Спочатку:
На сторінку книги
Третій день
— Геля! — вереск Василини чувся ще з вулиці. — ГЕ-Е-ЕЛЯ!
Я здригнулася, ледь не проливши чай.
— Що тепер? — приречено запитала я.
Вона увірвалася в кімнату зі згортком у руках.
— Це вже занадто!
— Що там?
— Подарунки! З палацу! Для мене! — Василина ткнула пальцем у коробку. — Уявляєш, «на знак вдячності за вашу турботу про пані Гелію»!
Я кліпнула.
— О…
— Авжеж «о»! — кипіла вона. — Тут рукавички, шарф і… анкета! — вона розгорнула аркуш з акуратними рядками. — «Що пані Василина воліє снідати?» «Чи є в неї домашні тварини?» «Чи полюбляє вона прогулянки садом?» «Як реагує на компліменти?»
Я закрила обличчя руками.
— Ні… ні-ні-ні…
— Так! — Василина ткнула в мене пальцем. — Він що, вирішив до мене залицятися?!
— Василино, прошу, не перебільшуй. Це… це, мабуть, непорозуміння.
— Непорозуміння?! — вона сплеснула руками. — Він прислав мені коробку з написом «від принца» і анкету на десять сторінок!
Боб, що стояв у дверях, тихо кашлянув.
— Пробачте, пані… але й мені теж надійшов лист.
Ми обернулися на нього.
Боб тримав конверт із тією ж печаткою.
— Запитують, який у мене улюблений сорт пива і хто мій кравець.
— Господи… — застогнала я, заплющивши очі.
Василина склала руки на грудях.
— А тепер скажи чесно: що ти йому зробила?
— Нічого! — видихнула я. — Узагалі нічого!
— От саме тому, — докірливо сказала вона, — він тепер і вирішив діставати нас усіх?
Я опустилася на стілець, відчуваючи, як щоки палають — сором, розгубленість, і крихітка дурнуватої надії, яку не хотілося визнавати.
***
А десь там, у своєму кабінеті, Альдрік самовдоволено кивнув:
«Цікався друзями, сказала бабуся. Ну от, цікавлюся».
