Раді Вас бачити!

Феліція

Пізнім вечором Феліція з Фірніетом повернулися додому, де на них чекала архімагеса Тіррена. Вони знайшли стареньку у бібліотеці за читанням. Вона сиділа в напівтемряві, освітлена лише м'яким світлом настільної лампи, і її фіолетове волосся здавалося найяскравішою плямою в ледь освітленій кімнаті. Архімагеса Тіррена так захопилася читанням, що забула увімкнути верхнє світло. Вона тримала в руках книгу, її пальці акуратно перегортали старі сторінки, а погляд був повністю зосереджений на тексті. Легка усмішка грала на губах літньої жінки, наче вона читала щось приємне їй. Архімагеса Тіррена навіть не помітила, що вже не одна в кімнаті, вона була повністю захоплена читанням. На столі поруч із нею стояла чашка з чаєм, від якої виходив тонкий аромат трав. Час від часу старенька піднімала погляд від книги, щоб зробити ковток і трохи відпочити, насолоджуючись тишею вечора. Тепле світло лампи створювало навколо неї ореол затишку, і в цьому моменті було щось глибоко умиротворююче, ніби все в її світі перебувало в гармонії. Спокій архімагеси здавався чимось неправильним у передвісті важливої битви.

Феліція з Фірніетом тихо стояли біля дверей, спостерігаючи за літньою жінкою, зануреною в читання. Вони не наважувалися її потурбувати, ніби боялися зруйнувати те умиротворення, яким вона була сповнена. Фірніет легенько обійняв Феліцію за плечі, відчуваючи, як вона довірливо притулилася до нього. Вони переглянулися і в їхніх поглядах читалося розуміння — вони обоє були зачаровані цим моментом. У кімнаті панувала така тиша, що здавалося, вони чують, як тихо шелестять сторінки книги під руками старенької. Вони стояли, не наважуючись зробити крок або вимовити слово, боячись зруйнувати цю магію вечора. Поряд з архімагесою Тірреною вони відчували спокій, впевненість, вона давала їм відчуття того, що життя прекрасне і немає ніяких труднощів, навіть якщо ці почуття були обманом. Зараз їм хотілося трохи пообманювати себе.

Архімагеса Тіррена сама їх помітила, коли вкотре потягнулася за чашкою чаю. Вона відклала книгу і встала, щоб підійти до Феліції та Фірніета.

— Ви вже повернулися? Є якісь новини? — спитала старенька, стомлено потираючи очі. Схоже, що вона читала досить довго.

— Вранці нам треба бути в Етіренії, — відповів їй Фірніет, не випускаючи Феліцію з обіймів. Йому не хотілося відпускати кохану ні на мить. Душа його тривожилася про майбутню битву, він не був упевнений, що вона закінчиться добре. — Сьогодні до Імператора прибув сам Тагон Пелл і розповів, що розлом руйнується і звідти валить темна магія, яка захоплює слуг і шкодить їм. Потрібно терміново вирушати до Обителі.

— І що, цей Тагон не здивувався, побачивши вас у Імператора? — архімагеса Тіррена посміхнулася.

— Здивувався, але поставився до цього факту спокійно. Схоже, йому на все начхати, аби тільки Валідану повернути.

— Декотрих кохання штовхає на безумства, — хитрувата посмішка все ще грала на губах старої жінки. — Що ж, час мені йти за своїм безумцем. Вранці ми з Демом прибудемо до вас. Дочекайтеся нас. Ми постараємося прибути якомога раніше.

— Звичайно, — кивнув Фірніет.

Архімагеса Тіррена допила свій чай і взялася за створення порталу. Час був пізній і міжсвітні порти вже не працювали, а чекати до ранку вона не могла — ніколи не було. Старенька дістала зі своєї сумки трави, свічки та порошок, розкладаючи їх у потрібному порядку на підлозі. На її обличчі відбивалося глибоке зосередження, її рухи були точними та впевненими, як у людини, яка робила це вже багато разів. Втім, так воно й було: архімагеса Тіррена за своє життя створила безліч порталів — вона не любила витрачати час, щоб діставатися громадських. З її здатністю до регенерації вона швидко відновлювала запас магічної енергії.

