Раді Вас бачити!

Кайла бігла лісом, ігноруючи колючі гілки, що шмагали її по обличчю.

​Коли вона дісталася печери в Чорному Яру, сонце вже стояло високо. Дівчина зупинилася біля входу, намагаючись вгамувати дихання. Каміння, яким вона завалила вхід, було розкидане.

​Серце Кайли пропустило удар.

«Вони знайшли його? Чи він сам...»

​Вона обережно зазирнула всередину. В напівтемряві печери, притулившись спиною до холодної стіни, сидів чоловік. Її сірий плащ сповз із його плечей, оголюючи широкі груди з білою пов’язкою, що вже встигла просочитися кров’ю.

​Сайлас не спав. Його очі — тепер темно-коричневі, людські, але з тими самими іскрами янтарної люті — вп’ялися в неї. У його руці був затиснутий гострий камінь. Він був готовий вбивати навіть у такому стані.

​— Ти повернулася, — це було не питання, а констатація факту. Голос був хрипким, але владним. — Навіщо? Людські дівчата не шукають смерті двічі за один день.

​Кайла кинула кошик на землю й зробила крок вперед.

— Твій ворог у моєму домі, — вона опустилася на коліна поруч, розгортаючи ковдру. — Той, що зі шрамом на морді. Він відчув твій запах. Він знає, що я торкалася тебе, Сайласе.

​Чоловік помітно здригнувся. Його пальці, що стискали камінь, побіліли від напруги.

— Звідки ти... — він напружився, намагаючись підвестися, але стогін болю видав його слабкість. — Звідки ти знаєш це ім'я?

​— Ти сам назвав його, — спокійно відповіла Кайла, дістаючи чисту воду та нові бинти. — Там, під папороттю, коли срібло випалювало твою душу. Ти марив. Мабуть, чіплявся за своє ім'я, як за останній якір.

​—Сайлас замовк, пильно вивчаючи її обличчя. Його погляд на мить пом'якшав, поступившись місцем похмурому розумінню.

— Краще б ти його забула, дівчино. Те ім’я приносить лише смерть тим, хто його вимовляє. Тобі не слід було повертатися. Тепер ти — одна з нас. Зрадниця для людей. Здобич для зграї.

​— Я ніколи не була «одною з них», — відрізала вона, прикладаючи змочену в трав’яному відварі тканину до його рани.

​Щойно її пальці торкнулися його гарячої шкіри, Сайлас різко перехопив її зап'ястя. Його хватка була сталевою, незважаючи на поранення. Відстань між ними скоротилася до лічених сантиметрів. Кайла відчула запах його тіла — озон, ліс і метал — і те, як знову ожив її кулон, посилаючи хвилі тепла по всій руці.

​— Ти не боїшся мене? — прошепотів він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти бачила, на що я здатний. Я — звір, Кайло.

​— Звірі не вміють так страждати, — вона не відвела погляду. — І вони не дякують за порятунок таким поглядом. Відпусти руку. Мені треба промити рану, інакше до вечора ти знову будеш марити.

Сайлас повільно розтиснув пальці, звільняючи її зап’ястя, але його погляд залишився прикутим до її грудей. Під тонкою тканиною сорочки кулон пульсував рівним, сріблястим світлом, наче чув ритм серця чоловіка.

​— Зніми це, — раптом прохрипів він, і в його голосі Кайла почула не наказ, а справжній страх. — Покажи мені.

​Вона завагалася, але потім повільно дістала прикрасу. Срібне ікло, вправлене в темний, невідомий метал, спалахнуло в напівтемряві печери так яскраво, що Сайлас заплющив очі й відвернувся.

​— Де ти це взяла? — він дихав так важко, ніби вона щойно знову вдарила його срібним списом. — Це не просто брязкальце. Це Сльоза Білого Вовка. Остання реліквія роду, який вважали винищеним до останнього цуценяти...

​— Це належало моїй матері, — Кайла міцно стиснула кулон у кулаці. — Вона казала, що це мій захист. Що він приведе мене додому, коли прийде час.

​Сайлас гірко всміхнувся, оголюючи білі зуби.

— Твій дім — це попіл і кров, дівчино. Якщо в тобі тече їхня кров, то ці виродки зі зграї не просто вб’ють тебе. Вони вирвуть твоє серце, щоб отримати ту силу, яка зараз спить у цьому металі. Тепер я розумію, чому кулон привів тебе до мене... Ми обоє — привиди минулого, яке вони намагаються поховати.

​Він хотів сказати щось ще, але раптом завмер. Його ніздрі затремтіли, а вуха ледь помітно ворухнулися. Людське обличчя знову почало набувати звіриних рис — напружених і зосереджених.

​Кайла теж це почула.

​Далеко, з боку селища, донісся звук, від якого волосся на потилиці стало дибки. Високий, надривний гавкіт хортів. Це були не звичайні сільські собаки. Це були пси-шукачі, яких нацькували на слід крові.

​— Собаки... — прошепотіла Кайла, хапаючи кошик. — Вони взяли слід.

​— Не собаки, — Сайлас різко підвівся, попри біль, і вхопив свій плащ. — Це "тіні" зграї. Вони не зупиняться, поки не відчують смак плоті. Твій полин більше не допоможе, Кайло. Вони знають, що ми тут.

​Він зробив крок до виходу, хитаючись від слабкості, але в його очах знову запалав янтарний вогонь Альфи.

​— У нас є два виходи: або ми помремо в цій ямі як щури, або ти допоможеш мені дійти до Скелі Відлуння. Там є стежка, яку вони бояться.

​— Я не покину тебе, — Кайла підставила йому своє плече, допомагаючи втримати рівновагу. Контраст був неймовірним: вона, тендітна травниця, і він — масивний, гарячий від лихоманки воїн, що спирався на неї.

​— Тоді біжимо, — процідив він крізь зуби. — І молися своїм лісовим богам, щоб твій кулон вмів не тільки світитися, а й вбивати.

Повітря навколо Скелі Відлуння здавалося густішим, воно вібрувало від низького гулу, який відчувався швидше кістками, ніж вухами. Це було древнє місце, де камінь пам’ятав перші зграї.

​— Сюди... — Сайлас штовхнув Кайлу в бік вузької розщелини, що була прихована за водоспадом крижаної води.

​Ззаду пролунав лютий рик. Перший хорт, величезний звір із вогняними очима, вискочив із хащів. Його ікла клацнули в лічених сантиметрах від плаща Кайли.

​— Кулон! — вигукнув Сайлас, падаючи на одне коліно біля входу. Його обличчя зблідло до синяви. — Відкрий Скелю, Кайло! Тільки твоя кров може пробудити Відлуння!

​Дівчина не мала часу на питання. Вона схопила кулон, гострою кромкою срібного ікла полоснула себе по долоні й притиснула закривавлену руку до холодного, вкритого рунами каменю.

​Світ вибухнув білим світлом. Скеля здригнулася, видаючи звук, схожий на тисячу вовчих голосів, що злилися в один переможний клич. Пси-шукачі відлетіли назад, наче від удару невидимої стіни, а вхід у розщелину закрився завісою чистої енергії.

​Кайла впала поруч із Сайласом, важко дихаючи. Навколо панувала тиша, порушувана лише шумом води.

— Ми в безпеці? — прошепотіла вона, дивлячись на свою руку, де рана вже почала затягуватися сама собою під дією магії.

​Сайлас підняв голову. В його очах було щось, чого вона раніше не бачила — благоговіння.

— Ні, — відповів він. — Ми в місці, де починається війна. Ти щойно заявила всьому світу, що Білий Вовк повернувся.​