Раді Вас бачити!

Перші промені сонця ледь пробивалися крізь густу ранкову млу, коли Кайла вибігла на околицю селища. Черевики, важкі від болота, гучно ляпали по розмоклій землі. Кожна секунда була на вагу золота. Вона відчувала, як у кишені б’ється об стегно срібний уламок, наче нагадування про те, що її життя більше ніколи не буде колишнім.

​Біля колодязя вже чути було брязкання відер — село прокидалося. Кайла опустила голову нижче, натягнувши на очі залишки волосся, що вибилося з коси. Її обличчя було в багнюці та засохлій крові — не її власній.

​— Де тебе чорти носили, дівчисько?! — голос дядька Берна пролунав надто гучно, розрізаючи ранкову тишу.

​Він стояв на порозі корчми, підперезаний брудним фартухом, і витирав руки об рушник. Його маленькі, запливші жиром очі вп’ялися в Кайлу з підозрою.

​— Я... я ходила за травою для Лії, — вона намагалася говорити рівно, хоча серце вискакувало з грудей. — Дитина задихалася, дядьку. Міра благала про допомогу.

​— Для Лії, кажеш? — Берн зробив крок назустріч, і Кайла мимоволі стиснула кошик сильніше. — А чому ти вся в грязюці? І що це на щоці? Кров?

​Кайла швидко витерла щоку тильною стороною долоні, розмазуючи буру пляму.

— Гілка дряпнула. У Яру темно, я впала в яругу, - сказала вона.

​Берн наблизився впритул. Від нього тхнуло перегаром та кислим тістом. Він принюхався, і на мить Кайлі здалося, що він відчує запах Сайласа — запах дикого вовка та грози, який, здавалося, просочив її шкіру наскрізь.

​— Полином несе... — пробурчав він, незадоволено скривившись. — Йди геть з очей. ​Міра вже двічі приходила! — Берн сплюнув під ноги й замахнувся, ніби хотів дати їй ляпаса, але Кайла вчасно відсахнулася. — Вештаєшся бозна-де, поки робота стоїть! Якщо та мала здохне, все село скаже, що ти нікчемна травниця, і ніхто більше не прийде до нас по допомогу. Ти це розумієш, дурепо? Живо до роботи!

​— Розумію, дядьку, — Кайла проковтнула образу.

​Вона кинулася до хатини Міри. Там, у маленькій задушливій кімнатці, маленька Лія металася в лихоманці. Дівчинка була блідою, як полотно, а її дихання нагадувало хрип пораненого вовка в лісі. Це порівняння боляче різонуло Кайлу.

​Вона швидко дістала "зоряну папороть", кинула її в окріп і почала шепотіти слова, яких її вчила мати. Це не було справжнє заклинання — лише ритм, що допомагав зосередити внутрішню силу.

​«Тільки живи. Будь ласка, живи», — думала вона, вливаючи відвар у напіввідкриті губи дитини.

​Через пів години дихання Лії вирівнялося. Міра, плачучи, впала Кайлі на шию, але дівчина відчувала лише порожнечу. Вона дивилася у вікно, туди, де над Чорним Яром кружляли ворони. Вони відчули кров. Вони знали, що там лежить здобич.

​— Мені треба йти, Міро, — Кайла відсторонилася.

— Куди? Тобі треба відпочити, ти сама на себе не схожа!

— Дядько Берн і робота на мене чекає.

​Насправді вона думала про інше. Сайлас був там один. Поранений чоловік у вовчому лісі — це легка мішень для ворогів. І якщо він помре, таємниця її кулона помре разом із ним.

Кайла відсахнулася від Міри. Погляд дівчини був спрямований кудись крізь стіни, у бік лісу, де помирав Сайлас. Вона не могла залишатися ні хвилини більше.

​— Тобі треба відпочити, — Міра знову зробила спробу затримати її, але Кайла вже була біля дверей.

​— Не можна, — вона похитала головою, не пояснюючи нічого.

​Повернення в корчму було схоже на входження в пастку. Кайла знала: дядько Берн буде чекати на неї з роботою, і їй доведеться знову стати «невидимою» наймичкою. Але вона мала хоча б перевдягнутися, бо запах вовчої крові все ще липнув до її шкіри.​

Кайла вже вмила обличчя холодною водою, але запах лісу та крові все ще здавався їй занадто виразним. Вона намагалася прослизнути на кухню, щоб зібрати трохи їжі для Сайласа, але зупинилася біля напіввідчинених дверей до загальної зали.

​Там, біля вікна, сидів Берн. А навпроти нього — чоловік у важкому шкіряному плащі. Він не торкався пива, що стояло перед ним. Його пальці, довгі й вузлуваті, нервово вистукували дріб по столу.