Феліція з цікавістю спостерігала за діями архімагеси — їй подобалося дивитись, як працює магія. У центрі кола зі свічок архімагеса Тіррена накреслила дрібно розтертим сріблястим порошком незнайоме Феліції сузір'я — воно мало стати основою для порталу.

Архімагеса Тіррена повільно обходила майбутній портал по колу, пошепки вимовляючи стародавнє заклинання. Її голос був низьким і злегка вібруючим, ніби заклинання йшло з глибин її душі. Вона час від часу зупинялася, щоб підпалити від свічки пучок трав, через що повітря наповнювалося пряним, густим ароматом. З кожним вимовленим словом повітря в кімнаті ставало щільнішим, ніби сама реальність згущувалась.

Коли останні слова заклинання були вимовлені, сузір'я з порошку почало слабко світитися. Світло його посилювалося з кожною секундою, поки нарешті не спалахнуло яскравим, сліпучим сяйвом, створюючи вихор енергії, який почав закручуватися в спіраль. Архімагеса Тіррена зробила крок назад, уважно спостерігаючи за процесом. Її обличчя було спокійне, але в очах можна було помітити іскру напруженого очікування. Стільки років минуло з моменту створення її першого порталу, а вона все ще відчувала легке хвилювання та приємне передчуття від чергової подорожі крізь простір.

Нарешті, в центрі спіралі утворився портал у людський зріст, крізь який пробивалися невиразні обриси слабо освітленої спальні архімагеси Тіррени в Муірні. Старенька зупинилася, задоволено кивнувши. Махнувши на прощання рукою, вона підхопила з підлоги свою сумку і зробила крок у стовп сріблястого сяйва. Мить — і вона зникла в ньому, і сяйво одразу почало згасати. Особисті портали ніколи не використовувалися двічі — вони зникали майже одразу після використання.

Провівши поглядом архімагесу, Фірніет ніжно поцілував Феліцію і, міцно стиснувши у своїх обіймах, прошепотів на вушко:

— Ну що, повечеряємо і спати?

Феліція тільки мовчки кивнула, хоч і не була впевнена, що зможе поїсти та поспати. Вона була надто схвильована майбутньою битвою.

— Як думаєш, Фіре, ми виживемо? — спитала Феліція коханого, коли вони залізли під ковдру.

— Не смій навіть думати про погане! — Фірніет міцно притис її до себе. — Ти чуєш, Фел? У нас попереду все життя!

— Мені страшно… — прошепотіла Феліція, ледве стримуючи сльози.

— Я з тобою, моя хороша, — Фірніет торкнувся губами її шиї, біля самого вуха, відповідаючи так само тихо, наче боявся, що їх хтось підслухає. — Я завжди буду з тобою. Ми переможемо. Інших варіантів немає.

Його слова, дотики викликали легке тремтіння в тілі Феліції. Вона притулилася до його губ своїми, жадібно зриваючи поцілунки. Вони кохали одне одного так, начебто розлучалися назавжди. Що б завтра не трапилося, перемога чи поразка, краще йти на бій без жалю про те, що чогось не зробив.

Фірніет на подив швидко заснув, а Феліція довго лежала без сну, слухаючи його рівне дихання. Обличчя Фірніета, освітлене блідим світлом місяця, що пробивалося крізь нещільно запнуті штори, було таким спокійним, безтурботним. Він, здавалося, знайшов перепочинок у цій нескінченній боротьбі, але Феліція не могла дозволити собі того ж самого. Її думки постійно поверталися до майбутньої битви. Повелителі здавались їй непереборними. Хвилювання розросталося всередині неї, як буря, і щоразу, коли вона заплющувала очі, то бачила перед собою картини майбутньої битви — яскраві спалахи магії, страх, що повис у повітрі, страшні обличчя ворогів.

