Раді Вас бачити!

Ірфла

Минали дні та тижні мого ув'язнення в Обителі, а ситуація ніяк не змінювалася. Феліція з Фірніетом так і не з'явилися. Я вже не знала, що й думати.

Феліція не повірила у правдивість сну?

Фірніет не міг знайти спосіб сюди потрапити?

Їм двом було начхати на мене і вони навіть не збиралися нас рятувати?

Мені дуже не хотілося думати про останній варіант, але він надто наполегливо ліз у мою голову. Я часто ходила до річки, що протікала біля дальнього кільця гір, щоб побути на самоті і подумати. Постійно я жила у батька, до дідуся з бабусею ходила в гості. Не те щоб мені не хотілося жити з ними, але я непомітно для себе потоваришувала з Елів, а ще я уникала матері.

Мені подобалося сидіти біля річки, слухаючи неквапливий плескіт води і шум вітру в очереті, і думати про своє таке дивне життя. Чи шкодувала я, що потрапила сюди? Поза всяким сумнівом — так. Мені хотілося жити звичайним життям, зустріти кохану людину, народити дитину, а тут все, що я могла — спілкуватися з рідними та читати, навчатися чогось, що мені, власне кажучи, й не потрібне. Не життя, а лише її подоба. Я навіть не знала, що краще — померти остаточно і народитися заново, забувши про це життя, чи дожити тут свій вік. Іноді мені хотілося піти на переродження, але все частіше я приходила до думки, що краще тут, ніж там. Я була прив'язана до цього життя, своїх спогадів, своєї особистості та рідних. Тут все знайоме та звичне. А там далі — невідомість, нове, зовсім чуже мені життя. Невідомість завжди лякає. Недарма люди так чіпляються за своє життя і прагнуть потрапити в Обитель, а не в Колиску душ. Тут ти — це все ще ти, а не хтось інший. А ще завжди був страх, що ти розчинишся у просторі та часі, не народишся знову. Нехай усі стверджували, що переродження — доведений факт, були ще ті, хто сумнівався. І саме тут сумніви набували нової сили, піднімалися на всю міць і тривожили, мучили душу.

Я так глибоко поринула у свої думки, що навіть не почула кроків у мій бік.

— Фелла сказала, що ти тут, — почувши голос матері над головою, я здригнулася від несподіванки.

— Ти тепер з нею спілкуєшся як із подругою, — хмикнула я. Нехай ми пробули тут уже чимало, я ніяк не могла звикнути до того, що мама потоваришувала зі своєю колишньою суперницею, з тією, кого саме вона сюди відправила, позбавивши життя. І я б ще змогла зрозуміти маму, вона цілком могла звикнути, що вона не потрібна батькові, але чому Фелла з нею мила — для мене загадка. Хіба це не абсурдно дружити зі своєю вбивцею?

— Сама не знаю, як так вийшло, — мама сіла поряд зі мною. — Може, тому що мені більше нема з ким нормально поговорити. Зі своїми батьками я ніколи не вела довгих розмов, твій батько не рветься зі мною спілкуватися, ти теж відсторонилася. Тільки Фелла і залишилася з тих, кого я знаю.

— Мені зараз хочеться бути однією. Намагаюся розібратися у собі. Пробач, мамо, що я не поруч.

Мама зітхнула. Декілька довгих хвилин ми сиділи мовчки, слухаючи плескіт води.

— Мені також непросто. Мене долають важкі думки, якими мені нема з ким поділитися.

— Що тебе турбує, мамо? — я зовсім не жадала слухати зараз її душевні страждання, але вона була моєю матір'ю і я не могла її відштовхнути, коли вона мене потребувала.

— Мої вчинки. Я зробила стільки помилок, думаючи, що я роблю правильно, а тепер мучусь від наслідків прийняття неправильних рішень. Я лише хотіла щастя. Я не погана, Ірфло, я просто нещасна.

