Раді Вас бачити!

Кайла не ворушилася. Серце калатало об ребра, як спійманий птах, а холодне повітря Чорного Яру здавалося застиглим, наче скло. Чорна гора хутра перед нею знову здригнулася, і важкий, хрипкий видих розірвав тишу.

​Це був не просто вовк. Звичайні вовки не бувають такими велетенськими. І вони не пахнуть... озоном і грозою.

​Дівчина зробила крок назад, суха гілка хруснула під її ногами. Тінь у папороті миттєво зреагувала. Величезна голова піднялася, і два бурштинові вогні — очі, сповнені агонії та люті — вп’ялися в неї. Вовк вискалив ікла, але замість грізного рику з його пащі вирвався лише болісний свист.

​— Ти... — прошепотіла Кайла, притискаючи кошик до грудей. — Ти перевертень.

​Вона мала б втекти звідси. Люди в селищі розповідали жахливі історії про тих, хто міняє шкіру. Казали, що вони не знають милосердя. Але погляд звіра... у ньому було щось знайоме. Такий самий погляд був у її матері перед смертю — погляд істоти, яка вже бачить край, але чіпляється за життя останніми силами.

​Кулон на шиї Кайли раптом перестав холонути й почав пульсувати рівним, заспокійливим теплом. Це було дивно. Метал ніби шепотів: «Підійди. Не бійся».

​— Я не завдам шкоди, — Кайла повільно опустилася на коліна, як робила це перед хворими тваринами в лісі. — Я відчуваю... тобі дуже боляче.

​Вона підповзла ближче, ігноруючи слабке попереджувальне гарчання. Тепер вона бачила причину його болю. У правому боці звіра, під самим ребром, стирчав зазубрений уламок срібного списа. Навколо рани хутро не просто злиплося від крові — плоть там почорніла, а від рани йшов ледь помітний сизий дим.

​Срібна отрута. Найстрашніша смерть для його роду.

​— Якщо я не витягну це, ти не доживеш до сходу сонця, — сказала вона, дивлячись прямо в його янтарні очі. — А маленька Лія не доживе до вечора без моїх ліків. Схоже, у нас обох мало часу.

​Кайла відклала кошик і дістала свій ніж для трав. Вона знала: один рух цього звіра — і її горло буде розірване. Але рука, що тримала руків’я ножа, була дивно спокійною.

​Вона простягнула пальці до його хутра. Щойно її рука торкнулася його тіла, Кайлу наче вдарило струмом. В очах на мить побіліло, а в голові пролунав чужий, владний голос, сповнений болю: «Йди геть, людське дівчисько...»

​Дівчина здригнулася, але не відсахнулася.

— Спробуй змусити мене, — процідила вона крізь зуби, міцніше перехоплюючи ніж. — Але спершу дозволь мені витягнути це кляте срібло.

​Вона вхопилася за холодний уламок металу. Вовк напружився, його кігті глибоко увійшли в землю, розриваючи коріння папороті.

Кайла глибше вдихнула, наповнюючи легені холодним туманом. Її пальці, звиклі до тендітних стебел трав, зараз стискали холодний, зазубрений метал. Срібло обпікало навіть її шкіру — не так люто, як плоть вовка, але достатньо, щоб відчути отруйну природу цієї зброї.

​— Трим-майся... — прошепотіла вона, хоча не знала, кого вмовляє більше: звіра чи себе.

​Вона різко смикнула.

​Вовк здригнувся так сильно, що підкинув аж землю могутніми лапами. З його пащі вирвався не крик, а глухе, надривне ричання, від якого у Кайли затерпло усе в середині. Гаряча кров бризнула їй на обличчя, обпікаючи щоку. Уламок списа зі свистом вийшов із рани, і дівчина відлетіла назад, впавши на вогкий мох.

​Вона розтиснула свій кулак. Срібний наконечник, вкритий чорною, пінистою кров’ю, виблискував у слабкому світлі ранку, ніби глузуючи з неї.

​«Це не людська робота», — промайнуло в голові. Таке срібло кували в кузнях північних кланів.

​Кайла швидко підвелася. З рани вовка текла кров — тепер уже яскраво-червона, жива. Це був добрий знак, отрута виходила, але запах... запах свіжої крові Альфи зараз розносився лісом, як тривожний набат.