Спостерігаючи, як мирно спав Фірніет, Феліція не стримала усмішки. Як же їй пощастило зустріти у своєму житті таке кохання! Заради нього варто боротися, навіть якщо роздирають сумніви. Феліція проклинала цей бій, боялася його, але знала, що не відступить. Їй так хотілося поговорити з Фірніетом, але їй шкода було його будити. Хай спить. Йому вдалося знайти хоч трохи спокою цієї ночі, нехай він і тривожився не менше, ніж вона. Фірніет був сильним, але навіть сильним потрібен перепочинок. Феліція ж, відчуваючи відповідальність за них обох, не могла дозволити собі розслабитись.

З кожною хвилиною ніч здавалася все довшою, а серце билося все швидше. Феліція намагалася зосередитися на спокійному подиху Фірніета, силуючись знайти в ньому розраду. Але навіть його присутність поряд не могла повністю розвіяти її страхи та тривоги.

Феліція тихо зітхнула, щоб не розбудити Фірніета, і продовжила дивитися в стелю, чекаючи на світанок. Завтра вони вступлять у бій, і на кону буде не лише їхнє життя, а й майбутнє всього світу. Це знання мучило її, не даючи спокою. Але, незважаючи на все це, Феліція знала, що не може дозволити страху взяти гору. Коли прийде ранок, вона підійметься, готова боротися за них, за нього, за все, що їм дороге. Але цієї ночі сон залишався її непереможним ворогом.

Під ранок Феліції все ж таки вдалося заснути на кілька годин. Вона спала неспокійно і ледве відчула ніжний поцілунок у шию, як одразу прокинулася.

— Пора? — тихо спитала вона, дивлячись в сріблясто-сірі очі Фірніета. Колись вони були кригою, але зараз вони дивилися на неї з таким теплом та коханням, що перехоплювало подих.

— Так, люба. Час настав, — голос Фірніета звучав сумно й дещо урочисто. — Але спершу поснідаємо. Голодними у бій не йдуть.

За ранковим столом панувала тиша. Закохані сиділи навпроти одне одного, ледве торкаючись їжі. Гарячий чай остигав у чашках, а хліб залишався недоторканим. Їхні погляди час від часу перетиналися — у них читалося занепокоєння та рішучість. Слова здавалися зайвими, бо обидва знали, що їхні думки зайняті майбутньою битвою. Вони намагалися черпати сили одне в одному, мовчки підтримуючи, знаючи, що цей сніданок може бути їх останнім спокійним моментом перед бурею, а може стане останнім сніданком взагалі.

Насилу подужавши половину омлету, Феліція випила ледь теплий чай, хоча їй дуже хотілося кави, і пішла в спальню, щоб переодягнутися. Через півгодини, коли вони вже були готові вирушити в Етіренію, з бібліотеки почулися голоси.

— Схоже, архімагеса Тіррена прибула, — вирішила Феліція і пішла її привітати.

У легкому сяйві порталу, що розчинявся в повітрі, стояли три постаті: архімагеса Тіррена, незнайомий Феліції чоловік і… Кетта Віралані.

— Ув'язалася за нами! — архімагеса Тіррена кивнула в бік Кетти. — Допитлива дуже! Скрізь треба свій ніс засунути.

— І вам доброго ранку! — усміхнулася Феліція, дивлячись на тих, хто прибув.

— Так-так, — махнула архімагеса Тіррена, ігноруючи привітання, і повернулася до Кетти. — Ти зважай, Кетто, в Обитель тебе з собою не візьмуть. З твоїми навичками подорожей…

— Ви мені все життя згадуватимете, як я застрягла на Землі через неробочий ритуал? — уперши руки в боки, Кетта невдоволено зиркнула на стареньку.

— Так! — розреготалася та у відповідь. Їй безперечно подобалося дражнити Кетту. — Дивно, що Дем тобі все життя не згадує.

— Дем не такий противний, як ви, — не вгавала Кетта.

— Це ж треба, який несподіваний комплімент! — посміхнувся чоловік. Феліція зробила висновок, що то й був Дем Лютем — онук архімагеси, який має зцілити Ірфлу.