​— Ми шукаємо вовка, — голос чужинця був тихим, але від нього віяло холодом склепу. — Великого, чорного. Він поранений сріблом, далеко не втече. Ти бачив когось чужого в цих краях, Берне?

​Дядько Берн завагався. Кайла затамувала подих.

— Чужих тут мало, пане... — Берн заскиглив, відчуваючи силу співрозмовника. — Тільки травниця моя сьогодні десь у Яру вешталася. Каже, що по зілля ходила.

​— Травниця? — чужинець раптом завмер. — Кажуть, у цих краях колись жила жінка, що зналася на крові Білих Вовків. Вона мала зникнути разом зі своєю дитиною ще двадцять років тому, коли впала Північна Скеля.

​Кайла відчула, як кулон на грудях став не просто гарячим — він почав вібрувати.

​— Та жінка давно в могилі, пане, — пробурчав Берн. — А дівчисько... вона просто сирота, яку я підібрав з милості. Нічого в ній немає, крім маминих рецептів і дурної голови.

​Чужинець повільно підвівся.

— Якщо вона бачила чорного звіра і не сказала про це — її голова стане ще дурнішою, коли я її відірву. Передай їй: ми знайдемо його. І кожного, хто наважиться перев'язати його рани, чекає доля зрадника.

Кайла завмерла за важкою дубовою перегородкою, що відділяла кухню від загальної зали. Вона притиснулася спиною до холодного каменю печі, намагаючись стати частиною стіни. Серце калатало так сильно, що, здавалося, відлуння йшло по всій кухні.

​«Тільки не зараз. Тільки не впади», — благала вона свої тремтячі коліна.

​У залі запала тиша. Така важка, що Кайла чула, як тріщить поліно в каміні та як важко дихає дядько Берн. Потім почулося рипіння шкіряних чобіт. Чужинець повільно обходив стіл. Його кроки були хижими, безшумними.

​— Травниця, кажеш? — голос чоловіка став тихішим, але в ньому з’явилася небезпечна цікавість. — Де вона зараз?

​— У... у коморі, мабуть! Або до хворої дитини побігла, — голос Берна здригнувся. Він боявся. Кайла ніколи раніше не чула в його голосі такої тваринної заляканості. — Вона нічого не знає, пане. Вона дурна, як гуска.

​— Гуски не ходять у Чорний Яр досвіта, Берне. Туди ходять ті, кому є що ховати. Або ті, хто шукає смерті.

​Кайла заплющила очі. Її пальці мимоволі стиснули край стільниці. На жаль, саме в цей момент стара, просякла жиром дошка під її рукою не витримала напруги. Короткий, сухий «хрусь» розірвав тишу кухні.

​У залі все стихло.

​— Здається, твоя гуска вже повернулася, — процідив чужинець.

​Кайла заціпеніла. Вона почула, як важкі кроки попрямували прямо до кухонних дверей. Тікати було нікуди — чорний хід був завалений дровами з вечора, а вікно занадто вузьке.

​Двері повільно відчинилися.

​На порозі стояв він. Високий, худорлявий, із блідим обличчям, яке здавалося витесаним із мертвого дерева. Його очі були не людськими — вузькі вертикальні зіниці на фоні брудно-жовтої райдужки. Від нього тхнуло старою кров'ю та залізом.

​— Ось ти яка, — він оглянув її з ніг до голови, зупинивши погляд на замурзаних у болоті руках та порваному подолі сукні. — Травниця з очима лісової відьми.

​Він зробив крок уперед, змушуючи Кайлу втиснутися в піч. Його ніздрі затремтіли.

— Ти пахнеш лісом... і чимось ще. Полином? Ні. Ти пахнеш Ним.

​Він простягнув руку, і Кайла побачила, що його нігті більше нагадують пазурі. Його пальці наблизилися до її шиї, туди, де під тканиною ховався срібний кулон.

​— Покажи мені, що ти ховаєш, дівчисько, — прохрипів він. Його очі спалахнули диким, голодним вогнем. — Покажи мені спадщину, про яку ти навіть не здогадуєшся.

Його обличчя було так близько, що Кайла відчувала холод Смерті, який віяв від цього чоловіка. Брудно-жовті очі з вузькими зіницями вп’ялися в неї, ніби намагалися зазирнути в саму душу.

​— Покажи... — знову прохрипів він, і його пазурі торкнулися тонкої тканини її сукні на грудях.

​Кулон, що досі тьмяно пульсував, раптом став нестерпно гарячим. Метал наче кричав: «Не дай йому торкнутися!». Кайла відчула, як через її тіло проходить розряд магії Білого Вовка — такий самий, як у лісі біля Сайласа, але зараз він був сповнений люті.

