Раді Вас бачити!

Ранок почався з шелесту паперу та легкого стуку в двері.

Я підняла голову від стола — на порозі стояв секретар Його Світлості, той самий, що вже приносив перші документи для моєї книги.
(Пресвітлі боги, я ж справді пишу книгу. Дожили!)

Виглядав він так само бездоганно: акуратний сюртук, строгі окуляри, ввічливий вираз обличчя. Тільки ось щось у ньому було інакше.

Невловимо. Незрозуміло.
— Пані Геліє, — він злегка вклонився. — Я прийшов передати уточнення щодо шлюбних ритуалів домів магів. Цієї інформації в архівах виявилося більше ніж достатньо.

— Авжеж, — я випросталася, намагаючись приховати раптову нервозність. — Проходьте.

Він підійшов ближче. І чомусь цей аромат… легкий, теплий, із ноткою сонця та пряних трав — здався мені знайомим.

Я змусила себе не кривитися й не вдивлятися занадто пильно.

Але коли він нахилився над столом, показуючи рядок у документі, я відчула знайоме шалене серцебиття. Таке ж, як тоді — у саду ілюзій.

— Тут варто уточнити формулювання, — тихо сказав він, і голос… Пресвітлі боги.
Інтонація — схожа. Та сама м’яка впевненість, той самий ледь помітний відтінок насмішкуватості.

Я мало не впустила перо.

— Усе гаразд? — запитав він, злегка піднявши брову.

— Так, — швидко збрехала я. — Просто… сьогодні спекотно.

Він кивнув, але в кутику вуст майнула майже непомітна усмішка — ніби він чудово знав, що я кажу неправду.

Ми працювали поруч ще кілька годин. Я намагалася зосередитися на тексті, але кожна його фраза, кожен рух викликали дивне, майже болісне відчуття впізнавання.

Я не могла визначити, що саме його видає — манера говорити? Усмішка? Погляд?

Коли він нарешті підвівся та зібрав документи, я видихнула з полегшенням, яке зовсім не допомогло.

— Дякую за співпрацю, пані Геліє, — промовив він, легко вклонившись. — Завтра навідаюсь знову, якщо дозволите.

— Так, звісно, — машинально відповіла я, а всередині все кричало:

Не приходь.
Або приходь.
Тільки пояснися, нарешті.

Коли двері за ним зачинилися, я ще довго стояла, дивлячись у порожній простір, де секунду тому був він.

— То ти тепер вирішив карати мене за ілюзію, так? — прошепотіла я в тишу, відчуваючи, як губи зрадницьки тремтять.

Відповіді, звісно, не було. Лише тихе мерехтіння світла на сріблі й тінь усмішки, яку я, здається, бачила не на його обличчі, а у власних думках.

***

Сонце ще не встигло піднятися, а біля дверей уже чекала нова коробка.

Я навіть не здивувалася. Лише зітхнула — чомусь здавалося природним — звикнути до цих ранкових сюрпризів усього за кілька днів.

Цього разу всередині були чорнила з ароматом жасмину.
(Де він узяв таке?)
Натяк надто прямий, але добре хоч не приніс банку формаліну — довелося б віддаровувати.

(Знаю кому!)

Я встигла лише поставити коробку на стіл, коли у двері знову постукали.

— Пані Гелі? — а ось і сам дарувальник, під личиною секретаря.
Схоже, на мене чекає ще один день нервового напруження.
Я тільки намагалася не розплистися в дурнуватій усмішці — якщо він прийшов знову після вчорашнього.
Як сказала б бабуся: «Якщо наречений не втік після першого погляду на панянку, то після другого його вже можна затримати до весілля».

Ми сиділи над роботою кілька годин, коли у двері один за одним почали стукати.

— Це до мене! — Василина гукнула, щоб я не вставала.

Але стук не припинявся, а до нього додався гамір жіночих голосів у загальній кімнаті агентства.

Секретар (так-так) зрештою не витримав: попрощався й пішов.

Мені стало цікаво, що там відбувається.

Я зайшла на шум — і ледь не впустила чорнильницю.

Зала агентства була заповнена вщерть.
На стіні, під яскравим написом «КУРСИ П.І.К.А.П. — Практичні Інструкції Кохання та Аристократичного Підкорення», мерехтів підзаголовок дрібнішими літерами:

«Науково обґрунтовані методи флірту з представниками вищої знаті».

Вона стояла біля дальньої стіни, на якій магічно проектувався напис.

Я прикрила очі долонею.

— Василино… що це таке?

— Освітня ініціатива, — урочисто сказала вона, стоячи перед десятком захоплених панянок. — Наукові методи приваблювання шляхетних сердець.

— Наукові? — перепитала я, не вірячи вухам.

— Авжеж! — гордо відповіла вона. — Я ж не кажу, що вони етичні. Ми ж не просто фліртуємо — ми досліджуємо закономірності успіху!

Поруч стояв Боб зі списком учасниць — і з виразом людини, що молиться всім богам одразу.

— У нас уже двадцять слухачок, — похмуро повідомив він. — І три заявки від удовиць із Ради.

— Авжеж, — кивнула Василина. — Удовиці досвідчені. Їм одразу просунутий рівень.

Я безсило опустилася на стілець.

— Василино, якщо це дійде до палацу, нас просто зітруть у попіл.

— Гелечко, — підморгнула вона, — якщо це дійде до палацу, нас запросять викладати.

З натовпу хтось несміливо підняв руку:

— Перепрошую… а ми будемо розбирати реальні приклади? Ну, наприклад, як вам вдалося отримати подарунки з палацу?

Василина урочисто відкашлялася:

— Це не я, це вібрації долі моєї підопічної. Але! На наступному занятті я покажу, як приймати дари так, щоб чоловік відчував себе переможцем, а не жертвою.

— Тобто… не ревіти в хустинку, так? — пролунав насмішкуватий голос із кутка.

Уся аудиторія повернулася до мене.

Я спалахнула до самих вух.

— Ем… це був… одиничний випадок.

Василина задоволено кивнула:

— Бачите? Самовладання — ключ до успіху!

Боб не витримав і глибоко зітхнув:

— Колись ви доведете принца до нервового зриву.

— Нехай спершу дійде до нас, — пробурмотіла я й сховалася за паперами, щоб приховати усмішку та червоне обличчя.

Гамір поступово стихав, панянки розходилися, обговорюючи “уроки Василини”, і я нарешті змогла перевести подих.

Але варто було глянути на подругу — і все починалося знову.

— Василино, — я потерла скроні, — ти ж розумієш, що всі думають, ніби я якось… причетна до цього?

— Гелечко, — вона всміхнулася, — хай хоч раз подумають, що ти причетна до чогось хорошого.

Боб зітхнув:

— Коли ви вже обидві по-людськи поговорите з оцим вашим принцом?

— Не починай, — сказала я. — Ми… ми просто не готові.

— О, то ви обидва «не готові», — цокнув язиком Боб. — Та йдіть уже ваші двоє “не готові” в одну кімнату, поговоріть — і нехай нам усім стане легше!

Василина розсміялася так, що мало не перекинула чашку.

— От бачиш? Навіть Боб уже знає, як розв'язувати твої проблеми. А ти все «ой, рано», «ой, страшно»!

Я пробурчала щось нечітке, ховаючись за паперами, але всередині, десь глибоко, вже визрівало рішення: може, справді час перестати ховатися?

О так, завтра про мої «стосунки» вже ціле місто гудітиме — дякуємо Василині та її курсам.

Хотілося схопитися за голову й утекти. Але крізь цей хаос промайнула думка: а раптом саме цього мені й бракувало?