Фірніет дивився на муірнців з посмішкою. Коли йому набридло слухати їхні суперечки, він сказав:

— Нам час в Етіренію. І найкраще це зробити через громадські портали. Вам, архімагесо Тіррено, знадобляться сили для відкриття порталу в Обитель.

— Майстре Фірніете, ви мене недооцінюєте! — архімагеса широко усміхнулася. — Ви не дивіться, що мені 92, енергії у мене більше, ніж у вас усіх разом взятих. Я ще вас усіх переживу!

— Зарозумілості у вас теж надміру, — пробурчала Кетта.

Архімагеса Тіррена невдоволено на неї зиркнула, але нічого не відповіла. У них не було часу на сварки.

Феліція кинула останній сумний погляд на будинок Фірніета, який за такий короткий час став їй рідним, і вони вирушили в дорогу. Перемістившись через кілька порталів, вони опинилися у палаці Валідани, куди вже прибув Імператор зі своєю армією. Усі чекали лише на них. Нерта Нагор та інші радники, не кажучи вже про темних бойових магів, кидали незадоволені погляди на Імператора та його людей. Вони їм не довіряли, пам'ятаючи про минулий напад, який спричинив загибель Ірфли та втечу Валідани. Вони боялися за свою королеву, думаючи, що Імператор знову спробує її вбити. Але Тагон Пелл вірив Ромеріку, хоч і не без сумнівів. Він просто не мав вибору. Без допомоги світлих магів вони не впораються.

Феліція усміхнулася, бачачи, як спільна біда згуртувала старих ворогів. Попереду виднілася нова епоха — мирна, але щоб дійти до неї, треба перемогти Повелителів.

Архімагеса Тіррена підійшла до розлому настільки близько, наскільки дозволяла темна енергія, що клубилася довкола нього. У тронному залі було похмуро: вікна були завішані щільними шторами, які майже не пропускали світло всередину. Горіли тільки свічки та магічні світильники, їхнє тьмяне жовте світло створювало зловісну атмосферу.

Архімагеса Тіррена розпочала створення порталу, креслячи на підлозі палацу магічні руни. Кетта Віралані з цікавістю спостерігала за нею, адже вона раніше не бачила, як створюють портали у потойбіччя. Накресливши руни, архімагеса запалила свічки і піднялася. Вона стукнула посохом об підлогу і почала вимовляти заклинання. Повітря сповнилося тихим, зловісним гулом. Стародавнє заклинання луною розносилося по залі, змушуючи стіни тремтіти. З кожним її словом руни все сильніше світилися. У лівій руці архімагеси виникла магічна куля, яка пульсувала, збільшуючись і стискаючись у такт її диханню. Закінчивши вимовляти заклинання, вона кинула кулю в центр порталу і в ту ж мить підлога розкололася, відкриваючи прохід до Обителі неупокоєнних.

— Що ж, прошу всіх охочих! — архімагеса Тіррена посміхнулася.

Сетірами з Сатіровими пішли першими, слідом за ними вирушили кілька бойових магів Імператора, інші ж залишилися зверху, щоб стримати темряву, якщо Повелителі переможуть і вирвуться назовні. Феліція вже зібралася зробити крок разом з Фірніетом, коли перед нею в портал застрибнула Кетта Віралані, скориставшись тим, що архімагеса Тіррена зі своїм онуком розмовляли з Тагоном Пеллом.

— Кетто, стій! — Фірніет спробував їй завадити, але його рука зловила лише повітря.

Дем Лютем обернувся на його крик і підбіг до порталу.

— Вона що вирушила до Обителі? — у його крику було чутно відчай.

— Так, я не встиг її зупинити. Не думав, що вона полізе.

— Це ж Кетта! — Дем Лютем продовжував кричати. — Вона не може втриматися, щоб не знайти пригоди на свою дупу, а ще вона принципово робить все нам із бабусею всупереч. Кетта не товаришує зі здоровим глуздом.

— Тільки ти не надумай за нею туди йти, — архімагеса Тіррена підійшла до них. — Ти тут потрібен, Деме.