​Раптом ліс навколо замовк. Птахи, що щойно почали несміливо щебетати, враз затихли. Кайла завмерла, прислухаючись. Далеко, з боку Старої Скелі, донісся тріск гілки. Потім ще один. Це був не випадковий звір. Це були переслідувачі.

​— Твоя зграя? — вона поглянула на вовка. Його очі були напівзаплющені, він дихав важко, але все ще був притомний. У янтарних зіницях читався наказ: «Біжи».

​— Якщо я піду, вони знайдуть тебе за хвилину, — Кайла гарячково почала нишпорити в кошику. — А якщо знайдуть тебе, знайдуть і мій слід. Я не дам їм прийти до селища.

​Вона витягла пучок сухого полину та корінь білої мандрагори, які завжди носила з собою «на всяк випадок». Розтерла їх прямо в долонях, змішуючи з вогкою землею та залишками вовчої крові на руках.

​— Вибач за сморід, великий вовче, — вона почала швидко розкидати цю суміш навколо пораненого звіра, а потім густо закидати його тіло сухою папороттю та хмизом.

​Вона не просто ховала його від чужих очей. Вона створювала «завісу». Полин, змішаний із землею, мав перебити його запах, а мандрагора — приспати пильність чужих носів. Останнім штрихом вона зняла свій сірий плащ, що пахнув димом корчми та милом, і накрила ним голову звіра, притискаючи тканину до землі.

​— Тихо... будь тінню, — прошепотіла вона йому на саме вухо.

​Тупіт лап ставав ближчим. Кайла відчула, як вітер приніс запах інших вовків — холодних, голодних і сповнених зради. Вона схопила свій кошик, запхнула в кишеню закривавлений срібний уламок і, не озираючись, кинулася в протилежний бік, навмисно ламаючи гілки та залишаючи свій слід на виду.

​Вона мала відвести їх від нього. А потім... потім їй все одно треба було повернутися за коренем для Лії.

Кайла не просто бігла — вона летіла крізь хащі, ламаючи гілки там, де це було найгучніше. Кожен її крок був прорахованим ризиком. Вона мала залишити достатньо видимий слід, щоб відвести зграю від Чорного Яру, але не дати їм себе наздогнати.

​Позаду пролунало перше вовче виття. Воно було не тужливим, а коротким, наче наказ. Від цього звуку кров у жилах Кайли застигла, а кулон на грудях знову став крижаним, попереджаючи про наближення чистої, концентрованої люті.

​«Вони близько. Ближче, ніж я думала», — промайнуло в голові.

​Дівчина різко звернула до Срібного струмка. Вода була єдиним шансом змити запах крові Альфи, який все ще липнув до її рук. Вона заскочила в крижаний потік, відчуваючи, як судома зводить ноги, і пробігла кілька десятків метрів прямо по руслу, перш ніж вискочити на протилежний берег, де скелі ставали крутішими.

​Завмерши за виступом старої гранітної брили, Кайла затамувала подих. Через хвилину на тому боці струмка з’явилися тіні.

​Їх було троє. Величезні, сіро-бурі вовки з палаючими очима. Але позаду йшов четвертий. Він був меншим за Сайласа, але в його рухах була огидна, зміїна грація. Його хутро було кольору брудного снігу, а на морді виднівся свіжий шрам.

​Кайла впізнала цей погляд. Це був погляд зрадника, який насолоджується своєю перемогою.

​Вовк зі шрамом зупинився біля самої води, там, де Кайла входила в струмок. Він низько опустив голову, втягуючи повітря. Його верхня губа піднялася, оголюючи жовті ікла. На мить він підняв очі й подивився прямо в бік скелі, де ховалася дівчина.

​Кайла втиснулася в камінь так сильно, що відчула його холод кожною клітиною спини. Серце калатало так гучно, що їй здавалося — перевертень чує його ритм.

​«Тільки не дихай. Будь тінню», — благала вона себе.

​Вовк зі шрамом видав короткий, гаркавий звук. Зграя завагалася. Він ще раз принюхався до води, відчуваючи запах полину та мандрагори, який Кайла навмисно залишила на камінні як обманку. Схоже, суміш трав спрацювала — для хижаків цей запах був настільки різким і неприємним, що забивав тонкий аромат крові.

​Зрадник незадоволено крутнув головою і подав сигнал своїм. Зграя розвернулася і рушила вниз за течією, в бік занедбаних каменярень, подалі від місця, де в папороті помирав їхній законний Альфа.

