Спочатку:
На сторінку книги
Сльози, що запалили тризуб: шлях до дракона
Кокан підійшов до Савека, його обличчя було напружене.
— Я знайшов кров у морському піску, — сказав він. — Це сліди ран. Тіфані… її хтось утащив.
Савек завмер. Його серце стиснулось. Він кинувся слідом, і незабаром натрапив на темну печеру, що ховалась між кораловими скелями. Вода навколо була тиха, але тривожна.
— Я йду туди, — сказав Савек.
— Зупинись! — вигукнув Кокан. — Ти знаєш, хто живе там? Морський дракон. Три голови. Він не питає — він ковтає живцем.
Савек стиснув кулаки.
— Якщо Тіфані там — я піду. Я не можу залишити її. Я… я люблю її.
Кокан похитав головою.
— Тоді тобі потрібна чарівна арфа. Без неї ти не переможеш дракона. Його серце — захищене магією.
Савек раптом згадав: арфа була у Майї. Але він… він накричав на неї. Відштовхнув друзів. Залишився сам.
— Я дурень… — прошепотів він. — Я образив Майю. Відштовхнув Лоліту. Втратив Тіфані.
І тоді — сльози.
Савек опустився на коліна. Його сльози падали на морський пісок. Але вони були не просто водою — вони світились. І одна з них — перетворилась на вогник.
Вогник піднявся, поплив крізь воду, і… запалив тризуб морського царя. У палаці, далеко звідти, тризуб засвітився — знак, що друзі потрапили в біду.
Цар одразу зрозумів. Він покликав свою доньку — Луїзу, русалку з золотим серцем.
— Ми вирушаємо, — сказав він. — Їхня дружба — варта порятунку.
І вони припливли — крізь течії, крізь магію, до печери дракона.
Савек і Кокан побачили їх — і серце Савека наповнилось надією.
— Ми не самі, — прошепотів він. — І я ще зможу все виправити.
А десь у глибині печери, три голови дракона вже ворушились. А Тіфані — лежала поруч, слабка, але жива.
Морський цар Талассіус вбив свій тризуб у морське дно, і вібрація від удару прокотилася водами, досягнувши навіть Майї та її друзів, які вже були далеко. Завдяки цій вібрації він зміг перемогти морського дракона, але сам сильно ослаб.
— Кокане, — прошепотів він, — відведи Савека і Тіфані подалі. Дракон скоро прокинеться… і продовжить битву.
У цей час Савек знайшов Тіфані в печері. Він обійняв її, притискаючи до себе, ніби боявся знову втратити. Кокан, не гаючи часу, допоміг їм уплисти якнайдалі — поки дракон не прокинувся.
Завдяки силі морського царя їм вдалося втекти. Але невдовзі Тіфані, все ще тремтячи від пережитого, здивовано запитала:
— А де Майя і її друзі?
Савек опустив очі. З гіркотою він зізнався:
— Я накричав на Майю… Звинуватив її в твоєму зникненні. Вона втекла. А її друзі стали на її захист і звинуватили мене.
Він замовк, а потім додав:
— У Майї залишилася чарівна арфа. Без неї ми не зможемо повернутися на поверхню.
Кокан поклав руку на плече Савека:
— Ми повинні знайти їх. І ти маєш вибачитися. За все.
Савек кивнув. Він знав — іншого шляху немає.
А тим часом Майя разом із друзями йшла підводним шляхом, не знаючи, що за ними стежать. Тиша була дивною — ні риб, ні течії, лише глибина, що дихала мовчки.
І раптом Майя зупинилася. Її пальці торкнулися струн чарівної арфи. Вона зіграла — спочатку обережно, потім впевнено. Мелодія лилася, як світло крізь воду, і кожен акорд — мов заклик до поверхні.
Навколо них почала змінюватися реальність. Вода стала прозорою, як скло, а дно — світитися. І в одну мить — вони опинилися на поверхні.
Майя вдихнула свіже повітря. Легкий вітер шелестів травою, сонце торкалося її щік. Вона стояла на зеленому пагорбі, а поруч — її друзі, такі ж здивовані, як і вона.
— Ми… ми на поверхні? — прошепотіла Кая.
Майя усміхнулася, очі блищали від щастя.
— Ми дісталися.
Лоліта підійшла ближче, тримаючи амулет, який знову світився.
— Нам потрібно рушати в Карпати. Там — наступний ключ. І наступна битва.
Але раптом земля під ногами здригнулася. Трава затремтіла, вітер стих. Із лісу, що розкинувся перед ними, почав підніматися туман — густий, сріблястий, мов дим забутої магії.
— Щось іде… — прошепотіла Майя, стискаючи арфу.
І в тумані — з’явилася постать. Висока. У плащі з тіней. Її очі світилися, як зорі, а голос — був не голосом, а шепотом самої землі:
— Ви порушили межу. Карпати не пробачають.