— Я знаю, що я потрібен тут, бабусю, — процідив Дем крізь зуби. — Але Кетта там! Я тільки заберу її й повернуся назад.

Дем уже зробив крок у бік порталу, але архімагеса Тіррена міцно вчепилася в його руку.

— Стій, Деме! Ти нікуди не підеш і все тут! — заявила вона тоном, якому не заперечують. — Повернеться вона. Завжди поверталася.

— А якщо з нею щось станеться? — Дем не хотів так просто здаватися.

— Не думаю, що вона полізе у бій. Швидше за все, Кетта просто спостерігатиме.

— Я скажу їй, щоб йшла назад, — запропонував Фірніет. — У будь-якому разі, я придивлюся за нею. Не хвилюйся, Деме.

— Як я можу не хвилюватися?! Я вже втомився за неї хвилюватись.

— Заспокойся, Деме, — архімагеса Тіррена потягла його у бік дивана біля стіни. — Ходімо посидимо, відпочинемо. А вам, — вона повернулася до Феліції з Фірніетом, — удачі! Повертайтесь до нас із перемогою!

Феліція слабо усміхнулася і, відкинувши всі страхи і тривоги, взяла Фінріета за руку і рішуче зробила крок у портал.

Щойно опинившись в Обителі, Фірніет знайшов очима Кетту і передав їй усе, що говорив Дем.

— Повернися назад, Кетто, тут небезпечно. Дем мене вб'є, якщо з тобою щось станеться.

Невдоволено надувши губи, зовсім як маленька дитина, а не доросла жінка, Кетта, зітхаючи, погодилася.

— Гаразд, зараз піду назад. Я лише хотіла заглянути сюди. Я не могла не скористатися такою унікальною можливістю.

Під здивовані погляди Феліції та Фірніета Кетта викопала кілька рослин, запхала їх у свою сумку і, побажавши всім удачі, повернулася назад у палац.

— Кетта схиблена на зіллях і рослинності, — посміхнувся Фірніет. — Вона не могла не прихопити із собою унікальну рослинність Обителі.

Феліція окинула поглядом усіх, хто пішов із ними. Люди стояли в тривожній тиші, їхні обличчя були напружені, а погляди зосереджені та похмурі. Кожен відчував тягар майбутньої битви, намагаючись впоратися з внутрішнім страхом. Руки нервово тремтіли, готові будь-якої миті викинути магію, серця билися швидше. У повітрі витала напруга, наче сама темрява вже почала оточувати їх. То була тиша перед бурею, момент, коли страх і рішучість переплелися в очікуванні неминучої битви.

— Ну що, — до Феліції підійшов дідусь Еріван, — веди нас, люба. Давай повоюємо з цим злом.

Взявши Фірніета за руку, Феліція відправила страх і сумніви в найдальший куточок душі і рішуче попрямувала вперед. Шлях їх лежав до будинку Феллінії та Еділана. Пробираючись крізь похмурі рівнини та недоброзичливі ущелини, вони нарешті дісталися долини, де на них уже з нетерпінням чекали.

— Дідусю Еміне! — побачивши Емівана Сетірама, Феліція підвела до нього дідуся Ерівана та двоюрідного дядька. — Це ваш онук і правнук.

— Це ж треба! — старий усміхнувся. — А я ж пам'ятаю тебе зовсім дитиною, Ері!

Еміван міцно обійняв свого молодшого онука.

— Який же я радий, що ми зустрілися знову, дідусю! — дідусь Еріван виглядав таким щасливим. — Це мій син Еммануїл, який тепер матиме твоє ім'я. Ми повернулися до Велланії назовсім.

— Як чудово! Ваше місце в магічному світі, адже ви маги.

— Не я ухвалив таке рішення. А Еда тут нема? Батька з матір'ю?

— Ні, я не зустрічав Едована в Обителі. І твоїх батьків теж. Думаю, вони вирушили відразу до Колиски після смерті.

Феліція здивувалася почутому.

— А хіба жителі Землі можуть переміститися до Обителі після смерті? І в Колиску?

