподівано спокійним. Капітан Джек, у доброму настрої, співав під парусом, ніби ніч нічого не змінила. Савек прокинувся, потягнувся — і одразу помітив: Майї немає.
— Де Майя? — запитав він у капітана.
Джек знизав плечима, зупинив корабель і відповів:
— Вона вирішила сама вирушити до Трансильванії. Сказала, що не хоче чекати.
Але щось у його голосі було фальшивим. Савек пішов до каюти капітана — і там побачив сумку Майї. А поруч — золотий колосок, подарований зайчихою. Те, що вона ніколи б не залишила.
Савек стиснув кулаки.
— Ти збрехав. Де вона?
— Не твоє діло, гноме, — огризнувся Джек.
Почалася бійка. Савек, хоч і невеликий, був сильним. Але Джек, хитрий і жорстокий, схопив його і кинув просто в океан.
Хвилі поглинули Савека. Він боровся, намагався виплисти, але вода була холодною, легені — спустошені. Він почав тонути.
І саме тоді — магія Лоліти, як світло крізь темряву, охопила його. Срібні нитки заклинання витягли його з глибини, перенесли на палубу срібного корабля.
Кай, ельф із ясними очима, нахилився над ним, дав йому ковток чарівного чаю. Савек закашлявся, прийшов до тями.
Перед ним стояла Лоліта — сильна, рішуча, з очима, що палали гнівом.
— Де Майя? — запитала вона. — І чому ти один у океані?
Савек затремтів. Він знав: правда болюча. Але її потрібно сказати. Бо тепер — усе залежить від того, чи встигнуть вони врятувати Майю…
Савек, ще мокрий після порятунку, сидів на палубі срібного корабля, тримаючи чашку чарівного чаю. Його руки тремтіли, але голос був твердим. Він розповідав Лоліті все — про капітана Джека, про зраду, про те, як Майю залишили на безлюдному острові, прив’язаною, пораненою, беззахисною.
Лоліта мовчала, але її очі палали. Вона стиснула амулет — і той засвітився. В ньому з’явилося видіння: Майя лежала на холодному піску, в одній рубашці, прив’язана до дерева, без свідомості. Її щока була в крові, а навколо — ніч і звірі.
— Вона жива, але їй потрібна допомога негайно, — сказала Лоліта.
Савек підвівся, серце його билося шалено.
— Відведіть мене до неї! Я прошу вас!
Кай, не вагаючись, дав команду. Срібний корабель розвернувся, і його вітрила наповнилися магічним вітром. Вони мчали до острова, де Майя чекала — між життям і смертю.
А Лоліта стояла на носі корабля, її руки світилися енергією. Вона більше не була просто магинею — вона була судом.
— Джек заплатить, — прошепотіла вона. — За кожну сльозу. За кожну рану.
І в її очах народжувалася буря.
Срібний корабель Лоліти наближався до порту, де стояв корабель капітана Джека. Вітер завмирав, вода навколо темніла — магія Лоліти вже проникала в простір.
Вона ступила на палубу Джека, і її присутність змусила дерев’яні дошки скрипіти, а вітрила — затихнути. Джек, побачивши її, спробував сховатися, але його ноги приросли до палуби — закляття "Коріння правди" зв’язало його з кораблем.
— Ти зрадив довіру, — сказала Лоліта. — Ти залишив дівчину вночі, поранив її, кинув гнома в океан. Ти думав, що море тебе захистить?
Вона підняла руку, і з її пальців вирвалися срібні нитки — вони обвили Джека, підняли його в повітря. Його тіло застигло, а очі наповнилися страхом.
— Я не вбиваю. Але я зміню тебе.
Вона прошепотіла закляття ельфійською мовою, і навколо Джека з’явився магічний круг. Його тіло почало змінюватися — він став прозорим, як вода, його голос зник, а руки перетворилися на плавники.
— Ти будеш служити морю, — сказала Лоліта. — Ти станеш сторожем безлюдного острова, де залишив Майю. Ти будеш рятувати тих, кого сам колись зрадив.
І з останнім словом вона кинула в море срібну монету — символ справедливості. Джек зник у хвилях, перетворившись на морського духа, приреченого вічно охороняти берег, де колись залишив невинну дівчину.
Срібний корабель наблизився до безлюдного острова. Савек першим ступив на берег, серце його билося шалено. Він кинувся до дерева, де лежала Майя — прив’язана, без свідомості, з закритими очима. Її щока була в крові, тіло — холодне.
— Майя! Очнись! — кричав він, намагаючись розв’язати мотузки.
Але Лоліта зупинила його. Її очі світилися спокоєм і силою.
— Дозволь мені, — сказала вона.
Вона опустилася поруч, поклала руки на груди Майї і почала шепотіти заклинання ельфійською мовою. Слова лилися, як пісня вітру, і навколо них засвітилася м’яка срібна аура.
Майя здригнулася. Її очі відкрилися. Рана на щоці зникла, а дихання стало рівним.
Вона побачила перед собою чарівну дівчину з магічною силою.
— Хто ти? — прошепотіла Майя.
— Я — Лоліта. І нам було призначено зустрітися. Щоб разом перемогти зло. І використати арфу — не для закляття, а для зцілення.
Майя сіла, ще слабка, але вже з ясністю в очах. Савек обійняв її, а Кай мовчки спостерігав, тримаючи руку на рукоятці меча.
Раптом — срібний корабель зник. Просто розчинився в повітрі.
— Це знову темне зло, — сказав Кай. — Воно не хоче, щоб ми дісталися Трансильванії.
Лоліта стиснула кулаки.
— Ми не здамося.
Майя згадала про колосок. Вона дістала його з сумки, посадила в пісок. І через хвилину з землі почали з’являтися зайчики — пухнасті, з блискучими очима, ті самі, що колись прийшли на допомогу.
— Нам потрібен новий корабель, — сказала Майя.
Зайчики почали будувати. Вони змішували пісок, пальмове листя, магічну глину, яку знайшли під землею. Майя залізла на пальму, дістала кокоси, щоб взяти їжу в дорогу. Лоліта заколдувала новий срібний корабель, щоб він слухався її голосу.
Перед від’їздом вони пригостили зайчиків манго і кокосами. Майя подякувала їм — і ті зникли під землю, залишивши по собі лише слід світла.
Майя, Лоліта, Савек і Кай вже збиралися вирушити в путь, коли пальма, з якої Майя щойно дістала кокоси, раптом затремтіла. Її стовбур засвітився м’яким зеленим світлом, і з-під листя, мов із кокосової шкаралупи, виліз маленький хлопчик.
Його шкіра була бронзова, очі — як два блискучих кокоси, а волосся — з золотистих волокон пальмового листя. Він усміхнувся, розтягуючи губи в теплій усмішці, і сказав:
— Я Кокан. Я народився з цієї пальми, коли ви пригостили зайчиків. Я — дух дороги. І я хочу допомогти вам.
Майя здивовано подивилася на нього, а Лоліта нахилилася, відчуваючи в ньому магічну силу.
— Ти з нами? — запитала вона.
— Я знаю шлях до Трансильванії, — відповів Кокан. — Я можу говорити з вітром і з хвилями. І я знаю, як обійти темряву.
Кай усміхнувся, а Савек вже приготував для нового друга шматочок манго.
Кокан застрибнув на корабель, і срібне вітрило засвітилося ще яскравіше. Тепер їх було п’ятеро — і кожен мав свою силу.
І так, з фруктами в руках, з арфою в серці, і з новим другом на борту, вони вирушили в путь — до Трансильванії, де на них чекала правда, битва і, можливо, зцілення.