— Але ж ти могла б спробувати щастя з іншим.

— З ким? Кому я потрібна?

— Наприклад, Тагон Пелл, він завжди дивився на тебе з обожненням.

— Знаю, але я його зовсім не помічала. Ніколи навіть не розглядала інших чоловіків.

— Ти просто підписала собі вирок, мамо, та й усе. А життя ж не закінчилося. Тоді. Втім, для тебе воно й зараз не закінчилося.

— Для мене немає життя без тебе, доню.

І знову ми повернулися до колишньої теми. Я не хотіла її розвивати та піднялася. Мама встала за мною. Не встигли ми відійти від річки, як натрапили на Феллу. Вона так незграбно вискочила з-за дерева, що в мене виникло відчуття, ніби вона підслуховувала. Ну і нехай.

— Йшла покликати тебе на обід, Ірфло, — спробувала виправдатися вона. — Вал, ти з нами?

Мама кивнула. Ми повернулися додому втрьох, а це означало, що знову будуть розмови.

Після обіду Елів потягла мене до своєї кімнати, але оскільки мама і Фелла залишилися вдвох на кухні, мені захотілося підслухати їхню розмову. Ми вислизнули разом з Елів на вулицю і стали біля відчиненого вікна, щоб все чути.

— Я завжди тобі заздрила, Фелло. Спочатку через кохання Еділана до тебе, а зараз взагалі до всього. Нехай ти прожила мало в реальному світі, але ти продовжуєш жити тут і твоє життя набагато краще за моє. Я своє життя прожила дарма. Стільки всього і марно. Навіть дочку не вберегла.

— Даремно ти заздриш, Вал. Моє життя ніколи не було ідеальним. Я — дочка Імператора і все моє життя було на виду. Я мала відповідати статусу, я не могла робити все, що мені заманеться. Єдине, у чому мені пощастило — кохання. Я зустріла кохану людину серед тих, кого мені пропонували в чоловіки і це справді великий успіх для принцеси. У вас, темних, дещо інакше, адже ви не маєте впливу на цілу Імперію. Ви набагато вільніші за нас. Чесно кажучи, я завжди заздрила вашій свободі, тільки ніколи цього не визнавала вголос до сьогодні. Світлій соромно заздрити темним.

Я тихо пирхнула. Дивні ці світлі: все, що стосується темної магії для них — чисте зло, але при цьому вони таємно нам заздрять. Все ж таки магія дуже неоднозначна штука.

— Отак нам все життя брехали, — у голосі мами чувся смуток. — Нас спеціально розділили різними магіями, посварили, а за фактом — ми зло, якщо чинимо погані вчинки, і добро — якщо творимо добрі справи. Тільки і всього. Не в магії справа.

— Пізно ми всі зрозуміли, так?

— Так, але краще пізно, ніж ніколи.

— То що, сокиру війни зарито, Вал?

— Думаю, можна й зарити. Тебе нічим не зачепити, як я дивлюся, а Еділан… Він все одно вибиратиме тебе, навіть під дією привороту.

— Ти все ще його кохаєш, Вал?

— Чесно кажучи, Фелло, я й сама вже не знаю… Я стільки років переконувала себе, що кохаю… Мені здається, я просто звикла його кохати. Для мене було принципом відбити його в тебе. А тепер усе це не має сенсу. Ми тут і це кінець.

— Ти не віриш, що прийдуть друзі твоєї доньки?

— Ірфла не хоче стежити за ними через портал, боячись, що побачене її розчарує. Але по ній видно, що вона зневірилася, що їх дочекається.

Я хмикнула. Я не те щоб зневірилася — просто перестала сильно сподіватися. Я реально дивилася на речі: навіть якщо Феліція прийде, мене вже не врятувати. Мабуть. Ось тому я не прагнула стежити за нею. Будь що буде. Не хочу ні сподіватися даремно, ні розчаровуватися. Час покаже, чи вийде щось.

