Спочатку:
На сторінку книги
Пастка Клавдія
Темний замок вампіра Клавдія стояв на краю скелі, мов вирізаний із нічного кошмару. Його вежі тягнулися до неба, а підвал — до безодні. Саме там, у сирих кам’яних стінах, він тримав бабусь — тих, кого заманив обманом, обіцяючи захист, а насправді — готуючи для темного ритуалу.
Клавдій не був добрим чарівником. Його очі — холодні, як лід, а серце — сповнене болю, жадоби і втрати. Він хотів повернути свою дружину Ельвіру — не як тінь, а як живу, справжню. Її він не чіпав. І не чіпав її подругу — Еліну. Але інших бабусь чекав жах: вони мали стати джерелом крові… і ще чогось страшнішого.
Малґаріус, брат Астреніуса, вже готував закляття. Йому потрібен був хаос. І Клавдій — його союзник. Темна метка Лоліти могла завадити зруйнувати закляття, і тому бабусі — особливо ті, що мали зв’язок із Майєю — були ключем. Їхні сни, їхні спогади, їхня кров — усе могло стати інструментом темряви.
А тим часом, у кімнаті, де спала Ельвіра, Еліна сиділа на краю ліжка. Вона розповідала історію — тихо, з болем і надією.
— Моя внучка Майя… Їй було два рочки, коли її батьки поїхали на заробітки. Вони хотіли кращого життя. Але… вони не повернулись. Зникли. Я зверталась до поліції, до знайомих, до всіх. Наче розчинились у повітрі.
Ельвіра слухала мовчки. Її очі блищали — не від сліз, а від глибокого співчуття.
— Майя виросла мудрою, сильною. Вона не знала правди. Я казала, що батьки працюють. Вона вірила. І стала справжньою господинею. Я знаю — вона шукає мене. Я це відчуваю.
Ельвіра взяла руку Еліни.
— Я поговорю з Клавдієм. Я попрошу його відпустити тебе. Ти маєш побачити свою внучку. Це — важливіше за все.
Еліна усміхнулась крізь сльози.
— Дякую… Якщо він погодиться — я піду. Навіть крізь ніч. Навіть крізь Морок.
Ельвіра поцілувала її в чоло. А Клавдій, що стояв за дверима, чув усе. Його серце стиснулося. Він знав: Ельвіру він не торкнеться. І Еліну — теж. Але інших… інших вже чекав Малґаріус.
У підвалі бабусі сиділи мовчки. Їхні очі — втомлені, але не зломлені. Одна з них — стара знахарка — шепотіла молитву. Інша — колишня вчителька — писала щось на стіні вуглиною. Вони не здавались. Вони чекали.
А вгорі, у тронній залі, Клавдій стояв перед дзеркалом. Його очі — порожні. Він бачив себе — і не впізнавав. Він був не тим, ким був колись. І голос Малґаріуса лунав у його голові:
«Ти отримаєш Ельвіру. Але спершу — кров. Спогади. Метка. І хаос.»
Клавдій стиснув кулаки. Він не хотів більше бути маріонеткою. Але тінь вже проникла в його душу.
