Спочатку:
На сторінку книги
Майя прокинулася рано. Повітря було свіжим, Карпати — тихими, а серце — трохи легшим. Жінка, в якої вона ночувала, вже готувала їжу. Вона загорнула в полотняний вузлик хліб, сир, ягоди та гарячі пиріжки з картоплею.
— Візьми, дитино, — сказала вона. — У дорозі знадобиться. А шлях твій — непростий. Але ти сильна. Я це бачу.
Майя подякувала, і в цей момент з’явився Влад — той самий, що був поруч вночі, розповів їй казку, не злякався її сліз.
Він стояв біля дверей, у похідній куртці, з посохом і сумкою.
— Я піду з тобою, — сказав він. — До Трансильванії. Там небезпечно. А ти не повинна бути сама.
Майя подивилася на нього, і її усмішка була щира, тепла.
— Дякую… Я рада, що ти поруч.
Жінка, його мати, схвально кивнула. Вона бачила, як її син дивиться на Майю — з повагою, ніжністю, з чимось більшим, ніж просто турбота.
Вони вийшли з дому, і сонце освітили їхні силуети. Майя йшла трохи попереду, Влад — поруч, ненав’язливо, але впевнено. Він розповідав про стежки, про легенди Карпат, про те, як одного разу побачив вовка, що не напав, а просто дивився в очі.
Майя слухала і відчувала: з ним — спокійно. Він не вимагає, не тисне, не боїться її минулого. І вона вперше за довгий час дозволила собі просто йти — не як воїтелька, не як ключ, а як дівчина, яка має право на тепло.
У морському царстві, де корали світилися, а течії співали пісні глибин, Тіфані сиділа у своїй кімнаті, притулившись до вікна. Її очі — сумні, думки — розірвані. Вона відмовилася вийти заміж за Савека. Не тому, що не любила — а тому, що щось у ній вагалося. Поки він був далеко, вона відчувала себе покинутою.
І саме тоді, коли її серце було найвразливішим, вона побачила його.
Русал — молодий, мускулистий, з очима, як морські бурі. Його ім’я — Марко. Він був не з королівської родини, а з простих водяних глибин. Але його постава, його усмішка — все в ньому притягувало. Тіфані не могла відвести погляду.
Марко підійшов до неї, вдягнений у форму охоронця морського царя.
— Мене прислали охороняти тебе, принцесо, — сказав він, нахилившись. — Я — Марко.
Тіфані усміхнулась. Її серце затремтіло. Вперше за довгий час вона відчула щось нове — цікавість, легкість, симпатію. Вона не знала, що Марко — не той, ким здається. У його крові текла темна магія. Він був слугою Малґаріуса. Його мета — наблизитися до Тіфані, зруйнувати її довіру, і через неї — зламати Савека.
Марко був майстерним актором. Він розповідав Тіфані історії про морські битви, про те, як врятував русалку від акул, як плавав до самого краю світу. Тіфані сміялася, її очі світилися. Вона забувала про Савека, про Майю, про все.
— Ти дуже гарна, — сказав Марко, дивлячись їй у очі. — І дуже сильна. Я б хотів бути поруч із тобою завжди.
Тіфані почервоніла. Її серце билося швидше. Вона не знала, що в цей момент Марко вже почав плести закляття — тонке, невидиме, що проникало в її думки, в її сни.
А тим часом Савек лежав на дні океану, дивлячись у темну воду. Його душа була розірвана. Він залишив Майю, друзів, місію — все заради Тіфані. А тепер… вона далеко. І він не знає, чи вона ще його любить.
— Я зрадив її, — прошепотів він. — Я зрадив Майю. Я зрадив себе.
Його думки — як каміння. А десь поруч — Марко вже торкався руки Тіфані, вже шепотів їй слова, що мали стати отрутою.
