Спочатку:
На сторінку книги
Прокидатися було жахливо. Голова — ніби замість неї втиснули казан із кашею й забули вимкнути вогонь.
Очі відкривати не хотілося: повіки, здається, залили свинцем. Зате чула я чудово.
— Ще раз обітріть йому лоба, — суворий голос принца лунав зовсім поруч, трохи хриплуватий — від недосипу.
— Ваша Світлосте, — обурився Боб, — даруйте, але якщо ви ще раз сунетеся з ганчіркою — я цією ж ганчіркою вас і накрию.
— Я просто... перевіряю.
— Перевіряйте на відстані, — сухо відповів Боб. — Тут спеціаліст я.
Я ледь не хихикнула. Приємно, коли за тебе так запекло воюють — особливо якщо ти напівжива пацієнтка під прикриттям ілюзії.
Але сміх застряг у горлі, перетворившись на кашель.
Одразу обоє опинилися поруч.
— Не рухайтесь, — наказав принц. — Вам не можна вставати.
— А ви перестаньте віддавати накази хворим, — прохрипіла я, — від цього вони не видужують швидше.
Він нахилився ближче, і я вперше побачила, що його волосся зім’яте, а під очима тіні — ніби він усі ці дні чергував біля мого ліжка.
Боб між нами виглядав особливо задоволеним життям.
— Бачите? — усміхнувся він. — Прийшла до тями й уже знову язвить. Отже, йде на поправку.
— Радий, що у вас це вважається симптомом здоров’я, — пробурмотів принц.
Я спробувала сісти, але мене м’яко, та рішуче втиснули назад у подушки.
— Лежати, — хором вимовили обоє.
— Що, змова проти одного хворого? — застогнала я. — Може, я бодай дізнаюся, хто тут головний: цілитель, охоронець чи спадкоємець престолу?
— Тимчасово — я, — повідомив Боб. — Його високість наразі виконує роль меблевого декору, поки не засне від утоми.
— Дуже смішно, — відгукнувся принц і справді ледь не позіхнув. — Я б нагадав, хто сюди притягнув лікаря.
— А я б нагадав, хто не дозволяв лікарю підійти ближче, ніж на три кроки, — відрізав Боб. — Тож нічия.
Я слухала їх, уткнувшись у подушку, й відчувала, як кутики губ підступно тягнуться догори.
Тепло, смішно і… безпечно.
Майже як удома.
Хоч я, власне, не вдома — усе ще в кімнатах графині де Мор, і розслаблятися категорично не можна.
— Отже, — сказала я нарешті, — якщо ви обоє закінчили змагання в лицарській турботі, дайте мені води й марш — рятувати світ.
— Світ почекає, — відповів принц і обережно простягнув келих.
— Каже той, хто нещодавно дурнувато усміхався після підозрілого вина, — пробурмотіла я, але все ж узяла.
Він усміхнувся кутиком губ:
— Можливо, це мій новий девіз: «Рятуватиму всіх — навіть якщо вони не хочуть».
Я вже хотіла щось віджартувати, та горло знову саднило, а всередині раптом стало дивно тепло.
Я відвернулася до стіни, аби він не побачив мого обличчя.
Не можна, щоб бачив. Ні розгубленість, ні те, як на мить захотілося, щоб так було завжди.
Коли я остаточно прийшла до тями, у вікні вже жеврів передвечірній світ.
Боб пішов по їжу, бурмочучи, що «якщо ще раз побачить цей дім, його знудить від гобеленів», і залишив мене під чесне слово лежати спокійно.
Щойно за ним зачинилися двері, я почула знайомий крок.
Тихий, але впертий і цілеспрямований.
Звісно. Хто ж іще.
— Ваша Світлосте, — застогнала я, не розплющуючи очей. — Вам би вже надіти корону та лякати придворних, а не нишпорити по чужих спальнях.
— Спальня не чужа, — спокійно відповів він, сідаючи на край ліжка. — Ви в ній уже третій день живете.
Я все ж розплющила очі. Він мав кращий вигляд: свіжа сорочка, волосся охайно зачесане, лише тіні під очима залишилися.
Отже, спав він приблизно стільки ж, скільки і я — тобто майже зовсім не спав.
— А як там графиня? — обережно спитала я. — Тобто... наречена.
Він усміхнувся.
— У порядку. У своїх покоях. Їй дали три роки на роздуми про цінність людського життя й шкоду любовних еліксирів.
— Три роки? — я присвиснула. — Це як ув’язнення з косметичним ремонтом?
— З наглядачами, — уточнив він. — Слуги стежитимуть, щоб вона не спілкувалася ні з алхіміками, ні з чоловіками.
— Жорстоко, — посміхнулася я. — Але справедливо.
Він на мить замовк, дивлячись у вікно.
Тепле світло падало на його плече, і в цьому спокої було щось дивно вразливе.
— Вона сказала, — нарешті промовив він, — що просто хотіла бути коханою. Хоч кимось. Бо чоловіки бачили в ній лише титул і посаг.
Він усміхнувся, але без радості.
— Смішно, так? У результаті — мало не отруїла спадкоємця. І мені чомусь прикро, що мене називають «кимось». І страшно, що вона скаржиться, ніби в ній бачать лише титул, а сама чинить точно так само.
Я тихо відповіла:
— Не смішно. Просто по-людськи нерозумно. Бо бажання — річ небезпечніша за будь-яку отруту.
Він обернувся до мене, і його погляд затримався трохи довше, ніж мав би.
— Небезпечніше навіть за ваші ілюзії?
— Значно, — знизала я плечима. — Ілюзії принаймні розвіюються. А бажання може стати нав’язливим божевіллям.
Кілька секунд ми мовчали. Повітря між нами ніби стало густішим.
Він перший відвів погляд, провів рукою по волоссю й підвівся.
— Вам треба відпочивати, — сказав рівно. — Завтра вирушаємо до наступної кандидатки.
— О, чудово, — хрипко всміхнулася я. — Нова дама, нова пригода. Може, хоч ця не спробує вас отруїти з любові.
Він уже був біля дверей, але на мить озирнувся.
— Не думаю, що після всього я зможу сплутати любов і бажання.
І пішов.
Я залишилася лежати, слухаючи, як його кроки стихають у коридорі.
І, на свій жах, подумала, що, можливо, сказав він це не про графиню.
