Раді Вас бачити!

Ірфла

Я не знала, чи вдалося мені дійсно проникнути в сон Феліції, чи мені це наснилося, бо я дуже хотіла. Фелінія мене переконувала, що все вийшло, але я все одно трохи сумнівалася. Повірю тільки, коли побачу Феліцію тут. Сподіваюся, їй удасться знайти шлях сюди. Мамине зілля їй навряд чи підійде, вона використала темну магію для його активації, але ж шлях до Обителі не може бути втрачений. Фірніет Діманні якраз та людина, що зможе його відшукати. Він розумний і має купу можливостей, зв'язків, аж до Імператора. Тож я правильно зробила, що вирушила в сон саме до Феліції. Тільки вона зможе нам допомогти. Не тільки тому, що вона має можливість, вона має і бажання. Вона не покине мене тут, вона не така.

— Розкажи мені про цю Феліцію, — попросила вранці Феллінія. Ми якраз закінчили сніданок і я вийшла з чашкою чаю в сад, а вона вислизнула за мною. У мене було дивне відчуття, що Фелла хоче зі мною потоваришувати і що ще дивніше: здається, я була не проти.

— Феліція Фульмінаррі, народилася в момент вашої смерті на Землі. Перемістилася до Велланії на початку осені і тоді в ній почали проявлятися ваші сили. Тільки в ній чомусь опинилася ще й сила поглинання.

— Заборонена сила? Але звідки? Хіба хтось, крім Сетірамів, з нею залишився? — Феллінія дивилася на мене широко розплющеними від здивування очима. — Повелителі казали, що всі носії цієї сили або мертві, або тут, або вона спляча. А спляча тільки в Сетірамів і те не у всіх.

— Я не знаю, звідки у Феліції її сила. Вона сама не знає. Вона відкрила її, коли проходила ритуал повного розкриття магічного потенціалу.

— Так, він відкриває в людині всі приховані сили, але якщо моя сила пішла до цієї твоєї Феліції, то виходить, і в мене могла бути спляча сила поглинання? — Феллінія виглядала розгубленою. — Але я ніколи не чула, щоб у нашому роді хтось її мав.

— Може, до Феліції ще чиясь сила прилипла, — я поставила допиту чашку на столик і, притулившись до перил тераси, дивилася вдалечінь — на вкриті зеленню гори, що височіли навколо, захищаючи дім батька та Феллінії від решти світу. — Яка взагалі різниця?

— Ти дійсно думаєш, що до однієї й тієї ж людини в немагічному світі могли прилипнути сили від двох різних людей? — Феллінія похитала головою. — Я сумніваюся. Твій батько точно сили не викидав, його родичі також.

— А з інших світів? Наш же не єдиний, де мають поглинання, — продовжувала я сперечатися. Швидше за все, Феллінія мала рацію, але мені хотілося подискутувати.

— Все одно, надто великий збіг.

— А ваші Повелителі багато про силу поглинання та їхніх власників знають?

— Думаю так. Вона їх більше за інші сили цікавить.

— Я можу з ними побачитись?

— Не тільки можеш — тобі треба з ними побачитися, Ірфло.

— Тоді відведіть мене до них. Чи треба чекати особливого запрошення?

— Ні. Після обіду твій батько відведе тебе до них.

Феллінія забрала мою порожню чашку і повернулася в дім, а я все стояла і дивилася вдалечінь. Гори були такими прекрасними, вони манили пройтися їх вершинами, знайти таємні стежки і приховані куточки, поглянути на світ зверху, як вони, а не знизу, як нікчемна комашка. Якщо не зможу повернутися у світ живих, гадаю, звикну до Обителі. Тут гарно. Страшно було лише на самому початку.

З роздумів мене вивела поява матері. Вона все ще була невдоволена, що я знаходжусь у батька, вірніше, разом із Феллою. Маму сердило, що я знайшла спільну мову з її суперницею. Я втомилася воювати. Я нарешті усвідомила, що не хочу бути темною. Все своє життя я йшла за матір'ю, не маючи власної думки. Зараз я хотіла жити своїм життям.