​Кайла чекала довгих п'ять хвилин, поки останній шелест листя не затих. Її тіло тремтіло від переохолодження та викиду адреналіну.

​— Встигла... — вирвалося в неї хрипким подихом.

​Але радість була короткою. Поглянувши на небо, вона побачила, що край обрію вже почав світлішати. Перші півні в селі мали заспівати з хвилини на хвилину.

​У неї не було плаща. Її руки були в крові й багнюці. Вона не мала кореня сон-трави для Лії. А в Чорному Яру, схований під гілками, лежав поранений звір, який міг або стати її смертю, або змінити її життя назавжди.

​Кайла стиснула кулак, відчуваючи в кишені гострий край срібного списа. Вона мала вибір: бігти до селища і спробувати виправдатися перед дядьком, або повернутися в Яр, закінчити справу і врятувати обох.

Кайла не побігла до села. Вона знала: якщо вона не допоможе звіру зараз, срібна отрута, що вже встигла потрапити в кров, закінчить те, що почали зрадники.

​Вона повернулася до Чорного Яру тією ж дорогою, якою тікала, але тепер її рухи були обережними, як у лисиці. Коли дівчина розсунула закривавлений хмиз та гілки папороті, її серце на мить зупинилося.

​Під її сірим плащем відбувалося щось жахливе і водночас заворожуюче. Повітря навколо вовка завібрирувало, наче від літньої спеки. Кістки хрустіли з таким звуком, ніби хтось ламав сухі дерева, а м’язи під хутром перекочувалися дивними хвилями.

​Кайла відсахнулася, притиснувши долоню до рота. Кулон на її грудях сяяв так яскраво, що крізь пальці пробивалося сріблясте світло.

​— О боги... — прошепотіла вона.

​Чорне хутро почало втягуватися, зникати, поступаючись місцем блідій, вкритій шрамами та кров'ю шкірі. Лапи подовжувалися, пальці з гострими кігтями випрямлялися, перетворюючись на людські руки. За мить перед нею вже не було звіра.

​На вогкій землі, загорнутий у її старий сірий плащ, лежав чоловік.

​Він був високим, із широкими плечима та атлетичною поставою, яка навіть у стані безпорадності випромінювала загрозу. Його волосся, чорне як ніч, сплуталося й прилипло до спітнілого чола. Але найстрашнішою була рана — на людському боці вона виглядала ще глибшою та болючішою.

​Кайла на неслухняних ногах підійшла ближче. Вона ніколи не бачила перевертнів у людській подобі так близько. Чоловік різко розплющив очі. Янтарне світло звіра зникло, поступившись місцем важкому, темно-коричневому погляду, в якому читалися лише лють і нестерпний біль.

​Він спробував піднятися, його пальці вчепилися в коріння дерева, але тіло зрадило його. Сайлас здригнувся і знову впав на спину, важко дихаючи. Його погляд зупинився на кулоні, що звисав із шиї Кайли.

​На мить у його очах промайнуло щось схоже на впізнавання, змішане з чистим нерозумінням.

— Хто... ти... така? — голос був хрипким, наче розбите скло, але в ньому все ще відчувався наказ Альфи.

​— Твоя єдина надія не здохнути в цьому яру, — Кайла нарешті опанувала себе. Вона швидко опустилася поруч, розриваючи край своєї нижньої сорочки на бинти. — Не ворушись. Твоє срібло я витягла, але отрута вже в жилах.

​Вона приклала руку до його гарячого чола, намагаючись заспокоїти.

— Мене звати Кайла. І я не дам тобі померти раніше, ніж дізнаюся, чому мій кулон реагує на тебе, як на рідного.

​Сайлас хотів щось відповісти, його губи ворухнулися, але він лише видав тихий стогін і знепритомнів.

​Кайла заходилася працювати. Вона наклала тугу пов'язку з травами на рану, відчуваючи під пальцями жар його тіла. Сонце вже майже встало. Вона встигла зрізати корінь "зоряної папороті" для Лії, сховала чоловіка ще надійніше, закидавши вхід у невелику печеру камінням, і побігла до села.

​Вона встигне. Вона мусить встигнути до того, як дядько Берн прокинеться і виявить, що його наймичка принесла з лісу не лише ліки, а й смерть для всієї їхньої родини.​