Спочатку:
На сторінку книги
Ранок без арфи
Наступного ранку, коли перші промені світла пробивались крізь водяні завіси, Майя, Лоліта, Савек, Кокан і Кай прокинулись у підводній печері. Вода навколо була тиха, але щось змінилось.
— Арфа… — прошепотіла Лоліта, оглядаючи простір. — Її немає.
Майя підскочила. Кокан перевірив сумки. Кай оглянув кам’яні виступи. Але чарівна арфа, яку дав морський цар, зникла.
Паніка охопила всіх, особливо Лоліту. Без арфи вона не могла зняти з себе закляття. А без арфи вони не могли піднятись на поверхню — їхнє дихання залежало від морських водоростей, що діяли лише в присутності арфи.
— Ми не зможемо вибратись… — прошепотіла Майя. — І я не знайду бабусю…
Вони метались туди-сюди, шукаючи сліди, але нічого. І раптом Савек зупинився. Його очі розширились.
— Там… — сказав він. — Я бачу когось.
На відстані, серед коралів, сиділа постать. Руде волосся, що світилась у воді, сльози, що перетворювались на срібні дзвони. Її руки тримали щось — арфу.
— Це… — прошепотів Савек. — Це Тіфані.
Всі завмерли.
Принцеса гномів, його колишня кохана, справжня — не видіння. Вона сиділа на камені, тримаючи арфу, і плакала. Її очі — повні болю, її серце — розбите. Вона справді пішла за Савеком, таємно, щоб допомогти. Але її душу роз’їдала ревнощі — до Майї, до Лоліти, до всього, що було поруч із ним.
— Вона тримала арфу… — прошепотіла Лоліта. — Але чому?
Савек наблизився. Його серце билося швидше. Він не знав, що сказати. Тіфані підняла очі. Її голос — тихий, як течія.
Савек раптом побачив, що Тіфані поранила ногу об морські колючки. Її руде волосся прилипло до щік, а сльози змішувалися з солоною водою. Вона сиділа на кораловому камені, стискаючи чарівну арфу, яку дав морський цар. Савек ахнув, нахилився до неї, не вірячи своїм очам — вона справді слідкувала за ним і його друзями.
— Ти… ти тут? — прошепотів він. — Чому?
Майя, побачивши арфу в руках Тіфані, спалахнула від гніву.
— Ти її вкрала! — вигукнула вона, намагаючись вихопити арфу. Її голос лунав, як удар хвилі.
Лоліта, відчувши загрозу, стала ще більш розлюченою. Арфа була життєво важлива — без неї вона не могла зняти закляття. Не вагаючись, вона прошепотіла закляття, і тіло Тіфані застигло, мов корал. Лоліта вихопила арфу, притиснувши її до грудей.
— Ти не мала права! — сказала вона холодно.
Савек не витримав.
— Майя, як ти з нею розмовляєш?! — крикнув він, потім повернувся до Лоліти. — А ти думаєш тільки про себе!
Кай схопив Савека за плече, намагаючись зупинити, але гном вирвався, грубо відштовхнувши його. Кокан намагався заспокоїти всіх, але його ніхто не слухав.
— Тіфані для мене дорога, — сказав Савек, дивлячись на друзів. — Вона не просто принцеса. Вона — частина мого серця.
Майя хмикнула, схрестила руки і відвернулась. Лоліта, зітхнувши, змушена була зняти закляття. Тіфані повільно прийшла до тями, її тіло тремтіло, а очі були повні болю.
Савек обережно почав обробляти її рану, промиваючи місце уколу. Його руки були ніжні, мов хвилі. Тіфані подивилася на нього і прошепотіла:
— Не сварись з ними… особливо з Майєю. Вона не винна, що ти їй подобаєшся.
Майя почула ці слова. Її обличчя напружилось. Вона не знала, що болить більше — ревнощі чи образа. Лоліта і Кокан підійшли, намагаючись підтримати її, але Майя лише мовчки кивнула.
— Залиште нас наодинці, — попросив Савек.
Майя, з незадоволеним обличчям, розвернулась і пішла разом з друзями. Її серце билося швидше, але вона не озиралась.
А Савек залишився з Тіфані. Вода навколо була тиха, як спогад. Він дивився на її поранену ногу, на її очі, і думав: "Чи зможу я поєднати два світи? Чи зможу я зберегти і друзів, і любов?"