— Ірфло, доню, бабуся з дідусем за тобою сумують, — мама намагалася звертатися до моїх сімейних почуттів. — Тобі треба з ними бути, а не тут.

— Я хочу бути тут. Відтепер я сама вирішуватиму, як мені жити, — мені нелегко було говорити мамі ці жорстокі слова, але вона надто загралася зі своєю гіперопікою. — Зрозумій, мамо, саме твої вчинки привели нас сюди. І якщо ти перестанеш на мене тиснути, можливо, ми знайдемо вихід. Ти не завжди маєш рацію. Жаль, що я так пізно це усвідомила, мамо.

Мама хотіла мені щось заперечити, але тут до нас вийшла Фелла з батьком.

— Добре, що ти прийшла, — Фелла привітала мою матір. — Еділан збирався відвести Ірфлу до Повелителів. Думаю, тобі теж варто сходити до них.

— Тоді пішли, — схоже, мама жодної хвилини не хотіла проводити в товаристві Фелли.

Батько одразу ж нас повів до виходу з ущелини. Ми вперше йшли втрьох — по суті сім'я, але такі чужі одне одному. Ми були близькі з матір'ю, але й між нею з батьком, і між мною з ним була прірва, а він... Здається, я йому подобалася, але ми так і не встигли до пуття взнати одне одного. Не було часу.

Ми йшли знайомою мені дорогою нагору, туди, звідки ми з мамою прибули. Піднявшись по горі, ми звернули ліворуч і довго йшли вздовж кромки гір, поки не підійшли до ще однієї ущелини. Шлях крізь неї був прихований у мерехтливому сріблястому тумані і я зупинилася, відчуваючи тривогу та хвилювання.

— Не бійся… доню, — батько стиснув мою руку у своїй, але хвилювання лише посилилося. Він вперше торкався мене і вперше назвав донькою. — Там безпечно.

Я почувала себе розгубленою. Одночасно хотілося висмикнути свою долоню з його, крикнути йому в обличчя «ти нас кинув!», втікши опісля кудись далеко і виплакатися, і притиснутися до його надійного плеча, відчути ту силу та впевненість, яка в ньому була. Але я не зробила нічого з цього, просто мовчки кивнула і дозволила йому провести мене крізь густий туман.

Я не встигла нічого відчути, як уже вибралася з ущелини. Моєму погляду відкрилася похмура долина, оточена горами, як і будинок мого батька, тільки трохи більша. Посеред долини немов непроникний для світла дорогоцінний камінь розлилося глибоке темне озеро, майже чорне, від якого йшли тонкі павутинки річок. Низькі сірі хмари майже торкалися верхівок гір і здавалося, ніби тебе в них засмокче як у портал і ти опинишся в місці набагато гіршому, ніж це.

Я знову зупинилася, але вже від страху — він витав тут просто в повітрі. Навіть мама його відчула. Вона обійняла себе руками, сіпнувши плечима, наче їй було холодно і пробурчала:

— Моторошне тут місце.

І тут батько зробив дивовижну річ: не відпускаючи моєї руки, він підійшов до мами та іншою рукою обійняв її за плече. Від несподіванки вона навіть здригнулася і по її губах пробігла тінь посмішки, але мама одразу ж прибрала її, знову начепивши на обличчя маску невдоволення.

— Знаю, але тут безпечно. Просто атмосфера похмура. Думав, тобі така до душі. Твій палац — той ще жах.

— Ніколи не думала про нього з такого боку, — мама ніяково знизала плечима і вивільнилася з-під батьківської руки. Схоже, вона почувала себе незручно. — Куди далі? Де ці Повелителі? Я їх не бачу.

— Он за тією аркою, — батько вказав на кам'яну арку природного походження, навколо якої теж клубився туман. — Пройдемо і опинимося біля їхнього палацу. Давай руку.

Мама неохоче простягла руку батькові і ми втрьох пройшли крізь арку майже як справжня родина.

