Раді Вас бачити!

У корчмі «Старий Дуб» ранок ніколи не бував добрим. Він починався з хрипкого крику тітки Марти та болю в спині від короткого сну Кайли в своїй комірчині.

​— Живіше, неробо! — Тітка штовхнула Кайлу ліктем, проходячи повз із величезним чавуном. — Підлога сама себе не помиє. Гості зі столиці приїдуть до обіду, а в тебе кути в павутині, як у склепі.

​Кайла нічого на це не відповіла. Вона знала: будь-яке слово лише розпалить гнів тітки.

Дівчина опустилася на коліна, занурюючи шмату в крижану воду. Її руки, вкриті дрібними подряпинами від вчорашнього збору терену, здригнулися від холоду, але обличчя залишалося кам’яним.

Дядько Берн з’явився на порозі кухні, почухуючи розхристаний живіт. Його погляд, каламутний від вчорашнього елю, зупинився на Кайлі.

— Знову возишся так довго? Селяни вчора питали за твоєю маззю від лихоманки. Кажуть, ковалевому сину полегшало. Скільки вони тобі за це заплатили, га? Вивертай кишені.

​Кайла підвелася з підлоги і випрямилася, відчуваючи, як під сорочкою важчає кулон. Він ніби нагрівся від її раптового роздратування.

— Вони принесли лише подяку, дядьку, — тихо, але чітко промовила вона.

— Подяку в казан не покладеш! — гаркнув він на племінницю. — Ще раз дізнаюся, що ти витрачаєш час на жебраків замість роботи — підеш ночувати в хлів.

​Кайла опустила очі, приховуючи золотавий спалах, який на мить промайнув у зіницях.

Вона чула як б'ється серце дядька — нерівно, важко. Дівчина відчувала запах його страху, змішаний із перегаром. Він боявся її погляду, хоча ніколи б у цьому не зізнався.

День у корчмі «Старий Дуб» швидко не минав — він тягнувся, як густа смола.

До полудня Кайла встигла вичистити вогнище, винести три відра помиїв і подати сніданок дюжині заїжджих купців.

​— Ей, малечо! — гукнув бородатий чолов'яга в засаленому жупані, ляснувши долонею по столу так, що забряжчали кухлі. — Куди дивишся? Пиво саме себе не наллє!

​Кайла підійшла до його столу, тримаючи спину рівно. Вона відчувала запах його немитого тіла та дешевого тютюну за три кроки.

— Вже несу, пане, — голос дівчини був тихим, позбавленим емоцій. Це була її броня.

​Тітка Марта, червона від жару печі, прошипіла їй у спину:

— Не смій задирати носа перед гостями. Будеш гордувати — вилетиш на стайню до коней. Там тобі завжди знайдеться робота.

​Весь день для Кайли був суцільним коловоротом брудного посуду, липких столів та штовханів.

Коли сонце почало сідати, у корчмі стало ще гамірніше. Дядько Берн голосно реготав, підраховуючи виторг, а Кайла, згинаючись під вагою важких таць, розносила печену вечерю.

Її ноги гули від утоми, а пальці пахли милом і жиром, перебиваючи тонкий аромат сушеної лаванди, що завжди тримався на кінчиках її пальців.

​Лише на мить, коли вона вийшла на задній двір, щоб витрусити скатертину, Кайла зупинилася. Ліс на горизонті здавався чорною стіною. Вона вдихнула вечірнє повітря і завмерла.

До заднього порогу корчми тихенько підійшла Міра. Вона тулилася до стіни, намагаючись стати невидимою, а її очі були червоними від сліз.

​— Кайло, благаю... маленька моя донечка Лія зовсім злягла. Жар такий, що дитина марить, — прошепотіла вона, озираючись на вікна кухні, де гриміла посудом Марта. — Дядько твій каже, що за зілля треба срібний мідяк, а в мене й на хліб немає... Допоможи, благаю. Єдина надія тільки на тебе.

​Кайла відчула, як у грудях запекло від холодної люті на жадібність дядька. Вона поглянула на свої стерті в кров долоні, а потім на ліс, що вже затягувався вечірньою сизою димкою.

​— Тікай звідси, Міро, поки дядько Берн не побачив, — швидко промовила вона, накриваючи своєю долонею холодні пальці жінки. — Досвіта, як тільки впаде перша роса, я піду в Чорний Яр. Там росте корінь, що збиває таку гарячку. Завтра вранці чекай мене біля старого колодязя. Я зроблю ліки. Обіцяю.