— А ти що думаєш? — Фелла наполегливо вимагала прямої відповіді від мами.

— Гадаю, вони прийдуть. Фірніет Діманні досить наполегливий чоловік, як мені здалося, і в нього великий потяг до досліджень. Він не зможе прогавити можливість побувати тут. Для нього це своєрідний виклик. Так, Фелло, вони прийдуть. Просто не так скоро, як усі очікують. Я витратила не один рік, щоб знайти спосіб потрапити до Обителі і він підходить тільки для темних магів. Навіть якщо вони знайшли мої записи, вони не зможуть скористатися ними. Все залежить від того, коли їм вдасться знайти відповідний для світлих магів метод. На це може знадобитися багато часу.

— Ти ж забереш Елів із собою?

— Якщо Повелителі дозволять, то заберу. Тільки мені не хочеться йти без Ірфли.

— Але й забрати її ти не можеш.

— Не можу. Я ось думаю: може краще залишитися?.. Що я там забула в тому реальному світі?

— Своє непрожите життя, Вал. Ти ще можеш стати щасливою.

— Без дочки — ні.

— Якщо друзі Ірфли знайдуть спосіб повернутися звідси, то ти могла б її іноді відвідувати.

— Мене все одно мучитиме совість, що я насолоджуюся життям, а моя дочка тут доживає свого віку.

— Я думаю, вона не буде проти того, щоб ти пішла. Вона вже велика дівчинка і прагне приймати самостійні рішення.

— Знаю, але мені від цього тільки сильніше болить.

— Тобі треба відпустити її, Вал, як би складно тобі не було.

Мама нічого не відповіла, я почула тільки тихий схлип, а потім слова втішання від Фелли. Підслуховувати більше не хотілося і Елів запропонувала мені повернутися до будинку, але мені потрібне було повітря. Я потягла її у бік річки, яка наче манила мене своїм тихим дзюрчанням. Ми присіли на нагрітих несправжнім сонцем каменях одна навпроти одної і мовчали. Тиша заспокоювала, а мені зараз був дуже потрібний мир у душі.

— Все-таки тобі пощастило з твоєю сім'єю, Елів, — я перша порушила тишу. — Ви разом, ви любите одне одного. У мене була лише мама, яка все життя мене пригнічувала і мною маніпулювала, причому усвідомила я це нещодавно. У моєму житті були моменти, коли мені здавалося, що я щаслива, мені взагалі моє життя видавалося безхмарним і таким, як треба, але…

— Але нові обставини показали тобі твоє життя під іншим кутом і ти зрозуміла, що помилялася? — продовжила за мене Елів. Вона напрочуд точно описала мої почуття. Ми були знайомі всього нічого, а між нами вже утворився міцний зв'язок. Ми — сестри, і цим все сказано.

— Саме так. Все життя я помилялася, а зрозуміла це лише незадовго до смерті. Я не встигла пожити, як хочу, не встигла нічого…

— Ти й про моє життя помиляєшся, Ірфло, — Елів спіймала мій погляд: її смарагдово-зелені очі дивилися мені просто в душу і я, нарешті, помітила, що в них немає щастя, тільки смуток, багато смутку. — Так, батьки мене люблять і я люблю їх, у нас ніби гармонія в сім'ї, але... Ти ж сама бачила, як моя мама мріє відправити мене у світ живих. Ти думаєш, вона питала, чи хочу я туди?

Я дивилася на сестру з подивом. Вона не хоче нормального, людського життя? Як таке може бути?

— Ти що хочеш тут залишитися? — запитала я гучним пошепком.