Пройшовши крізь туманну арку, ми опинилися прямо перед монументальним палацом із сірого каменю. Він височів похмурою громадиною, примушуючи почуватися нікчемною комашкою, а його дві зубчасті башти дивилися на нас загрозливо, наче хотіли проковтнути не розжовуючи. Крізь вузькі маленькі вікна ледь пробивалося світло, але, мабуть, воно й не потрібне було власникам палацу — грізним Повелителям Обителі неупокоєнних.

Я вже збиралася спитати у батька, де ж самі господарі палацу, як п'ять постатей у чорних балахонах з низько насунутими на обличчя капюшонами виникли прямо перед нами з нізвідки. Звичайно, мене не здивуєш телепортацією, сама так вмію, але я не очікувала, що Повелителі матеріалізуються з повітря, щойно ми підійдемо до їхнього палацу.

— Ми на вас зачекалися, — центральна постать зробила крок уперед і відкинула капюшон. Замість обличчя там був обгорілий череп із сяючими темно-синім полум'ям очима, ротом та носом.

Страх отруйною змією ковзнув мені під одяг і оповив все тіло, при виді настільки жахливого обличчя. Демон, безперечно, демон, про яких я стільки читала у старих книгах. Злякавшись, я зробила крок назад, але невідома сила потягла мене вперед, піднявши у повітря. Я спробувала сильніше вхопитися за руку батька, але він відпустив мене, навпаки штовхаючи в обійми цього мерзенного демона.

— Ірфла Етірель. Дитя світла і темряви, прямий нащадок знаменитої Ерти, — мене опустили на землю за два кроки від цієї мерзотної істоти і його дихання буквально обдавало мене морозом — шкіра поколювала, наче мене кинули голою на вулиці посеред зими. Захотілося обійняти себе руками, щоб зігріти, але я не могла поворухнутися. Страх чи демон, але щось паралізувало мене настільки, що я могла лише дихати, чути та бачити. — Не бійся, дівчинко, я тебе не скривджу. Я просто показую тобі свою силу. Кивни, якщо зрозуміла.

Я відчула, що можу ворушити головою і одразу ж кивнула.

— Зовсім інша справа. А то я мав відчуття, що ти або втечеш, або нападеш.

Я знову повністю відчувала своє тіло і видихнула з полегшенням. Потрібно було щось сказати Повелителям, але я змогла видавити з себе тільки невиразне «я розгубилася».

— Нічого страшного, Ірфло, всі губляться вперше представши перед Повелителями.

— Ви демони? — за моєю спиною пролунав голос матері. У її голосі теж відчувався страх, але скоріше за мене, ніж за своє життя.

— Звичайно, демони, — здавалося, ніби цей головний Повелитель усміхається, хоча обличчя його залишалося все тією ж моторошною маскою. — Стара Ерта нас вивільнила з іншого світу. Думаєте, звідки ваші темні сили? З особливого темного джерела? Як би не так! Це все наша магія. Ми наділили вас темрявою, зробили сильнішими. Тільки ви все одно залишаєтеся світлими за своєю суттю, просто користуєтеся демонічною магією.

Я дивилася на Повелителя на всі очі. Як так? Ми світлі? Мені хотілося повернутися до мами, щоб побачити її реакцію, але я буквально застигла на місці, приголомшена цим знанням — з доброї волі, а не через магію Повелителів.

— Не дивись на мене так, дівчинко, — очі Повелителя недобре блиснули — на мить їхній синій вогонь спалахнув помаранчевим. — Ви не змінили своєї суті, впустивши в себе чужорідну магію. Ви змінили свої звички, тільки й усього. На жаль, ви не настільки слабкі, щоби стати повноцінними демонами, як це відбувається з людьми Муірна, а ми не настільки сильні, щоб вас повністю підкорити — нас лише п'ятеро. Але ми можемо зробити більше разом. Ми можемо змінити світ. Ми станемо силою, якщо боротимемося на одній стороні.