​Сріблясте світло, що пробивалося крізь пальці ворога, спалахнуло яскраво, як блискавка. Чужинець зойкнув і відсахнувся, затуляючи очі рукою. На його шкірі, там, де він торкнувся тканини над кулоном, залишився чорний, обвуглений слід, ніби від опіку сріблом.

​Це був її шанс.

​Кайла не роздумувала ні секунди. Її пальці, звиклі до тендітних стебел, миттєво знайшли на поясі ніж для трав. Вона не замахнулася ним, ні — це було б самогубство. Замість цього вона різко вдарила руків’ям ножа по залізному казану, що висів над піччю.

​Гучний, металевий «ДЗЕНЬ!» розірвав тишу кухні. Казан хитнувся, і з нього на підлогу виплеснувся залишок гарячої юшки, що кипіла з ранку. Бризки окропу полетіли в бік ворога.

​— Тварюко! — заревів чужинець, намагаючись струсити гарячу рідину з обличчя та плаща.

​Його зіниці розширилися, поступаючись місцем дикому, звіриному погляду. Він більше не прикидався людиною. Його верхня губа піднялася, оголюючи жовті ікла, а тіло почало збільшуватися в розмірах, розриваючи шкіряний плащ.

​— Берне! Твоє дівчисько... вона... — чоловік не встиг договорити.

​Змінивши форму на напіввовчу, він кинувся на неї, але Кайла вже була біля вікна. Вона знала: вікно занадто вузьке, щоб пролізти в нього повністю, але достатньо широке, щоб викинути туди кошик.

​— Жри це! — викрикнула вона, витягуючи з кишені мішечок із меленим перцем, полином та мандрагорою (суміш, яку вона готувала для лікування овець від паразитів).

​Вона жменями кинула цей порошок прямо в розлючену вовчу морду.

​— А-а-а-а! — Завивання ворога перетворилося на кашель і чхання. Трав'яна суміш, посилена магією кулона, подіяла миттєво: очі ворога засльозилися, а чутливий ніс заклало.

​Він був засліплений і дезорієнтований. На мить у кухні запала тиша, в якій чути було лише його хрипке, судомне дихання.

А тоді він закинув голову, видаючи звук, що був чимось середнім між людським стогоном і вовчим виттям. Його пазурі сліпо шкрябали по кам’яній печі, викрешуючи іскри.

​Кайла зрозуміла: це її єдиний шанс. Вікно було пасткою — вона б просто застрягла в ньому, ставши легкою мішенню.

​— Геть з дороги! — процідила вона крізь зуби, хоча голос зрадницьки тремтів.

​Замість того, щоб тікати до вікна, вона кинулася прямо на ворога. У той момент, коли він схилився, намагаючись протерти очі, Кайла, наче тінь, прошмигнула під його масивною лапою. Вона відчула жар, що виходив від його напівтрансформованого тіла, і сморід паленої шерсті.

​Вона вилетіла в загальну залу корчми. Дядько Берн стояв біля столу, заціпенілий від жаху, з порожнім кухлем у руках. Його обличчя було білішим за крейду.

​— Кайло! Що ти... — почав він, але дівчина навіть не озирнулася.

​— Тікай, дядьку! — крикнула вона, перескакуючи через перекинутий ослін.

​Вона вибила плечем вхідні двері й вилетіла на вулицю. Холодне повітря вдарило в обличчя, протвережуючи розум.

​Кайла не побігла головною дорогою. Вона знала кожен закуток, кожну щілину в парканах. Вона пірнула в зарості кропиви за хлівом, пролізла під старою возовою дишлею і за хвилину вже була на задньому дворі хатини Міри.

​Там вона зупинилася на мить, щоб перевести подих. Руки все ще тремтіли, а кулон на грудях продовжував пульсувати, наче живе серце.

​«Він прийде за мною. Він знає мій запах. Весь цей час вони шукали не тільки Сайласа... вони шукали Спадщину», — ця думка обпікала сильніше за вогонь.

​Кайла схопила свій кошик, який вона дивом не випустила з рук, і кинула туди перше, що потрапило під руку — буханець хліба зі столу Міри та стару ковдру, що сушилася на тину.

​Їй не можна було залишатися. Тепер вона була загрозою для всього селища. Якщо вона залишиться — зрадники спалять корчму разом із Берном та Мартою. Єдине місце, де вона могла сховатися, було те саме місце, якого всі боялися.

​Чорний Яр. До Сайласа.

​Кайла востаннє подивилася на сонце, що вже повністю піднялося над лісом, і зникла в гущавині дерев, стаючи частиною тіней, які вона тепер знала набагато краще за людей.​