Раді Вас бачити!

Ранок четвертого дня у Скелі Відлуння приніс із собою вогку прохолоду. Туман просочувався крізь магічний бар’єр дрібними краплями, що осідали на стінах. Сайлас стояв посеред печери, розставивши ноги, і важко дихав. Його шкіра блищала від поту, хоча в печері було холодно.

​— Ти впевнений? — Кайла стискала в руках щоденник, спостерігаючи за ним з безпечної відстані. — Твої рани затягнулися, але м’язи ще не готові до такої напруги. Срібло виснажує саму суть перевертня, Сайласе.

​— Якщо я не зможу обернутися сьогодні, я не зможу захистити тебе завтра, — відрізав Сайлас. — Звір усередині мене б’ється об ребра, як полонений. Срібло намагалося його приспати, але він прокинувся. І він лютий. Він вимагає крові тих, хто підставив ніж у спину.

​Він заплющив очі. Кайла бачила, як під його шкірою почали перекочуватися вузли м’язів. Це не було схоже на людське зусилля — це була справжня війна з власною плоттю. Його кістки почали хрустіти, видаючи звук, від якого в дівчини по спині побігли мурашки. Це був звук дерева, що ламається під натиском бурі.

​Сайлас вигукнув — коротко, гостро, — і впав на руки. Його пальці подовжилися, перетворюючись на міцні кігті, що заскреготіли по каменю. Темне волосся почало стрімко вкривати плечі та спину.

​А потім усе зупинилося.

​Сайлас застиг у напівпозиції: наполовину людина, наполовину звір. Його обличчя було спотворене болем, а з горла виривалося лише хрипке гарчання. Рана на боці, та сама, від срібного ножа, раптом почала пульсувати чорним світлом.

​— Він не пускає мене... — прохрипів він, і в цьому звуці вже не було нічого людського. — Срібний слід... він тримає форму! Грімм... прокляв ніж...

​Кайла зрозуміла: це була не просто рана. Це була «застигла плоть» — стара магія мисливців, яку Грімм, вочевидь, вивчив у таємниці від зграї. Сайлас не міг завершити перетворення, і цей стан міг просто розірвати його серце від напруги.

​— Сайласе, стій! Не борися! — Кайла кинулася до нього, ігноруючи інстинкт самозбереження, який кричав тікати.

​Вона впала на коліна поруч, відчуваючи неймовірний жар, що виходив від його напіввовчої подоби. Його очі, тепер повністю янтарні, дивилися на неї з божевіллям та агонією. Він міг розірвати її одним рухом лапи, яка вже була вдвічі більшою за людську руку.

​— Кулон... — прошепотіла вона.

​Вона схопила срібне ікло на своїх грудях і притиснула його прямо до рани на боці Сайласа.

— Відпусти його! — крикнула вона, звертаючись до темної нитки, що сковувала його м'язи.

​Скеля Відлуння відгукнулася миттєво. Срібні жили на стінах спалахнули так яскраво, що засліпили все навколо. Кайла відчула, як через її долоню проходить крижаний розряд, що вибиває повітря з легень. Чорна тінь, що тримала рану, з шипінням випарувалася під дією магії Білих Вовків.

​Пролунло гучне, переможне вовче виття, що підкинуло пил зі стелі. Ударна хвиля перетворення відкинула Кайлу на кілька метрів назад.

​Коли світло згасло, перед нею стояв величезний вовк кольору нічного грозового неба. Його хутро було густим і темним, а на грудях виділялася біла мітка, схожа на розчерк блискавки. Він був величезним — голова вовка була на рівні плечей Кайли, навіть коли він стояв на чотирьох лапах. Це був Альфа у своїй первісній силі.

​Вовк важко дихав, його боки здіймалися, як ковальські міхи. Він повільно повернув голову до Кайли. На мить вона заціпеніла — перед нею був хижак, здатний вбити її за секунду. Його ікла біліли в напівтемряві, а з пащі виривалася пара.

​Але вовк не напав. Він повільно підійшов до неї, ступаючи важкими лапами майже безшумно. Сайлас-вовк наблизився і обережно торкнувся мокрим носом її щоки. Його дихання було гарячим, пахло диким лісом і старою магією. Він видав низький звук — щось середнє між мурчанням і стогоном полегшення — і почав вилизувати її долоню, де залишився слід від магічного розряду.

​— Ти... ти налякав мене, — прошепотіла Кайла, відчуваючи, як тремтіння в руках нарешті вщухає.

​Вона несміливо запустила пальці в його густу гриву. Хутро було жорстким, але дивно приємним на дотик. Від нього пахло лісом, озоном і тим самим дощем, про який він казав учора. Вовк заплющив очі, підставляючи голову під її руку. В цю мить він не був монстром із легенд. Він був частиною її самої, частиною цього лісу.

​Вовк тихо забурчав — це не було погрозою. Це було схваленням. Він опустився на каміння біля її ніг, дозволяючи їй спертися на свій теплий бік.

​— Отже, тепер ти — це ти, — сказала вона, дивлячись у темряву печери. — І завтра ми підемо за твоєю зграєю.

​Вовк підняв голову і коротко клацнув зубами, ніби погоджуючись.

Грімм думав, що вбив Альфу. Він помилявся. Він просто змусив Альфу знайти свою істинну силу — і свою істинну пару.

​Раптом вовк напружився. Він відсторонився і припав до землі, наставивши вуха в бік входу в печеру. Його горло видало попереджувальне низьке ричання.

​Кайла підхопила кришталевий кинджал.

— Хтось там є? Грімм?

​Вовк похитав головою — це було дивно бачити в такій подобі — і штовхнув її носом до заглиблення в стіні. Він давав зрозуміти: «Ховайся».

​Сайлас вискочив до межі бар’єру, його тінь здавалася величезною на тлі туманного ранку. За стіною Скелі почувся шурхіт кроків по сухому листю. Це не був патруль. Хтось один, обережний і швидкий.

​Через хвилину з туману вийшов вовк — значно менший за Сайласа, з сірим хутром та обірваним вухом. Він зупинився за п’ять метрів від бар’єру і схилив голову в жесті глибокої поваги. Потім він перекинувся. Це був худорлявий хлопець років двадцяти, у порваній шкіряній туніці.

​— Альфо... — видихнув він, падаючи на коліна прямо в багнюку. — Я знав... я відчував твій поклик, коли бар'єр здригнувся.

​Вовк-Сайлас зробив крок вперед, але не перекидався назад. Він дивився на прибулого з підозрою.

​— Це Ерік, — прошепотіла Кайла, виходячи з тіні. — Я бачила його в селі. Він завжди тримався осторонь Грімма.

​Ерік підняв голову, і його очі розширилися, коли він побачив Кайлу поруч із величезним чорним вовком.

— Травниця? Що ти... Альфо, Грімм каже всім, що ти зрадив нас. Що ти втік із Білою Відьмою, щоб знищити зграю. Він готує ритуал на повний місяць, щоб остаточно посісти твоє місце. Нас залишилося мало, хто не вірить йому... Ми чекали на знак.

​Сайлас-вовк видав гучне, владне ричання, яке розійшлося луною по всьому яру. Це була відповідь. Полювання почалося.