— А якщо ми відмовимося? — мій голос тремтів, як і все тіло, але дивилася я на Повелителя з викликом. Мені не подобалася ідея стати демоном. Мені не подобалася думка перетворити Велланію на обитель демонів. Я не могла зрадити свій світ заради сили та влади, як мої предки.

— Тоді ти просто помреш, дівчинко, розчинишся разом з іншими непокірними. Ти ж і так мертва, Ірфло. Ми ж можемо дарувати тобі вічність.

От тільки я не хотіла вічності.

— Що вам потрібно від нас? — схоже, маму вічність дуже навіть спокушала.

— Нам потрібна вся сила поглинання, що існує у Велланії. Рано чи пізно ми її отримали б, але виникла одна проблема — прив'язана Феллінією сила під час загибелі, торкнулася також і сили поглинання, яка була у її власниці по праву крові. І вона в ній прокинулась, а значить, це не просто частка енергії, а величезна сила, яка нам може замінити десяток тих, що спить у Сетірамах. Приведіть до мене Феліцію Фульмінаррі і я дарую вам свободу, покажу шлях назад.

— Моя дочка зцілиться?

— Ні, якщо ви не знайдете того, хто може її зцілити у світі живих. Ми не вміємо лікувати і не воскрешаємо мертвих. Ми можемо вказати живим шлях назад, але якщо ви виконаєте нашу умову.

— Виконаємо, — кивнула мама, знову все вирішивши за мене.

Ми повернулися до будинку батька в цілковитому мовчанні. Тільки коли двері за нами зачинилися, я нарешті змогла дати волю почуттям.

— Чому ти знову сама все вирішуєш? — накинулася я на маму. — Я ж просила тебе не лізти в моє життя! Я думала, ми зрозуміли одна одну. Я доросла людина, мамо, а ти зовсім не зважаєш на мою думку!

— Але я хочу кращого для тебе, Ірфло, — мама дивилася на мене сумно, але мене цим не проймеш. Я знаю її хитрощі. — Я просто не можу стояти осторонь, коли ти руйнуєш своє життя.

— Мені видніше, що для мене краще, мамо! І це ти зруйнувала моє життя! — я так кричала, що до нас вибігли з кухні Фелла з Елів і з цікавістю спостерігали за нашою суперечкою. — А ще ти не мала підставляти Феліцію!

— Мені начхати на Феліцію. Я буду тільки рада, якщо Повелителі заберуть у неї сили.

— Ти все ще сприймаєш її як свій трофей, мамо, а вона — жива людина зі своїми мріями та почуттями! Вона — моя подруга! Нею не можна жертвувати.

— Знайшла з ким дружити — зі світлою! — пирхнула мама.

— Сказала жінка, яка закохалася у світлого! — я не стримала саркастичного зауваження.

Ми б довго так лаялися, але Фелла підійшла до нас, взяла обох за руки і попросила заспокоїтися.

— Але навіщо жертвувати Феліцією? Ми можемо просто попросити її віддати сили. Вона цілком зможе жити без магії, — запропонувала Фелла.

— У тому й річ, що не зможе! — тепер я накинулася на Феллу. Мені не хотілося заспокоюватись. — Ви її прив'язали до неї! Тільки смерть зможе позбавити її сил.

— Ох… — зітхнула Феллінія, хитаючи головою. — Я й забула.

— Наробила справ і забула! — пирхнула мама. — Ти хоч розумієш, Фелло, що ти зробила? Ти споганила людині життя своєю прив'язкою! Ти вбила її матір!

— В якому сенсі? — Феллінія дивилася на мою маму приголомшено, її очі були сповнені жаху.

— В прямому! — мама задоволено засміялася, бачачи, що потрапила просто в ціль своїм зауваженням. — Твоя сила передалася Феліції в момент її народження і її мати, мабуть, несвідомо спробувала захистити дочку, за що й поплатилася: прив'язку не можна зупинити, вона змітає будь-які перешкоди на своєму шляху, зокрема, вбиває людей, які намагаються перешкодити їй. Не знаю, як жінка без магічного дару намагалася захистити свою дитину, але вона намагалася і поплатилася за це — померла.