— Так. Я все життя провела в Обителі, іншого життя я не знаю. Я звикла, — Елів знизала плечима, ніби даючи зрозуміти, що справжнє життя для неї не більше ніж міф. Їй було добре тут. Неймовірно! — А ще я не хочу лишати батьків. Я не уявляю, як жити без них. Знаю, вони мене дочекаються тут. Але раптом у мене не вийде після смерті потрапити до Обителі? Я не зможу піти, знаючи, що, можливо, ніколи більше їх не побачу. Чорт, Ірфло, я не хочу жити, не маючи змоги розділяти з ними свої радості та прикрості! Якби тільки твої друзі знайшли спосіб пересуватися між реальним світом та Обителлю, тоді я могла б покинути це місце. Але й тоді не факт, що Повелителі дозволять мені постійно сюди навідуватися. Занадто багато «але» для повернення. Мені простіше залишитись тут.

— А ти казала мамі, що ти хочеш залишитися?

— Казала. Тільки вона і слухати не хоче. Вона вважає, що я повинна прожити повноцінне життя, забуваючи, що мені видніше, яке життя я вважаю повноцінним.

— Зовсім як моя, — я гірко усміхнулася. Які ж наші матері схожі!

— Не зовсім. Твоя мати чіпляється за тебе і хоче втримати поруч, думаючи більше про себе, ніж про тебе. Моя думає про мене, наплювавши на власні почуття. Але результат, звісно, один: вони обидві вирішують за нас.

— А що батько?

— Він вважає, що я маю сама вирішувати, хоча й не хоче, щоб я йшла.

— Він хороший.

— Так, і тобі треба з ним подружитися. Тато дуже хоче цього, тільки не знає, як до тебе підступитися.

— Я все життя жила без нього, думаючи, що він покинув нас заради іншої. Мама мені це навіяла. Я б і хотіла з ним зблизитись, але мені складно. Потрібно трохи більше часу.

— Чого-чого, а часу тут повно.

Ми обидві одночасно зітхнули. Я дивилася, як легкий вітер ворушить світле волосся сестри, як сонце спалахує в її очах, схожих на дорогоцінні камені і раптом дещо згадала.

— Стривай, Елів... Але ж твоя мама казала, що ти мрієш побувати у реальному світі.

— Побувати — мрію, так. І познайомитися зі всіма своїми родичами теж хочу. Але жити там, серед чужих мені людей, у незвичному для мене світі — ні. Точніше, спершу я мріяла. У дитинстві я вірила, що одного разу ми всі разом повернемося у світ живих і шалено цього бажала, але, подорослішавши, я зрозуміла, що піти зможу тільки я. Я не відразу зізналася батькам, що передумала, а коли нарешті повідомила, мама дуже засмутилася. Їй хотілося, щоб я пізнала всі радощі справжнього життя. Вони з татом дали мені все можливе з того, що змогли тут знайти, але багато чого я була позбавлена. Маму пригнічує той факт, що вона не може дати мені всього, от і рветься виправити свої помилки. У результаті, щоб її не засмучувати, я просто говорю, що не хочу з ними розлучатися, але й у реальному світі теж пожити хочу. Мені легше, коли мама думає, що я не хочу покидати Обитель через прив'язаність до неї та тата, а не тому, що не знаю, як там жити і боюся незвичного для мене світу.

— Ти так і не скажеш їй правди?

— Не знаю. Все одно поки що сенсу немає. Адже дорога назад нам невідома. Чекатимемо на твоїх друзів, тоді й вирішимо.

— Якщо вони прийдуть.

Я знову зітхнула. Я вже сумнівалася, що Феліція прийде за мною. Я втратила надію.

Довгий час ми сиділи з Елів мовчки. Вітер пестив нашу шкіру, ворушив траву у наших ніг і кожна з нас думала про своє, але, здається, про щось схоже. Я думала про своє життя і матір, яка мною стільки років керувала, а Елів, мабуть, про те ж саме. Ми були такі різні, але й подібного було чимало.

Мої роздуми перервала Елів, торкнувшись руки. Тільки-но я підняла на неї очі, вона вказала назад. Я обернулася: за нашими спинами стояв один із Повелителів. Побачивши, що я помітила його, він підійшов ближче.