А десь далеко, арфа тихо заграла сама — як нагадування, що магія завжди має ціну.
Після того як друзі пішли, залишивши Савека з Тіфані, навколо запанувала тиша. Лише легке мерехтіння води і віддалене потріскування коралів супроводжували їхню розмову.
Тіфані сиділа на камені, притискаючи хвіст, де ще пульсувала біль від морських колючок. Її очі — червоні від сліз, але голос — твердий.
— Я ревную тебе до Майї, — сказала вона тихо. — Вона поруч з тобою, завжди. А я… я лише тінь.
Савек усміхнувся, нахилившись ближче.
— Майя — моя подруга. Вона допомагає мені дістатися до Трансильванії, щоб визволити її бабусю. А щодо Лоліти… їй потрібна арфа, щоб зняти закляття. Майя допомагає їй, а Лоліта — Майї. Ми всі пов’язані, але не так, як ти думаєш.
Тіфані опустила очі, потім підняла погляд — ясний, рішучий.
— Я покинула своє королівство заради тебе. Я взяла лук, щоб захищатися від темної нечисті. Я була готова йти з тобою куди завгодно. Але по дорозі… лук зник. Можливо, його вкрали. Можливо, це знак.
Савек замислився.
— А твій батько? Король гномів? Він не буде задоволений…
Тіфані зітхнула.
— Він зрозуміє. Я — його єдина донька. І якщо він справді любить мене — він прийме мій вибір.
Савек мовчав. Його серце билося швидше. Він дивився на Тіфані — не як на принцесу, а як на ту, хто готова залишити все заради нього.
— Я люблю тебе, — сказав він нарешті.
Тіфані усміхнулась крізь сльози.
— І я тебе.
Але в глибині душі Савек відчував тягар. Його друзі — Майя, Лоліта, Кокан, Кай — потребували його. Їхній шлях ще не завершено. Бабуся Майї — у небезпеці. Лоліта — під закляття. І він — частина цієї місії.
Тепер перед ним стояв вибір: повернутися з Тіфані додому, до спокою і любові, або продовжити шлях із друзями, ризикуючи всім, щоб врятувати тих, хто йому довірився.
Після щирої розмови з Савеком, Тіфані прийняла рішення: вона піде разом із його друзями. Її серце ще боліло від ревнощів, але вона бачила, як Майя страждає через зникнення бабусі, і це викликало в ній співчуття. Лоліту вона не брала до уваги — щось у ній здавалося Тіфані чужим, темним. Але вона вирішила зробити крок назустріч.
— Я хочу йти з вами, — сказала вона Савеку. — Якщо це займе багато часу, я все одно залишусь. Я не можу залишити тебе. І… мені шкода Майю.
Савек усміхнувся. Його очі засвітились теплом.
— Тоді, коли ми повернемося — ми одружимось. Я обіцяю.
Тіфані кивнула, її серце билося швидше.
Савек покликав друзів. Коли вони підійшли, він сказав:
— Тіфані йде з нами. Вона хоче допомогти.
Тіфані зробила крок уперед. Її голос був тихим, але щирим:
— Пробачте мене… за те, що я вкрала арфу. Я не мала права. Я просто… хотіла бути корисною.
Майя подивилася на неї. Її очі вже не були ображеними — вона бачила біль і каяття.
— Я приймаю твої вибачення, — сказала вона. — Але сподіваюсь, що ти більше не будеш діяти за спиною.
Лоліта мовчала. Її обличчя було спокійним, але в глибині душі щось стискалося. Вона не довіряла Тіфані. Але заради друзів — вона усміхнулась і сказала:
— Все гаразд. Головне — ми разом.
Кокан зрадів новому поповненню. Його очі світились оптимізмом.
— Чим більше нас — тим сильніші ми!
А Кай… він мовчав. Йому було байдуже. Його думки були зосереджені на іншому — на Лоліті.
Він помітив, що вона щось приховує. Її погляд, коли вона дивилась на Майю, був напруженим. Вона щось бачила — щось, що Кай не міг розгледіти. Але він відчував: це важливо.
— Лоліто, — прошепотів він, коли всі вже лягли спати. — Ти щось знаєш про Майю, правда?
Лоліта мовчала. Її пальці стискали амулет. Вона знала: в Майї прокидається сила. І тільки маг Асреніус знає, що це означає.
А поки всі спали, вода навколо тремтіла. Арфа тихо заграла сама. І десь у глибині — портал починав ворушитись.