Еміван обдарував Феліцію теплою усмішкою.

— Не має значення, де народилася людина, але якщо в її жилах тече велланійська кров, то після смерті вона йде туди, куди вирушають решта велланійців.

Феліція розуміюче кивнула. Вона хотіла ще щось запитати, але їх перебила Ерта.

— Ми не маємо часу на розмови. Повелителі кілька разів намагалися нас атакувати, вони прориваються крізь розлом. Нам насилу вдається їх стримувати.

— Як ми діятимемо? — голос Феліції тремтів, але вона була сповнена рішучості.

— Отже, слухайте, коротка інструкція, повторювати не буду, — Ерта покликала всіх до себе. — Власники сили поглинання викачують із Повелителів якнайбільше сил, а потім перенаправляють її Феліції. Нам потрібен один оглушливий удар, так буде ефективніше, ніж кожен буде потроху атакувати. Інші захищають поглиначів та відбивають атаки. Феліціє, дівчинко моя, — Ерта поклала руку на плече Феліції, — коли ти отримаєш усю силу, то атакуй Повелителів. Тобі треба підірвати їх, рознести тут все вщент. Після їхньої загибелі я триматиму Обитель, щоб ви встигли повернутися у світ живих.

— Але ж портал далеко…

— Вам відкриється новий портал, не хвилюйся, люба. Він прийме всіх живих та тих, хто при смерті. Далі вже справа за вами, як їх рятувати. Ми ж, мертві, вирушимо до Колиски. Ну, що? — Ерта окинула всіх поглядом. — Готові до бою?

— Ні, — зітхнула Феліція. — Але хіба у нас є вибір? Ходімо.

— Ти впораєшся, люба. Обов'язково впораєшся. Я вірю в тебе.

Підбадьорена першою темною магесою, Феліція й сама повірила у свої сили. Вона зможе перемогти, інакше її тут не було б. Живі обмінялися швидкими обіймами з мертвими, адже вони більше не матимуть часу, щоб попрощатися, і всі разом рушили до Повелителів.

Ті вже чекали на них, розгнівані й страшні, навіть повітря тремтіло від їхньої зловісної енергії. Сповнені рішучості, маги оточили їх. Битва розпочалася. Одні поглинали енергію, з рук інших зривалася магія — вогняні кулі, блискавки, крижані стріли — кожна атака прямувала до Повелителів, прагнучи послабити їх. Злісні демони з палаючими синім вогнем очима моторошно ревіли, атакуючи магів. З їхніх кістлявих рук зривався чорний дим — темна магія, вона намагалася підкорити світлих магів. Але велланійців було більше і, незважаючи на те, що Повелителі були надзвичайно сильні, їм не вдавалося перемогти.

Коли Сетірами та Етірелі викачали достатньо магії з Повелителів і наситили нею Феліцію, та обрушила на них всю свою громову силу, осяявши поле бою сліпуче яскравим спалахом. Вона підірвала Повелителів і весь їхній світ. Зі зловісним виттям, від якого кров стигла в жилах, Повелителі почали розсипатися на дрібні частинки, залишаючи по собі лише клапті чорного диму, який поступово розсіювався, забираючи з собою їхню темну сутність. За мить від Повелителів не залишилося й сліду, тільки тиша і легкий запах гару висів у повітрі.

Маги радісно закричали, але радіти було ще рано. Обитель почала руйнуватися, земля затремтіла і глибокі тріщини почали розходитися її поверхнею, наче павутиння, що охоплювало все навколо. З тріщин виривалися яскраві сполохи енергії, а повітря наповнилося гулом, ніби саме вимір стогнав від руйнування. Небо теж вкрилося розломами, через які пробивалося сліпуче світло.

— Де портал у Велланію? — перекрикуючи виття вітру і гуркіт каміння, спитала Феліція Ерту.

— Зараз виникне, почекай.

І дійсно, повітря затремтіло, стало густим і щільним, і через кілька миттєвостей відкрився портал. От тільки він вів не у Велланію, а в Колиску, і на вході в нього стояли три постаті: чоловік Ерти Еліван і мама Феліції з її дідусем.