​— Кайло! — вереск тітки розірвав тишу. — Де ти вештаєшся? Посуд сам себе не помиє!

​Вона повернулася назад в пекло.

​Вечеря в родині була мовчазною. Кайла доїдала черствий хліб і залишки юшки, сидячи на самому краєчку лави. Дядько Берн важко дихав, перераховуючи мідяки.

— Завтра ярмарок у сусідньому містечку, — кинув він, не дивлячись на дівчину. — Треба, щоб ти приготувала ту свою мазь від виразок. Коваль каже, вона магічна. Продамо дорожче.

​Кайла лише кивнула. Вона знала: якщо попросить хоч монету на нове взуття, отримає лише лайку.

​Коли нарешті свічки згасли і корчма занурилася в храп дядька та важке дихання тітки, Кайла піднялася до своєї комірчини під сходами. Вона не роздягаючись лягла на старе ліжко.

Перед тим як загасити останній недогарок свічки, Кайла звичним рухом запустила руку під комір грубої сорочки. Пальці торкнулися холодного металу. Це був старий кулон — єдина річ, що залишилася від матері.

​Вона заплющила очі, і на мить сморід корчми розчинився, поступаючись місцем далекому спогаду.

Їй було п’ять, вона сиділа на розпеченому сонцем порозі їхньої старої хатини, а мати, вже бліда й виснажена хворобою, застібала цей ланцюжок на її шиї.

​— Ніколи не знімай його, Кайло, — голос матері був тихим, як шелест сухого листя. — Твій батько прийде за ним, навіть якщо світ згорить. Твій батько... він був як сніг на вершинах гір — чистим і недосяжним. Великі зграї не прощають помилок, але цей знак захистить тебе.

​Мати тоді закашлялася, притискаючи хустинку до губ, і на білій тканині Кайла вперше побачила яскраві плями крові. Вона тоді не розуміла, про які «зграї» йдеться, і чому батько ніколи не приходив. Але зараз, стискаючи гравіювання у формі вовчого ікла, дівчина відчула дивну пульсацію. Кулон ніби дихав разом із нею, наливаючись ледь помітним теплом.​

​«Ще трохи. Ще кілька годин», — думала вона, провалюючись у важкий сон без сновидінь.

​Вона прокинулася за мить до того, як мав заспівати перший півень. У корчмі панувала та особлива, "мертва" тиша передсвітання.

​Кайла піднялася з ліжка тихо, без жодного звуку. Її рухи були точними: вона знала кожну дошку на підлозі, що могла скрипнути.

Дівчина взула старі черевики, накинула сірий плащ, що робив її схожою на тінь, і підхопила кошик.

​На кухні вона набрала в пляшку води і прихопила шматок сухого сиру — її сніданок.

Дядько Берн повернувся на інший бік у сусідній кімнаті і ліжко під ним жалібно рипнуло. Кайла завмерла, затамувавши подих. Серце калатало не від страху, а від адреналіну. Якщо вони прокинуться зараз — її чекає прочуханка. Але ліс кликав її сильніше, ніж будь-коли.

​Вона прослизнула через задні двері на вулицю. ​Надворі було ще темно, лише тонка смужка срібла на сході обіцяла ранок. Туман стелився по землі, ховаючи коріння дерев.

Кайла видихнула — хмарка пари, яка вилетіла з її вуст розчинилася в повітрі. Тут, за порогом корчми, вона нарешті випрямила спину.

​Її шлях лежав до Чорного Яру. Саме там, за словами її покійної матері, росла "зоряна папороть", що допомагала від найважчих хвороб.

Кайла поспішала, вона майже бігла, її кроки були легкими. Дівчина не боялася темряви. Навпаки, у темряві вона бачила чіткіше.

​Вона вже минула стару сосну, коли раптом зупинилася як укопана.

​Повітря змінилося. Воно стало густим, важким. Запах крові — свіжої, гарячої та хижої — вдарив у ніздрі так різко, що в Кайли закрутилася голова. Кулон на грудях раптом став крижаним, обпікаючи шкіру.

​Вона повільно повернула голову до кущів папороті. Там, у глибокій тіні, щось ворухнулося. Величезне. Чорне. І воно не просто дихало — воно помирало.