Спочатку:
На сторінку книги
Майла провела нас вузьким коридором. Стіни тут були прикрашені портретами предків — або, можливо, просто тих, хто погодився «повисіти заради антуражу». У кожного портрета очі, здавалося, стежили за нами, і я подумки відзначила: ще одна причина не залишатися тут на ніч.
— Прошу, — сказала Майла, розчиняючи важкі двері. — Тут затишніше. Я називаю це вітальнею для живих.
Кімната й справді відрізнялася від решти дому: у каміні горів зеленкуватий вогонь, від якого, на диво, йшло приємне тепло; на столику димів чайник — чай пах не стільки травами, скільки попелом і м’ятою. На полицях стояли книжки — усі без назв на корінцях, ніби самі не хотіли, щоб їх читали.
Ми сіли. Майла вмостилася навпроти Алдріка й трохи схилила голову, розглядаючи його, наче рідкісний експонат.
— Рідко бачу гостей, — сказала вона. — Тим паче таких, хто не боїться занять мого роду.
— Боюся, ви переоцінюєте моє почуття страху, — спокійно відповів принц. — Воно погано поєднується з обов’язками спадкоємця престолу.
Я відпила чаю — і скривилася: на смак він був гіркий, мов настоянка полину.
— А в деяких страх просто заміщений цікавістю, — додала я. — Професійна деформація.
Майла глянула на мене поверх чашки:
— Цікавість — небезпечний супутник. Іноді вона приводить туди, де вже неважливо, живий ти чи ні.
— Так, — сухо мовила я, — але на відміну від смерті, цікавість хоча б дає шанс щось дізнатися.
Алдрік перевів погляд з однієї на іншу.
Майла всміхнулася — тонко, майже примарно.
— Мені подобається ваш супутник, — сказала вона. — У ньому відчувається… життя. Така рідкість у цих стінах.
— На щастя, — зауважив принц, — іноді рідкість — найкраща рекомендація.
Він сказав це спокійно, але в голосі прозвучала та небезпечна м’якість, від якої в мене всередині знову все стиснулося. Та я лише зробила ще ковток дивного чаю й втупилася у зелене полум’я, намагаючись не думати, хто саме горить у цьому каміні.
— Але, прошу, — мовила Майла, ставлячи чашку на стіл. — Ми занадто довго тримаємо вас на порозі. Ваші кімнати готові.
Вона підвелася, і я майже не почула шелесту тканини — ніби сукня сама ковзала за господинею. Ми з Алдріком рушили слідом.
— Ваша, — вона кивнула принцу, — перші двері праворуч від вітальні. Там колись жив мій дід. Кажуть, іноді він усе ще навідується, якщо нудьгує за розмовами.
— Чарівно, — відповів Алдрік без тіні іронії.
— А ваша, пане Гелію, — Майла повернулася до мене, — навпроти. Кімната скромніша, але, сподіваюся, ви оціните вид із вікна. Там родинне кладовище — у місячному світлі воно особливо гарне.
— Дякую, — якнайлюб’язніше відповіла я. — Спатиму спокійно, якщо ніхто не вирішить провідати родичів.
Майла усміхнулася:
— Я попереджу їх.
Потім вона додала м’яко:
— Вечеря буде за дві години. Сподіваюся, ви не заперечуєте проти кількох родичів і знайомих за столом?
— Жодних заперечень, якщо вони живі, — відказав Алдрік.
Коли за нею зачинилися двері, я повільно видихнула.
— Прекрасно, — пробурмотіла я. — Кімната з видом на кладовище. Бабуся б оцінила.
— Впевнений, — сказав Алдрік із ледь помітною усмішкою. — Вона б, мабуть, додала щось на кшталт: «чорне й біле — ідеальні кольори й для шлюбу, і для поховання».
— А ви, ваша світлосте, — парирувала я, — краще уявіть, що від тещі не втечеш навіть після її смерті.
Він глянув на мене, і в його очах з’явився знайомий блиск — насмішка, за якою завжди ховалося щось глибше.
— Радите шукати наречену-сироту?
— Раджу хоча б живу, — відказала я й швидко зникла у своїй кімнаті, поки язик не видав нічого зайвого.
Кімната справді виходила вікнами на кладовище. Кам’яні надгробки блищали у світлі місяця, наче їх ретельно начистили.
Тканина балдахіна ледь шелестіла — я вирішила, що від протягу, хоча вікно було зачинене.
Знявши камзол і розв’язавши краватку, я все ще відчувала запах старого дерева й чогось… солодкувато-гнилого, ніби тут надто часто палили свічки з кісткового воску.
Я запалила власний вогник, зазирнула під ліжко (дурна звичка, але все ж) — і погляд натрапив на портрет над комодом.
Жінка в чорному, з ідеально рівним проділом і поглядом, який занадто пильно стежив за кожним моїм рухом.