— Ви вже прийняли рішення? — запитав Повелитель.

Від його присутності по моїй шкірі пробігла хвиля тремтіння, відразу стало холодно і незатишно. Я глянула на Елів — вона теж виглядала стривоженою. Вона простягла мені свою руку і я міцно стиснула її. Зараз підтримка сестри була для мене безцінною.

— І вам доброго дня, — я піднялася з каменя, тримаючись за руку сестри, і зробила кілька кроків у бік Повелителя. Я не повинна показувати страху, адже він перетворює мене на безвольну ляльку. Нехай Повелитель думає, що я зухвала і безстрашна.

— То яка ваша відповідь? — Повелитель проігнорував моє вітання.

Я не знала, що сказати. Ми чекали появи Феліції, щоб ухвалити остаточне рішення, але вона не приходила, і я не знала, що відповісти Повелителю. Зараз би маму сюди, вона знайшла б, що відповісти. Я, котра так прагнула до прийняття самостійних рішень і отримала нарешті цей шанс, раптом злякалася і захотіла перекласти відповідальність на іншу людину. Старі звички не так швидко викорінюються.

— Ми ще думаємо, — відповіла я як є. — Адже у нас є час?

— Часу у вас повно. Але навіщо зволікати? Вирішіть вже раз і назавжди.

— Ви прагнете отримати силу поглинання якомога швидше?

— Звичайно. Нам вона потрібна.

— А якщо наше рішення не принесе вам сили? Що тоді? Ви нас покараєте? — мені треба було знати, чим загрожує відмова допомагати Повелителям.

— Ми отримаємо всі сили поглинання рано чи пізно, навіть без твоєї допомоги, дівчинко. Але з твоєю у нас вийде швидше, і тоді ви з матір'ю отримаєте бонуси. Ми не будемо карати вас, якщо ти переживаєш про це, але й допомагати вам не будемо. Твоя мати зможе піти, а ти й Елів — ні. Але, гадаю, вона навряд чи піде без тебе. Думайте швидше, у ваших інтересах не зволікати з рішенням. Кажуть, життя у світі живих набагато цікавіше за тутешнє.

— А ви там ніколи не бували? — поцікавилася я. Не знаю, чому мені захотілося його розпитати. Я готова була почути щось різке у відповідь на мою цікавість, але, на мій подив, Повелитель відреагував цілком спокійно.

— У світі Велланії — ні. У своєму демонічному світі ми колись були живими. Але це було так давно, що вже й не згадаєш, як воно бути живим. Зараз ми всі мертві. Але ти можеш допомогти нам стати живими. Сила вирішує все. Дай нам її. Не зволікай з відповіддю.

Я не встигла навіть кивнути, як Повелитель зник у фіолетовому тумані. Я стояла біля річки, заціпенівши від несподіваної зустрічі, все ще чіпляючись за руку сестри. Адже я була старшою, а чіплялася за неї як мала! Соромно ж. Я повернулася до Елів і спробувала усміхнутися.

— Ти в порядку? — запитала я сестру.

— Так, звичайно, — кивнула вона, але голос її тремтів. Схоже, вона злякалася не менше мого.

— Вони нам нічого не зроблять. Ми їм потрібні.

— Так, ти маєш рацію, — знову кивнула сестра, але так само невпевнено.

Я погладила її по плечу, заспокоюючи і запропонувала повернутися додому. Не встигли ми зробити і трьох кроків, як перед нами знову з'явилася хмара диму, щоправда цього разу сріблястого. Ми міцно вчепилися одна в одну, чекаючи чергового Повелителя чи ще якогось демона, але коли дим розвіявся, то побачили дві дуже знайомі мені постаті.

Феліція Фульмінаррі та Фірніет Діманні. Вони стояли перед нами, як ні в чому не бувало, ніби я покликала їх тільки вчора, а не три місяці тому.