— Я не знала, що так все обернеться… — Фелла виглядала розгубленою. Вона відійшла від нас і опустилася на диван — вона була настільки шокована розповіддю мами, що ледве стояла на ногах. — Я просто хотіла захистити свою силу від тебе.

— Захистила! — мама явно отримувала задоволення від того, що Фелла припустилася такої серйозної помилки. Позбавила життя одну людину і засудила до смерті іншу! Нічого собі захисниця! Світла магеса, сестра Імператора, приклад для всіх!

По щоках Феллінії стікали сльози. Вона не сперечалася з моєю мамою, вона переживала своє падіння. Мені навіть стало її жаль — Феллінія все життя була ідеальною, про неї мріяли всі чоловіки Велланійської Імперії, на неї рівнялися всі жінки, а вона одним вчинком перекреслила всі свої добрі діяння та зіпсувала свою репутацію. Але ще більше мені було шкода Феліцію — вона постраждала нізащо. І нехай мама користувалася її ситуацією, щоб уколоти Феллу, а не захистити Феліцію, я все одно вважала, що зараз мама чинила правильно, вказавши Феллі на її помилку. Може, не варто було це робити в такій різкій формі, але мама не могла інакше зі своєю суперницею. Їй треба було її розмазати по стінці, тільки-но сталася така нагода. Про пропозицію перемир'я вона відразу забула.

— Я б нізащо не зачепила цю бідну дівчинку, якби не ти, — продовжувала зловтішатися мама, насолоджуючись маленькою, але все ж таки перемогою. — Але для мене було справою честі отримати твою силу. Я була буквально за сантиметр від того, щоб її подолати, але у Феліції виявилася перевага — ця її огидна сила поглинання. Вона її й урятувала від загибелі. Вона й привела мене та Ірфлу сюди. В тому, що Ірфлу смертельно поранив твій братик і твоя вина, Фелло! Через тебе моя дочка тут. Якби не було цієї прив'язки, не було б і битви. Ти погана, Фелло, ти просто жахлива! Як може світлий маг зробити стільки підлостей? Чим ти краща за мене?

Фелла закрила обличчя руками і заплакала. Вона більше не могла виносити всіх цих звинувачень, на неї тиснув тягар власних неправильних вчинків.

— Вгамуйся, Валідано, — батько смикнув маму. — На відміну від тебе Фелла усвідомлює, що її вчинки були неправильними і це її ранить. Всі ми помиляємося, але лише добрі люди усвідомлюють свої помилки та виправляють їх. Ти цього не вмієш.

Батько присів поряд із Феллою і обійняв її за плечі, втішаючи. Мама стояла і дивилася на них, явно бажаючи ще щось сказати, але не могла. Їй було боляче, що батько бачив у ній лише зло. Думаю, вона заздрила тому, як він усе прощає Феллі і нічого — їй.

— Цікаво, як вона все це виправить?.. — мама все ж таки не втрималася від зауваження.

— Ми всі разом придумаємо як. І ти теж нам допоможеш, Валідано, — батько дивився на неї суворо. — Якщо хочеш, щоб я змінив свою думку про тебе. І взагалі ми не повинні сваритися. Повелителі дуже не люблять конфліктів між тутешніми мешканцями. Вони шкодять обителі, псують її магію. Ми тут в одному човні й діяти повинні заодно, — погляд батька пом'якшав і він трохи посміхнувся до мами. — Домовилися, Вал?

— Домовилися, — зітхнула мама і опустилася в крісло. Все, що їй потрібно було, — посмішка батька і вона здалася.

Я присіла в інше крісло і замислилась. Я не уявляла, як ми зможемо все виправити та врятувати Феліцію від смерті. Вона могла її уникнути лише, якщо ми з мамою залишимося тут. Я б могла пожертвувати собою, адже мене вже не врятувати, якщо тільки не знайти цілителя, а ось мама своїм життям заради Феліції жертвувати не стане. Може, не треба було сюди її кликати?.. Може, все скасувати?..