Я відвернулася, але за секунду впевнено відчула — вона знову дивиться.
— Прекрасно, — прошепотіла я. — Навіть портрети тут слідкують за гостями.
У відповідь у каміні неголосно тріснуло поліно — хоча я точно знала, що вогню там не було.
Я підійшла ближче: усередині жевріли ледь помітні іскри, що складалися у форму… символу.
Руну — давню, схожу на знак власності.
Полум’я блимнуло — й згасло, залишивши лише запах озону й відчуття, ніби кімната зітхнула.
Я сіла біля вікна — відпочити по-іншому все одно не вийшло б.
Надворі стелився туман, біля огорожі кладовища виднілися дві постаті.
Дві. Одна — людська.
Інша — витягнута, тінь із довгими руками.
І саме тоді внизу, у вітальні, тихо клацнув замок.
Хтось увійшов.
Або вийшов.
Я мимоволі стисла артефакт зв’язку й відчула, як мені фізично бракує Василини й бабусі.
***
Коли нас запросили до вечері, у домі вже горіло світло — м’яке, але якесь неприродне.
Їдальня була величезною: високі стелі з ліпниною, стіни прикрашені потемнілими гобеленами.
У центрі — довгий стіл із чорного граніту, відполірований до дзеркала. На ньому — срібний посуд і десятки келихів із чимось густим і червоним, ніби нас зібралися пригощати кров’ю.
Гостей було небагато: кузени, кілька літніх родичів, один із яких, здається, навіть не кліпав, розглядаючи нас.
Майла з’явилася останньою — у сукні кольору старого вугілля й срібній діадемі, схожій на вінок.
— Перепрошую, — мовила вона, сідаючи поряд із принцом (Алдрік одразу відсунув для неї стілець). — Ми трохи затрималися з приготуванням страв. Не все на кухні любить жар.
Вона усміхнулася — і я не була певна, жартує вона чи ні. Потім представила своїх батьків і родичів поіменно.
Їжа виглядала цілком звично, якби не те, що м’ясо було надто блідим, а овочі — підозріло рівно нарізаними.
Щоб розрядити атмосферу, я тихо сказала:
— Гадаю, якщо леді Майла з’явиться в столиці в такому вбранні, чорне знову стане модним. Деяким панянкам воно навіть личитиме — особливо з легкою тінню на обличчі й відсутністю виразу.
Принц хмикнув, не підводячи очей:
— А головне — економія на косметиці.
За столом пролунав легкий сміх, але він стих, коли заговорив господар дому, батько Майли.
— Ми раді, що його високість не боїться нашого роду. Не кожен тут почувається спокійно. Але сила — вона не лише в житті, а й у вмінні говорити з тими, хто вже за межею.
Він обернувся до доньки:
— Покажи гостям нашу гордість.
Майла підвелася й винесла з бічної кімнати шкатулку з чорного скла. Коли вона відкрилася, повітря стало холоднішим, а світло в лампах тремтіло.
Усередині лежав кристал у грубій срібній оправі, що світився внутрішнім світлом — не рівним, а пульсуючим у такт диханню.
— Це зв’язуючий артефакт, — спокійно промовила вона. — Ми називаємо його Серцем Переходу. Кажуть, наш предок, засновник роду Доріо, уклав у нього частину своєї душі.
Старший О’Доріо з гордістю додав:
— Цей артефакт — не просто реліквія. Він реагує на присутність сильних душ. Якщо поруч людина, що несе владу, Серце сяє яскравіше.
Усі погляди звернулися до Алдріка.
Кристал і справді спалахнув — м’яко, але помітно.
Майла схилила голову майже благоговійно.
— Королівська кров, — прошепотіла. — Бачите? Навіть мертві знають, хто має правити.
Я змусила себе усміхнутися, хоча всередині все стиснулося від холоду — здавалося, кристал розглядає мене, як якусь комаху.
Даймон О’Доріо нахилився до принца й додав:
— Цей артефакт старіший за саме наше знання про смерть, ваша світлосте. Його створено в епоху, коли смерть ще не була кінцем, а лише переходом. Тоді душі не йшли — їх кликали назад. Тоді некромантія могла лікувати й воскресати.
Він глянув на кристал, і мені здалося, що в його обличчі промайнуло не стільки почуття гордості, скільки туга за втраченою силою.
— Але будь-який перехід вимагає ціни, — додав він сухо. — Як і будь-яка дорога, що веде назад, потрібує ресурсів.
Після вечері нас з Алдріком провели коридором, і я знову відзначила: деякі слуги рухалися надто плавно, майже беззвучно. Один із них, проходячи повз, упустив свічку — й не помітив, як полум’я обпалило йому руку. Та він навіть не здригнувся.
Коли я лягла, у кімнаті все ще стояв запах озону — наче тут щойно пройшла гроза, поки я була на вечері.