— Я обіцяв тебе дочекатися, Ерто, — Еліван тепло усміхався і Ерта відповіла йому такою ж усмішкою, продовжуючи тримати вимір.

Феліція ж завмерла з подивом, не в змозі ні слова сказати, ні поворухнутися. Тоді мама з дідусем вийшли з Колиски й обійняли її.

— Матусю!.. — тільки й змогла видавити Феліція, плачучи на плечі жінки, такої схожої на неї. Втім, якої жінки? Елліна Сатірова померла, коли їй було всього 22, зараз вона була молодша за свою дочку, зовсім юна дівчина.

— Я знала, що одного разу знову побачу тебе, доню. Ти така гарна й смілива. Я тебе люблю! Будь щасливою.

— Матусю, не йди! — Феліція вчепилася в руку матері, не бажаючи її відпускати. Вона насилу вірила в реальність того, що відбувається. — Мені стільки всього треба тобі розповісти!

— Я не можу залишитись, Феліціє, мій час вийшов. Тобі ж час повертатися. Усім вам. Обитель зараз розвалиться.

— В мене буде дитина, мамо. У нас, — вона кивнула у бік Фірніета. — Дівчинка.

— Я така рада за тебе, люба. А тепер прощавай! — мама спробувала вирватися з рук Феліції, але та її міцно тримала.

— Ми пишаємося тобою, Феліціє, — дідусь Едуард, він же дідусь Едован, обійняв Феліцію. У його очах світилася гордість за внучку. — І дуже тебе любимо.

— Дідусю! — сльози градом котилися з очей Феліції. — Я так сумую за тобою.

— Ми завжди поруч, люба, поки ти пам'ятаєш нас.

— Як же я можу вас забути?

— Все! Час! — крикнула Ерта, киваючи у бік другого порталу, який щойно з'явився — це був шлях у Велланію.

Мама і дідусь Феліції, обнявшись на прощання з дідусем Еріваном, поспішили назад у Колиску.

— Я люблю тебе, мамо! — вигукнула Феліція, заливаючись сльозами. — І тебе, дідусю!

Майже всі вже покинули Обитель, мертві пішли до Колиски, живі — до Велланії. Залишилися лише Ерта, Феліція, Фірніет, Валідана з Ірфлою та Феллінія з Еділаном й Елів. Міцно обійнявши дочку, Феллінія з Еділаном попрямували у бік Колиски, але Валідана схопила їх за руки.

— Я без вас не піду. Я вас сюди загнала, я готова частину енергії віддати, щоб вас встигли зцілити. Мені Ерта розповіла, що робити, не бійтеся, вірте мені.

Феллінія з Еділаном переводили здивовані погляди з Валідани на Ерту.

— Валідана каже правду. Я дала їй амулет повернення, він пропустить вас назад у світ живих. Вперед, діти мої! Проживіть це життя щасливо! І більше не воюйте одне з одним.

— Дякую за все, Ерто! — Феліція поцілувала стареньку в щоку і попрямувала у бік порталу. — Прощавайте!

Елів з Ірфлою пішли першими, слідом за ними Валідана з Феллінією та Еділаном. Феліція востаннє окинула поглядом той хаос, що панував навколо, і Ерту, яка з усмішкою спостерігала, як вимір, що вона допомогла створити розсипається на дрібні уламки. Вона, нарешті, здобула свободу і може повернутися до чоловіка, почати з ним нове життя. Вона так довго чекала на їх возз'єднання в Колисці, що вже почала сумніватися в тому, що воно можливе. Але цей день настав і тепер Ерта сяяла від щастя.

— Прощавайте! — крикнула вона, коли Феліція з Фірніетом були за крок від того, щоб повернутися. — Може, ще побачимось у наступному житті.

Тримаючи Фірніета за руку, Феліція зробила крок у портал і тільки-но її нога ступила на підлогу палацу Валідани, як пролунав такий оглушливий гуркіт, що від переляку вона знепритомніла.